Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А хто вам сказав, що я хочу вас цілком зрозуміти? — відповіла дружина цезаря.

Йосиф знизав плечима, дужче гордо, ніж ображено, і став промовляти по-арамейському, як він спочатку накидав свою промову, а всі цитати із старих писань він безтурботно говорив по-гебрейському. Тільки він не міг зосередитися, помітив, що говорить без розмаху, він пильно дивився на цезареву дружину, спершу смиренно, потім трішечки несміливо, потім зацікавлено і нарешті майже зухвало. Він не знав, чи вона слухає, і вже зовсім не знав, чи вона розуміє. Коли він скінчив, майже безпосередньо після його останнього слова, вона спитала:

— Ви знаєте Клео, дружину мого губернатора в Юдеї?

Йосиф почув це «мого». Як це звучить: мій губернатор в Юдеї. Він уявляв собі, що такі слова мають виходити наче вирізьблені з каменю, монументально, і от сидить тут дитина і каже усміхаючись «мій губернатор в Юдеї», і це звучить само собою зрозуміло, це відомо, що Гессій Флор був її губернатором в Юдеї. Але проте Йосиф зовсім не згоден був ставитися до того з пошаною.

— Я не знаю дружини губернатора, — сказав він, а потім сміливо: — Чи можу я ждати відповіді на мою доповідь?

— Я взяла вашу доповідь до відома, — сказала цезарева дружина. Хто міг знати, що це повинно значити?

Актор визнав за вчасне втрутитися.

— Доктор Йосиф мав мало часу на громадські справи, — допоміг він узятому під свою протекцію. — Він працює над літературою.

— О, — сказала Поппея і стала цілком серйозною та задумливою, — гебрейська література. Я знаю трохи. Те, що я знаю, гарне, але дуже важке.

Йосиф напружився, зосередився. Це мусить, мусить вдатися йому зворушити цю даму, що сидить тут така гожа й глузлива. Він розповів, як він прагне одного — з’ясувати, відкрити для римлян могутню юдейську літературу.

— Ви вивозите зі Сходу перли й прянощі, золото й рідкісних тварин, — говорив він. — Але його найкращі скарби — його книги, оминаєте.

Поппея спитала, як він це собі думає — відкрити для римлян юдейську літературу.

— Відкрийте зараз для мене якусь річ звідти, — сказала вона і дивилася на нього уважно своїми зеленими очима.

Йосиф сплющив повіки, як, він бачив, робили розповідачі казок його батьківщини, і почав оповідати. Він узяв перше, що спало йому на думку, й розповів про Соломона, царя ізраїльського, про його мудрість, його силу, його споруди, його храм, його жінок і його ідолопоклонство, й як відвідала його цариця з Ефіопії, й як розумно він розв’язав суперечку жінок за дитину, і як він написав дві надзвичайно глибокі книги, одну про мудрість, названу «Проповідник», і одну про любов, названу «Піснею пісень». Йосиф спробував деякі строфи з цієї «Пісні пісень» передати сумішшю грецької й арамейської. Це було нелегко. Тепер його очі не були більше заплющені, він перекладав не тільки самим ротом, він набагато більше старався жестами й віддихами й усім тілом зробити виразними палкі вірші. Поппея трохи зсунулася зі свого сидіння. Руки вона тримала на спинці стільця, рот її був напіврозкритий.

— Це прекрасні пісні, — сказала вона, коли Йосиф спинив мову, сильно дихаючи від напруги. Вона повернулася до актора. — Ваш друг приємний юнак.

Деметрій Лібан, що почував себе трохи на задньому плані, скористався з нагоди знову висунутися на передній. — Скарб юдейського письменства невичерпний, — зауважив він. І він теж часто використовує його, щоб освіжити своє мистецтво.

— Ви були грандіозно прості, Деметрію, — сказала з великою похвалою Поппея, — недавно, граючи Ісидора. Я так сміялася, — сказала вона.

Деметрій Лібан сидів із трохи скривленим обличчям. Цезарева дружина мусила добре знати, що це були зауваження, які він саме від неї аж ніяк не хотів би чути. Цей молодий, зухвалий і незграбний чоловік із Єрусалима не приніс йому щастя. Вся ця аудієнція була помилкою, він не повинен був цього робити.

— Ви мені, зрештою, ще винні відповідь, Деметрію, — продовжувала Поппея. — Ви розказували увесь час про велику революційну ідею, яку ви обмірковуєте. Чи не хочете ви, нарешті, заговорити про неї докладніше? Одверто кажучи, я вже не вірю в те серйозно.

Актор сидів похмурий і роздратований.

— Я не маю більше причини критися з цією ідеєю, — сказав він дражливо. — Вона пов’язана з тим, про що ми увесь час говоримо. — Він зробив маленьку значущу паузу і кинув потім цілком легко: — Я хочу зіграти юдея Апеллу.

Йосиф злякався. Юдей Апелла — це була фіґура юдея, як його виставляла зла римська народна дотепність, дуже відворотний тип, забобонний, смердючий, повний огидної дріб’язковості, і великий поет Горацій півстоліття тому ввів цю фігуру в літературу. А тепер Деметрій Лібан хоче… Йосиф злякався.

І чи не дужче злякався він за цезареву дружину, її матово-біле лице почервоніло. Доводилося дивуватися й боятися, яка різноманітно жвава вона була.

Актор тішився враженням, яке справили його слова.

— На нашій сцені, — сказав він, — виставляли греків, римлян, єгиптян і варварів, а юдея не виставляли ніколи.

— Так, — сказала тихо й напружено Поппея, — це гарна й небезпечна ідея.

Усі троє сиділи мовчазно, задумливо.

— Небезпечна ідея, — сказав нарешті актор, дуже засмучений, уже каючись. — Я боюся, що не зможу її виконати. Я не посмів би вимовити слова цієї ролі. Це було б прекрасно — зіграти юдея Апеллу, не несусвітнього дурня, якого робить із нього народ, а справжнього, з усім його сумом і комізмом, з його постом і невидимим Богом. Я, можливо, єдиний у світі, що спроможний це зробити. Це було б чудово. Але це занадто небезпечно. Ви, ваша величність, дещо розумієте нас, юдеїв. Але як мало ще таких у цьому Римі. Будуть сміятися і тільки сміятися, і моє найкраще стане посміховищем. Це було б погано для всіх юдеїв. — і, після паузи, він закінчив: — І потім, це було б небезпечно для мене самого перед моїм невидимим Богом.

Йосиф сидів стерпнувши. Це були серйозні й дуже ризиковані справи, серед яких він опинився. Він на власному тілі відчув, як надзвичайно може впливати така театральна вистава. Його бистра фантазія уявила, як актор Деметрій Лібан стоїть на сцені і вливає моторошне життя в юдея Апеллу, танцюючи, стрибаючи, молячись, промовляючи тисячею язиків свого красномовного тіла. Увесь світ знав, який непевний був настрій римської театральної публіки. Ніхто не міг передбачати, які наслідки, аж до парфянських кордонів, може мати така вистава.

Поппея підвелася. Химерним жестом схрестила вона руки під віялом волосся, так що рукави спадали вниз, вона ходила туди й сюди по всій кімнаті, тягнула шлейф свого строгого убрання. Обидва чоловіки схопилися, коли підвелася цезарева дружина.