Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут сталася подія, що потрясла його глибоко.

Цієї якраз весни, дуже несподівано і дуже молодою померла цезарева дружина Поппея. Вона бажала померти рано, незбляклою, вона часто говорила про смерть, і от бажання її здійснилося. Ще й після смерті довела вона свою прихильність до Сходу, бо в своєму тестаменті розпорядилася, щоб її тіло не спалювали, а бальзамували за східним звичаєм.

Цезар зробив із свого суму й свого кохання нечуване свято. Велетенський похід із тілом Поппеї рухався через місто, оркестри музики, плакальниці, декламаційні хори. Безконечна була процесія предків, що прийняли тепер, як останню, дружину цезаря у свій похід. Для цієї мети воскові маски предків вийняті були зі своїх святих шаф. Їх носили актори, одягнені в пишні службові вбрання цих консулів, президентів, міністрів, попереду кожного мерця йшли його ліктори з пучками різок і сокирами. Потім ще раз проходив увесь цей похід, гротескно зображуваний знову танцівниками й акторами, які пародували тих, що йшли попереду. І мертва цезарева дружина теж була між ними. Деметрій Лібан не міг не вчинити цієї останньої страшної послуги своїй протекторці, й юдеї ревіли від сміху та смутку, коли проходило повз них зображення їхньої прихильниці, яке танцювало, стрибало й болісно усміхалося. Потім рухалася обслуга померлої, велетенський похід її чиновників, невільників, вільновідпущених, потім офіцери гвардії, нарешті сама померла, яку несли чотири сенатори; вона сиділа в кріслі, як любила сидіти, одягнена в строго пошите, але страшенно прозоре убрання, як вона любила одягатися, майстерно набальзамована юдейськими лікарями, оповита прекрасними пахощами. За нею цезар, з накритою головою, в простому чорному одязі, без ознак своєї влади. А за ним сенат і народ Риму.

Перед трибуною на форумі похід спинився. Предки спустилися зі своїх колісниць і посідали на стільці зі слонової кості, і цезар став виголошувати похоронну промову. Йосиф бачив Поппею, вона сиділа на своєму стільці, як тоді сиділа перед ним, з янтарно-жовтим волоссям і трохи глузливим виразом на обличчі, потім цезар скінчив промову, і Рим востаннє вітав свою імператрицю. Десятки тисяч стояли, простягши випрямлені долоні, і предки теж підвелися зі своїх стільців і простягай вперед випрямлені руки, і так на хвилину застигли всі стоячи, сама тільки мертва сиділа.

Увесь цей час Йосиф уникав свого колеги Юста. Тепер він знайшов його. Обидва молоді чоловіки бродили між колонадами Марсового поля. Юст був такої думки, що тепер, після смерті Поппеї, панове Талас і його товариші не відкладатимуть надалі опублікування едикту. Йосиф підняв плечі. Мовчки йшли вони між елегантною публікою, яка гуляла серед колонад. Потім, якраз перед гарною крамницею Кая бар-Цаароне, Юст спинився й сказав:

— І коли у юдеїв Цезарії відберуть їхні права, жодна людина не знайде в цьому нічого. Отже, юдеї в цій справі мають бути неправі. Коли надходять від них прохання хоч трохи справедливі, тоді Рим зважає на них і дає допомогу. Хіба не поставилися милостиво до їхніх трьох невинних? Рим поводиться з Юдеєю м’яко, м’якіше, ніж із іншими провінціями.

Йосиф зблід. Що, як правду каже цей чоловік? Що, як його успіх — звільнення тих трьох — був шкідливий для загальної політики юдеїв, і Рим таким способом, виявивши милосердя в другорядній справі, тільки брехливо посахарив жорстокість рішення в справі головній? Безвиразним поглядом оглядав він меблі, виставлені на продаж перед крамницею Кая бар-Цаароне.

Він не відповів нічого, скоро попрощався. Те, що сказав Юст, зробило його хворим. Це не могло бути правдою. В нього бували дні суєтного честолюбства, в кого їх не було? Але у випадку трьох невинних він діяв чесно, від щирого серця, він не погіршував справу свого народу заради особистого маленького успіху.

З новим, запеклим завзяттям взявся він до свого твору. Він постився, вгамовував свою плоть, поклявся не торкатися жодної жінки, доки його твір не буде закінчений. Працював. Заплющував очі, щоб оглянути речі своєї книги, розплющував їх, щоб поставити речі своєї книги на ясне світло. Розповідав світові про чудову війну свого народу за волю. Він зазнавав мук разом із мучениками своєї книги, перемагав разом із ними. Він із Юдою Макавеєм знову освячував храм. Кротка й велика огортала його віра. Віру, визволення, тріумф, усі високі почуття, які він відчув зі старих книг, влив він у свій твір. Він був обраний воїн Ягве, доки писав.

Він забув Цезарію.

Він почав своє колишнє життя знову, ішов до товариства, шукав жінок, розважався. Він прочитав свою книгу про Макавеїв добірному гуртку літераторів. Його поздоровляли. Він послав її видавцеві Клавдію Реґіну. Той зразу відповів, що опублікує її.

Але одночасно, і теж у видавництві Клавдія Реґіна, з’явився твір Юста «Про ідею юдейства». Йосиф сприйняв як лукавство те, що ні Юст, ні Реґін не говорили йому про цю книгу раніше. Він чіплявся до книги Юста, вона, мовляв, надто твереза, без розмаху. Але в глибині душі йому здавалося те, що він сам зробив, незграбною пишномовністю проти нових, щільних, стислих рядків думок другого. Він порівнював портрет Юста, намальований спереду в Його книзі, зі своїм власним. Він прочитав невеликий твір Юста вдруге, втретє. Його власне письменництво здалося йому дитячим, безнадійним.

Отже не тільки дівчина Ірена, тепер дружина доктора Лісина та прихильні читачі з правого берега Тибру, а й літератори та молоді сноби в елегантних купальнях лівого берега визнавали книгу за добру. Йосифів клич поширювався, його книга про юдейську війну впливала, як цікаве та плодотворне відродження героїчного епосу. Молоді літератори запобігали перед ним, його вже наслідували, вважали за голову цілої школи. Великі родини запрошували його почитати зі своєї книги в їхньому колі. На правому березі Тибру по його книзі вчилися діти. А твору Юста з Тиверії не знав ніхто, не читав ніхто. Видавничий бухгалтер у домі Клавдія Реґіна розповідав Йосифові, що книги Юста виготовлено 190 примірників, а твору Йосифа — вже 4200 примірників, і попит на неї з усіх провінцій, а особливо зі Сходу, увесь час зростає. Сам Юст чи не вибрався з Риму; принаймні Йосиф у ці місяці свого літературного успіху ніде не зустрічав його.

Зима минула, і рання весна принесла ефектну демонстрацію римської могутності, довго підготовлюваного тріумфу над Сходом, гордого вступу до нового походу Александра. Сусідня держава на Сході, Парфянське царство, де царював Вологез, єдина велика держава відомого світу поза Римом, втомилася від довгої війни, віддала Вірменію, за яку провадилася війна. Сам цезар в урочистій церемонії замкнув храм Януса на знак того, що на землі запанував мир. Потім він грандіозним видовищем відсвяткував цю першу перемогу над знову підкореним Сходом. Цар Вірменії Тірідат мусив особисто з’явитися до нього, щоб із його рук прийняти корону, як лен. Цілий місяць їхав східний володар із величезним почтом, з вершниками та розкішними подарунками, золотом і миром, на Захід, щоб вшанувати римського цезаря. По всьому Сходу поширилися легенди про трьох царів, які ніби рушили в путь, щоб поклонитися зорі, яка підіймається на Заході. Зрештою, міністерство фінансів у Римі мало багато великого клопоту з тим, як сплатити всі витрати, що, зрозуміло, мало робитися коштом цезарської каси.

Коли нарешті похід царя Тірідата вступив в Італію, сенат і народ римський були закликані бути присутніми при вшануванні цезаря Сходом. На всіх вулицях юрмилися цікаві. Цезарева гвардія була вишикувана шпалерами. Крізь її лави виступав східний цар, в убранні своєї країни, з тіарою на голові, з короткою перською шаблею при поясі: але зброя була зроблена нешкідливою, бо лезо міцно заклепали в піхвах. Так пройшов він через форум, піднявся на естраду, де сидів на троні цезар, нахилив лоб до землі. Цезар зняв із нього тіару і на її місце надів діадему. І тоді військо забряжчало списами й щитами і закричало хором, як вправлялося кілька днів перед тим: «Привіт тобі, цезарю, володарю, імператоре, боже!»

Сидячи на одній із трибун на Святій вулиці, що проходила через форум, присутні були при видовищі почесні гості з провінцій, між ними й Йосиф. Глибоко схвильований, дивився він на приниження Тірідата. Боротьба між Сходом і Заходом була предковічна. Перси свого часу далеко відтиснули були Захід, але потім Александр на століття відкинув Схід назад. В останні десятиліття, а особливо від часу, коли століття тому парфяни здолали велику римську армію, Схід, здавалося, знову почав тиснути Захід. У всякому разі він почувався духовно вищим, і нові надії сповнювали юдеїв. На Сході має з’явитися спаситель і, як провіщали старі пророцтва, зробити Єрусалим столицею світу. А тепер Йосиф мусив бачити ясно, на власні очі, як Тірідат, брат наймогутнішого володаря Сходу, схиляв чоло у пилюку перед Римом. Парфянське царство лежало далеко, військові заходи там пов’язані були з величезними труднощами, ще жили там онуки тих, які упень розбили великого римського генерала Красса та його армію. І проте парфяни уклали цей гідний жалю мир. Він дозволив, цей парфянський князь, щоб йому заклепали шаблю в піхвах. Так принаймні він дістає певну автономію і, хоч теж, тільки пожалувану йому, свою діадему. Якщо могутній парфянин задовольняється цим, то хіба не безглуздя, коли маленька Юдея вірить, що можна скинути римську владу? Юдея легко досяжна, вона оточена романізованими провінціями, вже понад століття Рим застосовує там своє правління і свою військову техніку. Те, що «Месники Ізраїлю» обговорюють у Блакитному залі в Єрусалимі, є чистим божевіллям. Юдея мусить долучитися до заведеного світового порядку, як і всі інші, Бог був в Італії, світ був римський.

Раптом біля нього опинився Юст.

— Цар Тірідат має поганий вигляд поруч із вашими Макавеями, докторе Йосифе, — сказав він.

Йосиф подивився на нього, лице Юста було жовте, скептичне, з дещо гірким виразом, і виглядав він багато старішим за Йосифа, хоч і не був старшим. Чи він глузує з нього? Що, власне, означають ці слова?

— Я, звісно, такої думки, — сказав він, — що заклепаний у піхвах меч менш симпатичний, ніж вийнятий.

— Але в багатьох випадках розумніший і, можливо, навіть героїчніший, — відповів Юст. — Серйозно, — сказав він, — дуже шкода, що такий обдарований чоловік, як ви, перетворюється на шкідника.

— На шкідника? — обурився Йосиф.

Кров забурхала в ньому від того, що хтось так виразно й неприкрито сформулював туманні докори, які мучили його іноді вночі.

— Моя книга про Макавеїв, — сказав він, — показала Римові, що ми, юдеї, ще юдеї, а не римляни. Хіба це шкідливо?

— Тепер цезар скасує свій підпис під едиктом, чи не так? — спитав Юст лагідно.

— Едикт ще не опубліковано, — відповів Йосиф сердито. — «Є люди, — навів він цитату, — які знають, що Юпітер шепотів на вухо Юноні».

— Я боюся, — промовив Юст, — що після того, як Рим полагодить свою справу з парфянами, вам не доведеться довго ждати опублікування едикту.

Вони сиділи на трибуні, внизу проходила кавалерія в парадній формі, проте вершники сиділи на конях вільно, зручно, маси аплодували, офіцери бундючно дивилися прямо перед собою, ні праворуч, ні ліворуч.

— Ви не повинні самі себе дурити, — сказав Юст, майже презирливо. — Ви написали класичний твір про нашу боротьбу за волю, ви юдейський Тит Лівій. Тільки, бачите, коли наші живі греки читають сьогодні про мертвого Леоніда, то від того залишається безтурботне, академічне задоволення. А коли ваші «Месники Ізраїлю» читають в Єрусалимі вашу історію Юди Макавея, тоді в них загораються очі, і вони поглядають на свою зброю. Ви цього бажали?

Внизу проїздив тепер чоловік зі заклепаним мечем. Всі на трибуні підвелися. Народ несамовито кричав до нього.