Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На цегельні Деметрія Лібана прийняли чудово. Дзвінко віддала варта «Першому акторові епохи» таку пошану, яку належить віддавати людям найвищих рангів. Наглядачі, сторожа юрбилися біля воріт, вітаючи простягали вони праву руку з випрямленою долонею. З усіх боків кричали:

— Привіт, Деметрію Лібан!

Небо було променисте, глина, зігнуті примусові робітники мали менш безрадісний вигляд, всюди між їхнім монотонним, одноманітним співом звучав славнозвісний куплет: «Хто тут пан, хто платить за оливу?» Обіч актора зніяковіло йшов Йосиф. Майже дужче, ніж радощі тисяч у театрі, вразило його видовище вшанування Деметрія Лібана навіть у цьому місці глибокого нещастя.

Але в підземному, вогко-холодному приміщенні враз зникли святкові фарби, якими забарвлена була сьогодні цегельня. Високі, вузькі вікна, сморід, монотонний спів. Троє сиділи, скорчившись, як тоді, висхлі, з приписаними залізними кільцями на ногах, з випаленим Е на черепі, скуйовджені бороди гротескно стирчали на напівобстриженій голові.

Йосиф намагався викликати їх на розмову. З такою ж, як і в останній раз, любовною турботою витягував він із них слова нещастя, безнадійної покори.

Актор, трохи схвильований, жадібно слухав. Він не відводив очей від старців, як вони, знеможено, переривчасто, вимовляли гортанно й клекотливо гіркі слова, і кадики їхні важко випиналися при тому. Жадібно вбирали його вуха їхнє грубе, обрубане бурмотіння. Він би охоче заходив туди й сюди, але це було важко у тісному, низькому приміщенні, отже він стояв нерухомо на своєму місці, зворушений. Його бистра фантазія бачила, як ці чоловіки високо піднялися, в білих убраннях, урочисті в Кам’яній палаті храму, провісники закону в Ізраїлі. В нього потекли сльози, він не витирав їх, вони котилися по його злегка одутлих щоках. Він стояв дивно напружений, без жодного руху, потім, зі зціпленими зубами, зовсім помалу, підняв руку, пальці якої унизані були обручками, і дуже розірвав своє убрання, як це роблять юдеї на знак великої жалоби. Потім він скорчився внизу біля трьох нещасних, зовсім близько притиснувся до їхнього смердючого дрантя, так, що їхнє негарне дихання потрапляло йому прямо в лице, й їхні брудні бороди лоскотали йому шкіру. І він почав говорити з ними по-арамейському: розмовляв він по-арамейському запинаючись, з трудом добираючи слова, бо мав мало практики. Але це були слова, які вони розуміли, які краще були їм до душі, більше відповідали їхньому становищу, ніж слова Йосифа, слова участі в їхніх маленьких, нужденних буднях, дуже людяні слова, і вони плакали, і вони благословляли його, коли він ішов.

Довгу частину подорожі назад Деметрій Лібан залишався мовчазним, потім він почав уголос висловлювати свої міркування. Що таке пафос колишніх нещасть, палаючого Геракла, поваленого Агамемнона проти лиха цих трьох, лиха, що повзе помалу, потроху жере шкіру та серце? Який безкінечний, лихий шлях, доки ці великі в Сіоні, що далі несли факел учення, так отупіють і занепадуть, що стануть трьома паками Нічого.

Прибувши до міста, біля воріт Тибура, прощаючись із Йосифом, він сказав ще:

— Знаєте, що найжахливіше? Не те, що вони кажуть, а той дивний спосіб, яким вони хитають свої тіла вперед і назад, увесь час однаково, одноманітно. Так можуть робити тільки люди, що постійно сидять скорчившись на підлозі і довго перебувають у темряві. Слова можуть брехати, але ці рухи жахливо правдиві. Я мушу над цим поміркувати. Тут є можливість для сильного впливу.

Цієї ночі Йосиф не міг спати, а сидів у своїй кімнаті та писав меморандум про трьох невинних. Олива в його лампі вигоріла, гніт став короткий, він налив оливи, змінив ґніт і писав далі. Він писав дуже мало про справу Цезарії, більше про нещастя трьох старців, дуже багато про справедливість. «Справедливість, — писав він, — вважалася у юдеїв від найстаріших часів за найпершу чесноту. Вони можуть витримувати нужду й пригноблення, але не неправду, вони вітають кожного, навіть свого гнобителя, коли він відновлює справедливість. «Правда рине як многоводний потік, — сказав один їхній пророк, — а справедливість як ніколи невисихаючий струмок». «Тоді настане золотий час, — сказав другий, — коли й у пустелі житиме правда». Йосиф палав. Мудрість старих запалював він у своєму власному вогні. Він сидів і писав. Вогонь його лампи блякнув — він писав. Від воріт долітав грюкіт важких возів, яким удень заборонено їздити вулицями — він не зважав на це, писав і обточував свій нарис.

Через три дні після того скороход Деметрія Лібана приніс Йосифові листа, в якому актор повідомляв його коротко й сухо, щоб він був готовий післязавтра о десятій годині відвідати в товаристві актора цезареву дружину.

Цезарева дружина! Йосифові перехопило дух. Навкруги на всіх вулицях стоять її бюсти, божественно шановані. Що він повинен їй сказати? Як повинен знайти для цієї чужої жінки, що її життя й думки так вознесені над усіма іншими людьми, такі слова, які западуть їй у душу? Тим часом, як він це думав, він уже знав, що знайде справжні слова; бо ж вона була жінка, а він мав невелику, тиху зневагу до всіх жінок, і саме тому, він знав, здобуде її прихильність.

Він перечитав свій манускрипт. Читав гучним голосом, із нестримними жестами, так, як він читав би в Єрусалимі. Він написав це по-арамейському, тепер із трудом перекладав грецькою мовою. В його грецькій мові, він знав, було багато незграбностей, помилок. Чи це пристойно — прийти до дружини цезаря з погано підготовленим, не вільним від помилок манускриптом? Або може якраз його помилки вплинуть своєю простодушністю?

Він уникав говорити будь-кому про наступну аудієнцію. Він ганяв по вулицях. Він повертав назад, коли бачив знайомого, біг до голяра, купував нові парфуми, від цілковитої певності переходив до найглибшого розпачу.

На бюстах дружина цезаря мала низький, ясний і гарний лоб, довгасті очі, не дуже малий рот. Навіть її вороги визнавали, що вона вродлива, і багато хто говорив, що вона впливає запаморочливо на того, хто бачить її вперше. Як повинен він, маленький чоловік із провінції, триматися перед нею? Він мусить мати людину, з якою він усе може обговорити. Він біжить додому. Говорить із дівчиною Іреною, викладає променистій, високошанованій свій секрет, він мусить поділитися з нею дуже важливим, і тут усе вибухає з нього: як він думає про побачення з цезаревою дружиною, що він їй скаже. Він випробовує це перед Іреною — слова, рухи.

Наступного дня, пишно, в розкішному паланкіні Деметрія Лібана несли його в цезарський палац. Передовий, за ним — гінці, великий почет. Де проходив паланкін, люди спинялися, вважаючи його за актора. Йосиф бачив бюсти цезаревої дружини на вулицях, білі й розмальовані. Янтарно-жовте волосся, бліде, гарне обличчя, дуже червоні губи. «Поппея, — думав він. — Поппея означає лялечка, Поппея означає малятко, дитина». Він подумав це юдейським словом: янікі. Колись і його так кликали. Це не має бути важко — впоратися з дружиною цезаря.

За тими описами цезаревої дружини, які йому робили, Йосиф сподівався побачити її, подібно до східних цариць, на розкішних подушках, оточену віялоносцями, служницями з пахощами, у вишуканому вбранні. Натомість вона сиділа цілком просто на зручному стільці, була надзвичайно просто одягнена, майже як матрона, у довгу столу. Правда, стола була із ганьбленої в Юдеї матерії, з надзвичайно тонкого коїхемського флеру. І підфарбована була ледве-ледве, і зачіска була гладенька, з проділом, вона закінчувалася вузлом волосся, це не була висока, вкрита коштовностями споруда з волосся, які можна було бачити раніше на дамах пануючої верстви. Гожа, як зовсім молода дівчина, сиділа дружина цезаря, червоними довгими губами усміхнулася вона назустріч чоловікам, простягла їм білу дитячу руку. Так, її по праву називають Поппея, лялечка, малятко, янікі; але вона була таки й справді запаморочлива, і Йосиф не знав більше, що він їй повинен сказати.

Вона сказала: «Прошу, панове», й щойно актор сів, Йосиф сів теж, і настало недовге мовчання. Волосся Поппеї справді було янтарно-жовте, як його назвав у своєму вірші цезар, але брови і вії її зелених очей були темні. Йосиф думав із шаленою швидкістю: вона зовсім інша, ніж її бюсти, вона дитина, але така дитина, що може не вагаючись згубити когось. Як треба розмовляти з такою дитиною? Крім того, вона має бути заклято розумна.

Дружина цезаря розглядала його пильно й невимушено, він із великим трудом, злегка пітніючи, тримав на обличчі смиренний і добропристойний вираз.

Зовсім трішечки, тільки ледве-ледве, скривився її рот, і от враз вона має зовсім не дитячий вигляд, а надзвичайно досвідчений і кепкуючий.

— Ви щойно прибули з Юдеї? — спитала вона Йосифа. Вона говорила по-грецькому, її голос звучав трохи холодно, надзвичайно ясно. — Розкажіть мені, — попросила вона, — що думають в Єрусалимі про Вірменію?

Це було справді несподіване запитання, бо хоч вирішальний ключ римської східної політики і лежав у Вірменії, проте Йосиф вважав свою країну за багато важливішу, а не за таку, яку можна розглядати в залежності з чимось настільки варварським, як Вірменія. Власне, чи думають так в Єрусалимі, чи принаймні взагалі про Вірменію не думають, йому не до вподоби було, що він має відповідати на таке запитання.

— Юдеям у Вірменії добре ведеться, — сказав він після досить довгого мовчання, трохи незграбно.

— Справді? — спитала Поппея, і тепер вона усміхнулася, одверто потішаючись.

Вона розпитувала далі таким же способом, кепкувала з молодого чоловіка з довгими гарячими очима, який, вочевидь, поняття не мав про те, що розігрується навколо його країни.

— Дякую, — сказала вона нарешті після того, як Йосиф насилу закінчив важке речення про стратегічні відносини на парфянському кордоні, — тепер я добре поінформована, — сказала вона й усміхнулася до Деметрія Лібана, задоволена тим, якого комічного фрукта зі Сходу привів він сюди.

— Я майже вірю, — кинула вона акторові, здивовано та похвально, — що він від чистого серця заступається за своїх трьох невинних, — і прихильно, й дуже чемно звернулася до Йосифа: — Прошу, розкажіть мені про ваших підзахисних.

Вона вигідно сиділа на своєму стільці, шия її була матово-біла, руки та ноги просвічували крізь тонкий флер строго пошитого убрання. Йосиф витяг свій меморандум. Проте, коли він почав читати по-грецькому, вона сказала зразу:

— Але що ви надумали? Говоріть по-арамейському.

— Так, ви мене тоді цілком зрозумієте? — спитав він трохи нерозсудливо.