Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цезарія, — сказав Юст, — остаточно вирвана в нас. Ви певною мірою полегшили це римлянам. Ви хочете ще дати їм багато приводів, щоб Єрусалим теж зробити римським містом?

— Що може сьогодні робити юдейський письменник? Я не хочу, щоб Рим поглинув Юдею, — сказав Йосиф.

— Юдейський письменник, — відповів Юст, — повинен насамперед зрозуміти, що сьогодні не можна змінити світ залізом і золотом.

— Залізо й золото теж стають частиною духу, коли їх вживають на духовну річ, — сказав Йосиф.

— Прекрасне речення для ваших книг, пане Лівій, коли ви не подаєте нічого фактичного, — кепкував Юст,

— Що повинна робити Юдея, коли вона не бажає загинути? — знову спитав Йосиф. — Макавеї перемогли, бо вони були готові вмерти за свої переконання та свою свідомість.

— Я не можу бачити в тому будь-який глузд, щоб умирати за свою свідомість. Вмирати за переконання є справа воїнів. Покликання письменника — передавати їх іншим. Я не вірю, — продовжував він, — що невидимий Бог Єрусалима сьогодні такий, як бог ваших Макавеїв. Я не вірю, що багато зроблено, коли хтось за нього вмирає. Він вимагає більшого. Це страшенно важко — будувати для цього невидимого Бога невидимий дім. У всякому разі це безумовно не так просто, як ви собі думали, докторе Йосифе. Ваша книга, можливо, внесе дещо з римського духу в Юдею, і безперечно нічого — з юдейського духу в Рим.

Розмова з Юстом збентежила Йосифа більше, ніж він хотів. Даремно казав він собі, що в Юстові говорить тільки заздрість, бо ж його книги мають успіх, а Юстові — ні. Те, що Юст висунув проти нього, міцно засіло, він не міг вигнати його зі свого серця. Він читав книгу про Макавеїв, кликав на допомогу всі великі почуття тих самотніх ночей, коли він писав книгу. Марно. Треба впоратися з цим Юстом. Так він не міг далі жити.

Він вирішив узяти справу Цезарії за ознаку. Вже з рік вимахують вони перед ним цим безглуздим едиктом. Це тільки справа Цезарії спрямовує думки Юста проти нього. Гаразд. Коли вона справді буде вирішена несприятливо для юдеїв, тоді він скориться, тоді він був неправий, тоді в його книзі про Макавеїв неправдивий юдейський дух, тоді Юст — великий чоловік, а він — маленький, пустий кар’єрист.

Багато довгих днів бродив він у повному муки чеканні. Нарешті він не міг уже далі витримувати напруження. Він вийняв кость. Якщо вона впаде сприятливо, тоді рішення буде на користь юдеїв. Він закрутив кость. Вона впала несприятливо. Він закрутив удруге. Вона знову впала несприятливо. Він закрутив утретє. Цього разу вона впала сприятливо. Він жахнувся, взяв, справді без наміру, скошену кость.

Як завжди, він хотів повернутися до Юдеї. Він за ці вісімнадцять місяців у Римі забув багато чого з Юдеї, він не бачить цього більше, він мусить повернутися назад і здобути силу з Юдеї.

З великою поквапністю приготувався він до від’їзду. Половина римських юдеїв стояла біля Воріт трьох вулиць, звідки від’їздив екіпаж, що мав одвезти його до корабля. Троє з присутніх провели його далі: Ірена, дружина доктора Лісина, актор Деметрій Лібан, письменник Юст із Тиверії.

Деметрій говорив дорогою про те, як і він колись з’їздить до Сіона, і потім виїде туди назавжди. Ні, довго він не може ждати далі. Він гадає, що не довше, як сім чи вісім років гратиме ще. Потім, нарешті, він побачить Єрусалим. Він мріяв про храм, як він, сяючи, височіє над містом із своїми велетенськими терасами, зі своїми білими та золотими палатами. Він мріяв про матову мінисту завісу, що закриває святиню святинь, наймайстернішу тканину відомого світу. Він знає кожну деталь святині, можливо краще, ніж багато з тих, що бачили все живими очима, так часто просив він розповідати йому про це.

Вони прибули в порт Остії. Сонячний годинник показував восьму годину. Йосиф рахував по-дитячому, з трудом і уперто. Минуло рік, сім місяців, дванадцять днів і чотири години, відколи він виїхав із Юдеї. Його сповнило раптом майже тілесне бажання Єрусалима, він хотів своїм диханням надимати вітрила корабля, щоб він плив швидше.

Троє друзів стояли на набережній. Ірена була серйозна й тиха, Юст глузливий і сумний, а Деметрій Лібан простяг широким жестом випрямлену руку, нахилившись уперед. Це було більше, ніж прощальний привіт Йосифові, це був привіт усій далекій і палко жаданій країні.

Люди зникли. Остія, Рим, Італія зникли. Йосиф був у чистому морі. Він їхав у Юдею.

Разом із ним, на тому самому кораблі їхав таємний кур’єр, який віз губернаторові Юдеї наказ оповістити місту Цезарії цезареве рішення про виборчий статут.

Книга друга

ГАЛИЛЕЯ

3 травня, о 9 годині ранку, його прийняв губернатор Гессій Флор магістрат Цезарії та повідомив про цезареве рішення в справі виборчого статуту, через яке юдеї мали втратити владу в офіційній столиці країни. О 10 годині едикт був оголошений урядовим оповісником із трибуни на великому форумі. В майстернях братів Закінт уже провадилася робота, щоб вилити дослівний зміст едикту в бронзі, — в цій формі він мав назавжди зберігатися в архівах міста.

Серед греко-римської людності буяла надзвичайна радість. Колосальні статуї при в’їзді в порт, колони з бюстами богині Риму та засновника монархії, портретні бюсти правлячого цезаря на рогах вулиць були святково оповиті вінками. Оркестри, декламаційні хори ходили по вулицях, в порту частували безплатним вином, невільникам давали волю.

А в кварталах юдеїв білі та пустельні застигли недавно такі шумливі будинки, крамниці були закриті, сподівання погрому гнітюче нависло над гарячими вулицями.

Через день після того, в суботу, юдеї, що йшли до своєї головної синагоги, побачили перед її дверима керівника одного з грецьких нападних загонів із його людьми, який приносив у жертву птаха. Таку жертву приносили зазвичай хворі на проказу, і це був найулюбленіший у передній Азії спосіб ганьбити юдеїв, бо цим їх оголошували за потомків єгипетських прокажених. Служники синагоги вимагали від греків знайти інше місце для своєї жертви. Греки кепкували: часи, коли юдеї могли роззявлювати в Цезарії пащеку, минулися. Юдейські урядовці вдалися до поліції. Та відповіла, що мусить спершу дістати інструкції. Деякі гарячі голови з-поміж юдеїв не хотіли далі дивитися на зухвалу церемонію греків, намагалися відібрати жертовний горщик силою. Блиснули кинджали, ножі. Нарешті, коли були вже вбиті й поранені, втрутилося римське військо. Воно заарештувало цілий ряд юдеїв, як призвідців, у греків відібрали жертовний горщик. Після цього юдеї, хто тільки міг, тікали зі своїм рухомим майном із Цезарії; сувої Святого Письма були перенесені в надійне місце.

Події в Цезарії, едикт і його наслідки, спричинили те, що мала війна, яку Юдея понад століття провадила проти римської влади, спалахнула всюди в країні з новою, лютою запеклістю. Досі, принаймні в Єрусалимі, обом партіям порядку, аристократичним «Непохитним у законі» і патриціанським «Істинно віруючим по закону», вдавалося не допускати насильств проти римлян. Тепер, після едикту про Цезарію, взяла гору третя партія — «Месники Ізраїлю».

Дедалі більше людей із партії «Істинно віруючих по закону» приставали до «месників», сам голова храмової управи, доктор і пан Єлеазар бен-Симон, відкрито перейшов до них. Всюди виднілися їхні знаки, слово «Макавеї», ініціали гебрейського речення: «Хто як ти, о Господи?», лозунги повстання. В Галилеї знову з’явився агітатор Нахум, син страченого римлянами проводиря патріотів Юди. Він зник був майже десять років тому, і не було про нього ніякої звістки, гадали, що він загинув, і от раптом він проходить містами та селами північної провінції, й усюди маси біжать за ним. «Нащо ви хочете ще ждати?» — заклинав він палко й фанатично людей, що слухали його з глухим і гірким почуттям. «Неприкрита присутність необрізаних плямує вашу країну, їхні солдати топчуть зухвало плити храму, їхні сурми огидно вдираються в святу музику. Ви обрані служити Ягве: ви не можете поклонятися цезареві, свиножерові. Пам’ятайте про великих ревнителів Господа: про Пінхаса, про Елі, про Юду Макавея. Хіба не досить придавили вас ваші гнобителі? Чи ви дозволятимете далі чужинцям грабувати добро, яке Ягве призначив для вас, щоб вони мали змогу влаштовувати бої гладіаторів і цькувати на арені людей звірятами? Хай не робить вас лякливими боягузтво «Істинно віруючих по закону»! Не схиляйтесь перед жадобою зиску «Непохитних у законі», що лижуть руку гнобителя, бо вона охороняє їхній грошовий мішок. Час настав. Царство небесне близько. В ньому бідняк однаковісінький із гладким череванем. Месія народився, він жде тільки, поки ви заворушитесь, тоді він з’явиться! Побийте боягузів із Великої ради в Єрусалимі! Побийте римлян!»

Озброєні загони «Месників Ізраїлю», які, здавалося, були винищені, знову з’явилися в усій країні. В Єрусалимі дійшло до бурхливих демонстрацій. У провінції нападали на римлян, які наважувалися з’являтися на шляхах без військової охорони, і брали їх як заручників. Саме в цей час цезарева фінансова управа жорстоко стягувала певні недоплати податків. Молоді «Месники Ізраїлю» з’являлися на вулицях із карнавками, жебрали в прохожих: «Подайте милосердну пожертву для бідного, нещасного губернатора». Гессій Флор вирішив діяти рішуче, він поставив вимогу видати йому заводіїв. Тубільна влада заявила, що не може їх виявити. Губернатор звелів військові обшукати, не минаючи жодного дому, Верхній базар і прилеглі до нього вулиці, де було, як гадали, головне місце «Месників Ізраїлю». Домові обшуки переходили в плюндрування. Юдеї боронилися, з дахів деяких будинків стріляли. І серед римлян були вбиті. Губернатор оголосив воєнний стан, завів воєнний суд. Розлючені солдати тягли до суду винних і невинних; досить було голого обвинувачення, що хтось належить до «Месників Ізраїлю». Сипалися смертні вироки. Закон забороняв страчувати римських громадян інакше, як тільки мечем. Гессій Флор звелів ганебно розпинати юдеїв на хрестах, навіть коли вони носили лицарський титул і золотий перстень другого благородного римського стану.

Коли мали бути засудженими і два члени Великої ради, перед офіцерами воєнного суду з’явилася, в супроводі безмовної, схвильованої маси, принцеса Береніка, сестра царя Агріппи. Вона, після порятунку від хвороби, виконувала важку обітницю, ходила з коротко обстриженим волоссям і без будь-яких прикрас. Вона була вродливою жінкою, в Єрусалимі її дуже любили, охоче приймали її і при римському дворі. Її хода славетна була в цілому світі. Від германського кордону до Судану, від Англії і до Індії не можна було сказати жінці кращий комплімент, ніж те, що вона ходить, як принцеса Береніка. Але тепер ця велика дама виступала смиренно, як людина, що прийшла благати захисту: боса, в чорному убранні, підперезаному шнурком, похиливши голову з коротким волоссям. Вона уклонилася голові суду та просила в нього милості для обох священиків. Офіцери були спочатку чемні, галантно жартували. Але як принцеса Береніка не відступала, вони стали холодні, нарешті майже грубі, і Береніка, гірко принижена, мусила піти ні з чим.

За ці п’ять днів, від 21 до 26 травня, в Єрусалимі позбавили життя три тисячі людей, серед них — тисячу жінок і дітей.

Місто клекотіло глухим обуренням. Досі до «Месників Ізраїлю» приєднувалися здебільшого селяни та плебеї, тепер в їхні лави вступало дедалі більше бюргерів. Всюди шепотіли або й відкрито кричали, що післязавтра, ні, вже завтра, країна підійметься проти римського насильства. Тубільний уряд — колегія при первосвященику і Велика рада, стурбовано дивилися, якого характеру набирають справи. Уся верхня верства суспільства бажала порозуміння з Римом, боялася війни. «Непохитні в законі», здебільше аристократи та багаті люди, які посідали найважливіші державні пости, боялися, що війна проти Риму неминуче перетвориться на революцію, спрямовану проти їхнього власного панування, бо вони здавна уперто й гордовито відкидали скромні вимоги орендарів-селян, дрібних патриціїв, плебеїв. А «Істинно віруючі по закону», партія докторів Єрусалимського храму, вчених, демократів, до якої тяжіли великі маси народу, вірили, що треба залишити на Бога відновлення старої державної волі, і застерігали від будь-якого насильства, доки римляни не зазіхають на закон, на 613 заповідей Мойсея.

Керівники обох партій настійливо зверталися до царя Агріппи, який забарився в Єгипті, і просили його бути за посередника між заколотниками та римським урядом. Цьому цареві римляни залишили справжню владу тільки в Трансйорданії та деяких містах Галилеї, а в Юдеї вони обмежили його право тільки верховним наглядом за храмом. Але він ще мав царський титул, вважався за першого чоловіка серед юдеїв, його любили. Поквапно на прохання юдейського уряду прибув він до Єрусалима, наміряючись сам поговорити з масами.

Десятки тисяч прийшли послухати його на великий майдан перед палацом Макавеїв. Вони стояли тісним натовпом, за ними був старий міський мур і западина з перекинутим через неї вузеньким містком, а ще далі височіло біле й золоте західне крило храму. Маса вітала царя стримано, напружено, трохи недовірливо. Але тут між офіцерами, які схилялися перед нею, вийшла з дверей палацу принцеса Береніка, знову одягнена в чорне, але цього разу не в убрання просительки, а у важку парчу. Під коротким волоссям її довге, благородне лице здавалося ще сміливішим. Всі замовкли, коли вона виступила з палацу, як замовкають молящі, які в день нового місяця ждуть молодика: він був між хмарами й невидимий, і от вийшов на чисте небо, і вони радіють. Помалу спускалася принцеса сходами до свого брата, важко шелестіла парча її вбрання. І коли вона підняла обидві руки з розправленими долонями до народу, її вітали палко, бурхливо: «Привіт тобі, Береніко, княгине, що приходиш в ім’я Господнє».