Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді почав цар свою промову. Проникливими словами доводив він, яка безнадійна річ — підійматися проти римського протекторату. Він, елегантний пан, підводив плечі, знову опускав їх, усім своїм тілом зображував безглуздість повстання. Хіба всі народи землі не стоять на ґрунті фактів? Греки, що колись опиралися проти всієї Азії, македонці, що їхній Александр у колишні часи засіяв насіння світової держави: хіба не досить тепер гарнізону з 2000 римських солдатів для обох разом? Галлія має 305 різних племен, виняткові природні укріплення, здобуває всю потрібну сировину у власній країні: не досить хіба 1200 осіб, не більше, ніж у країні міст, щоб придушити найменшу думку про опір римлянам? Двох леґіонів вистачає, щоб забезпечувати римський лад у велетенському, багатому, старокультурному Єгипті. Проти германців, що, як відомо, вдачею своєю буйніші за диких звірів, виставлено чотири леґіони, і в усій області по цей бік Рейна й Дунаю можна подорожувати так мирно, як і в самій Італії.

— Чи ви не маєте, — цар журно похитав головою, — ніякого мірила для своєї власної слабкості та сили Риму? Скажіть мені тільки, де ваш флот, ваша артилерія, ваші фінансові джерела? Світ римський: де ви дістанете спільників і допомогу? Може, з незаселеної пустелі?

Цар Агріппа добре говорив до своїх юдеїв, як до нерозумних дітей. Коли поміркувати, податки, яких вимагає Рим, не надмірно високі.

— Ви подумайте тільки, саме місто Александрія дало за місяць більше податків, ніж уся Юдея за рік. І хіба Рим нічого не робить за ці податки? Хіба не створено прекрасні дороги, новітні водогони, добру адміністрацію, що швидко працює і гаразд вишколена? — з широким, переконливим жестом заклинав він збори. — Якраз ще корабель стоїть у гавані. Будьте розважні. Не вирушайте в жахливу негоду і на певний загин.

Царева промова справила враження. Багато кричало, що вони не проти Риму, вони тільки проти губернатора, проти Гессія Флора. Але тут спритно втрутилися «Месники Ізраїлю». Молодий, елегантний доктор Єлеазар передусім вимагав впливовими словами, щоб цар перший підписав ультиматум Римові про відкликання Гессія Флора. Агріппа відступив, намагався відкрутитися, ухилитися. Єлеазар натискував, щоб він дав ясну відповідь, цар відмовлявся. Дедалі дужче чулися крики:

— Підпис! Ультиматум! Геть Гессія Флора!

Настрій змінився. Кричали, що цар заодно з губернатором, усі вони хочуть тільки визискувати народ. Вже деякі рішучого вигляду хлопці протискалися до царя. Ледве встиг він під охороною своїх панів повернутися цілим у палац. Другого дня він залишив місто, дуже розгніваний, вирушив у свою безпечну трансйорданську провінцію.

Після цієї поразки феодальних панів та уряду радикали всіма засобами домагалися довести до крайнощів. Від часу заснування монархії, протягом ста років, цезар і сенат Риму щотижня надсилали жертву для Ягве і його храму. Тепер доктор Єлеазар як голова храмової управи дав розпорядження священикам, що провадили службу, більше не приймати цю жертву. Марно заклинали його первосвященик і його колегія не провокувати таким нечуваним способом протекторську владу. Доктор Єлеазар із глузуванням відіслав жертву назад.

Це був знак для юдейських дрібних патриціїв, селян і плебеїв підійматися проти римлян і своїх власних феодалів. Римський гарнізон був малосилий. «Месники Ізраїлю» скоро захопили в місті всі важливі зі стратегічного погляду пункти. Вони зруйнували фінансову управу, під радісні вигуки попалили податкові списки та закладні. Руйнували й нищили будинки багатьох нелюбих аристократів. Оточили римське військо в палаці Макавеїв. Римляни тримали цей останній, дуже укріплений опорний пункт із великою мужністю. Але їхнє становище було безнадійне, і коли юдеї гарантували їм, якщо вони здадуть зброю, вільний вихід, вони з радістю прийняли цю пропозицію. Обидві сторони скріпили угоду присягою. Але тільки обложені поклали зброю, як «Месники Ізраїлю» кинулися на беззбройних і стали їх убивати. Римляни не чинили ніякого опору, вони не просили дарувати їм життя, вони кричали: «Присяга! Договір!» Вони кричали це хором, дедалі менше кричало їх, дедалі слабший ставав хор, нарешті кричав тільки один-єдиний: «Присяга! Договір!», а потім замовк і він. Це сталося 7 вересня, 20 елуля юдейського числення, в суботу.

Ледве розвіявся хміль від цього діла, як усе місто огорнуло гнітюче почуття. Наче щоб підтвердити його, надійшли дуже скоро лихі вісті: в численних містах зі змішаним населенням греки нападають на юдеїв. В самій Цезарії в чорну суботу було вбито 20 000 юдеїв, решту губернатор загнав у доки та оголосив їх невільниками. У відповідь юдеї розорили грецькі райони в тих містах, де вони мали більшість. Вже століття ненавиділи та зневажали одні одних греки й юдеї, що жили в одних містах, на узбережжі, в Самарії, на краю Галилеї. Юдеї горді були своїм невидимим богом Ягве, вони були переконані, що тільки для них прийде месія, вони пишалися своєю обраністю. Греки глузували з їхніх нав’язливих ідей, з їхнього марновірства, зі смішних, варварських звичаїв юдеїв, і кожен робив своєму сусіді найгірше. Раз по раз виникали між ними криваві сутички. Тепер в Юдеї бушували руйнація, вбивство й пожежа, і країна наповнилася непохованими трупами.

Коли зайшло так далеко, начальник Гессія Флора, Цестій Галл, генерал-губернатор Сирії, вирішив нарешті виступити в Юдею. Він був старий, скептичний пан, переконаний, що коли нічого не робиш, каєшся рідше і не так гірко, ніж коли робиш. Усе ж коли справи дійшли до такого прикрого стану, не можна було показувати неправдиву слабість: Єрусалим треба енергійно приборкати.

Цестій Галл мобілізував увесь 12-й леґіон, на додачу вісім інших полків сирійської піхоти. Він вимагав також від васальних держав чималі контингенти. Сам юдейський цар Агріппа, намагаючись довести Римові свою союзну вірність, послав 2000 осіб кавалерії, а до того три полки стрільців, і особисто став на їхньому чолі. Докладно, до найменших подробиць, розробив Цестій Галл програму карної експедиції. Не забув підготувати й пости вогняного телеграфу для повідомлення про перемогу, коли він як суддя та месник вступить в Єрусалим. Рим повинен дізнатися про це того самого дня.

Могутньо вступив він із півночі в непокірну країну. За програмою взяв прекрасне селище Забулон — чоловіче місто, зруйнував його, спалив. За програмою взяв узбережне місто Яффу, зруйнував його, спалив. Сплюндровані, спалені міста, замордовані люди позначали його шлях, доки він за програмою став 27 вересня перед Єрусалимом.

Але тут він запнувся. 9 жовтня, вирахував він, візьме він форт Антонію, 10-го — храм. Вже було чотирнадцяте, а форт Антонія ще тримався. «Месники Ізраїлю» не вагалися озброїти численних прочан, що прийшли до Єрусалима з нагоди свята Кущів, місто наповнилося добровільними загонами. Настало 27 жовтня, Цестій Галл стояв уже цілий місяць перед Єрусалимом, і досі ще телеграфісти на пильно підготованих постах марно ждали, вже боячись, що з телеграфом щось не ладиться, і вони будуть покарані. Цестій зібрав нові підкріплення, звелів усі ударні машини поставити на позиції до стін, що зроблено було з великими жертвами, підготував на 2 листопада остаточний штурм із такими засобами, що він, за людськими передбаченнями, не міг бути невдалим.

Юдеї трималися хоробро. Але що могла зробити особиста хоробрість проти переважаючої організації римлян? Яка могла бути, наприклад, користь зі зворушливої вилазки трьох старців, що 1 листопада, напередодні штурму, вибралися самі за стіни, щоб спалити римську артилерію? Ясного полудня з’явилися вони раптом перед римськими постами, троє древніх юдеїв зі знаками «Месників Ізраїлю», зі шарфами, на яких були літери Макавеїв, ініціали гебрейських слів: «Хто як ти, о Господи?» Спочатку думали, що вони парламентери, послані обложеними, але вони не були парламентерами, навпаки, вони тремтячими старечими руками пускали запалюючі стріли на машини. Це було очевидне божевілля, і римляни — що ж зробиш із божевільними? — повбивали їх здивовано, добродушно, жартуючи, майже співчуваючи. Ще того ж дня виявилося, що це ті три члени Великої ради, Гадя, Єгуда та Натан, які були свого часу засуджені до примусової роботи, а потім звільнені з великої милості. Римляни раз по раз вказували на це помилування, як на разючий приклад їхньої доброзичливості, і хотіли цим довести, що не римська жорстокість, а юдейська впертість є головною причиною виникаючих заколотів. Також і в промовах «Непохитних у законі» й «Істинно віруючих по закону» це помилування грало важливу роль, як доказ римської великодушності. Троє мучеників не хотіли більше вештатися в своєму місті, як живий приклад благородного настрою запеклого ворога. Їхні серця належали «Месникам Ізраїлю». Вони зважилися, як фанатичні наставники, на цей нечуваний, побожний і героїчний вчинок.

Керівники «Месників Ізраїлю» безумовно добре знали, що з самим настроєм небагато можна досягти проти облогових машин римлян. Маючи волю не здавати місто, проте не маючи надії його утримати, дивилися вони на приготування до останнього штурму, що мав бути наступного дня.

Він не відбувся. Уночі Цестій Галл дав наказ зняти облогу та почати відступ. Він був на вигляд хворий, знервований. Що сталося? Ніхто не знав цього. Напосідали зі запитаннями на полковника Пауліна, ад’ютанта Цестія Галла. Він знизував плечима. Генерали хитали головами. Цестій Галл не мав для несподіваного наказу ніяких підстав, а дисципліна забороняла питати. Армія рушила назад.

Спочатку збентежено, не вірячи, потім із радісним зітханням, далі з незмірною радістю дивилися юдеї на цей відступ обложників. Нерішуче, все ще побоюючись якогось тактичного маневру, потім із дедалі більшою силою кинулися вони переслідувати ворогів. Це був для римлян важкий відступ. Від Єрусалима повстанці дуже тиснули ззаду. В північній області, яку римляни мали перейти, Симон бар-Гіора, ватажок галилейських партизанів, організував запеклу малу війну. Тепер цей Симон бар-Гіора після швидкого обхідного маршу зайняв з більшістю своїх сил ущелину Бет Горон. Назва цієї ущелини любо звучала для вух юдейських партизанів. Тут Господь спинив сонце, щоб генерал Єшуа міг здобути для Ізраїлю перемогу; тут Юда Макавей тріумфально розбив греків. І маневр Симона бар-Гіори вдався: римляни зазнали такої поразки, якої вони ніколи не переживали в Азії від часів Парфянської війни. Юдеї не мали вбитих і 1000, а римляни втратили вбитими 5680 людей піхоти і 380 людей кавалерії. Поміж убитими був і правитель Гессій Флор. Уся артилерія, всі інші воєнні матеріали, золотий орел леґіону, а, крім усього — велика військова каса потрапили в руки юдеїв.

Це сталося 3 листопада римського, 8 діоса грецького, 10 мархешвана юдейського числення, в 12 рік правління цезаря Нерона.

Урочисто стояли зі своїми інструментами левіти на східцях святилища, за ними в самому святилищі священики усіх 24 черг. Після несподіваної та разючої перемоги над Цестієм Галлом первосвященик Анан, хоч він і стояв на чолі партії «Непохитних у законі», мусив призначити подячну Службу Божу, й от служили велику відправу. Через події останніх днів із усіх доріг вливалися в Єрусалим прибульці, приголомшено видивлялися вони на строгу пишноту храму. Як морський прибій, шуміло крізь білі й золоті палати храму: «Це є день Господа. Не заважайте нам радіти та веселитися». І знову й знову 123 приписаними варіаціями: «Хай славиться Господь!»

Йосиф стояв зовсім спереду, у своєму білому службовому вбранні, маючи навкруг талії голубий пояс із витканими на ньому квітами. Захоплено, як і інші, хитав він у такт своїм тулубом, відповідно до припису. Ніхто не відчував глибше за нього, яка дивна ця перемога не вимуштруваних партизанів над римським леґіоном, над цим шедевром техніки та точності, що, хоч складається з багатьох тисяч, рухається як одне ціле, кероване одним мозком. Бет Горон, Єшуа, диво. Це прекрасно підтверджувало його почуття, що для пригноблення сьогоднішнього Єрусалима самого розуму не досить. Зовсім великі діла робляться не розумом, вони виходять безпосередньо з Божого натхнення. Тисячі перед східцями бачили у захваті, як ревно цей молодий, палкий священик співав разом із іншими подячний гімн.

Але весь побожний надпорив не міг перешкодити його думкам про те, які наслідки матиме для нього особисто непередбачена перемога макавеїстів.

Єрусалим не мав багато часу вшановувати його за його успіх у справі трьох невинних. Через тиждень після його повернення почалися хвилювання. Все ж він став популярним через свій римський успіх, поміркований уряд не міг довше зневажати молодого аристократа, хоч його й бачили часто в Блакитному залі «Месників Ізраїлю»: йому дали посаду й титул приватного секретаря в храмовій управі. Занадто мало. Тепер, після великої перемоги, його шанси сильно піднялися. Високі урядові посади мусять перерозподілити. Народна думка примушує уряд дати владу і деяким макавеїстам. Уже завтра або післязавтра мають відбутися збори трьох законодавчих органів. Не може бути, щоб при цьому розподілі його обійшли.

— Хваліте Господа! — співали. — Хваліте Господа!

Він може це зрозуміти, що досі уряд усіма способами старався уникнути війни з Римом. Ще й учора, після великої перемоги, деякі цілком розумні люди з величезною поквапністю тікали з міста, за Цестієм Галлом, щоб, не зважаючи на його поразку, запевнити його, що вони непричетні до підступного нападу заколотників на армію цезаря. Старий, багатий Ханан, власник великої універсальної крамниці на Оливній горі, вибрався з міста, державний секретар Себулон залишив свій дім і зник, священики Зефанія й Ірод втекли на другий берег Йордана, в область царя Агріппи. І багато єссеїв після перемоги над Цестієм забралися з міста, і ті сектанти, що називають себе християнами, теж утекли всі вкупі. Йосиф мав небагато пошани до в’ялої побожності одних і холодної розумності інших.

Священнодія закінчилася. Йосиф ішов крізь маси, що заповнювали велетенський район храму. Більшість носила пов’язки зі знаками «Месників Ізраїлю», словами Макавеїв. Великими натовпами стояли люди навкруг захоплених воєнних машин, мацали їх: тарани для пробивання мурів, легкі катапульти та важкі балісти, що можуть далеко кидати свої важкі снаряди. Всюди навкруги, під приємним листопадовим сонцем, радісно, в доброму настрої торгувалися за речі римської здобичі — убрання, зброю, намети, коні, мули, хатнє начиння, прикраси, різні пам’яткові подарунки, зв’язки різок та сокири лікторів. З жадібною цікавістю, зловтішно роздивлялися на ремінь, який кожен римський солдат носить із собою, щоб зв’язувати полонених. Банкіри храму мали багато роботи з обміном іноземних грошей, взятих у вбитих.

Йосиф опинився в схвильованій групі, що запально сперечалася. Тут були солдати, городяни, священики. Мова йшла про золотого орла з портретом цезаря, значок дванадцятого леґіону, здобутий у бою. Партизанські офіцери хотіли, щоб цього орла прибили на зовнішній стіні храму, поряд із трофеями Юди Макавея й Ірода, на видному місці, як ознаку для міста та країни. Але «Істинно віруючі по закону» не хотіли цього терпіти; фігури звірів, хоч би з будь-якого приводу, заборонені законом. Пропонували компромісний шлях: віднести орла в храмову скарбницю, в розпорядження доктора Єлеазара, глави храмової управи, що сам же належить до «месників». Ні, офіцери не приставали на це. Люди, що несли орла, стояли вагаючись, їм теж любіше було б, щоб орел не зник у храмовій скарбниці. Вони опустили товстий держак із орлом. Грізний значок армії зблизька був незграбний на вигляд, і портрет цезаря теж був грубий і некрасивий, аж ніяк не наганяв страху. Запально сперечалися чоловіки. Тут Йосифові спала на розум ідея, його юний голос звучав крізь цей хаос настійливо, привертав увагу. Орла не треба ні прибивати на мурі, ні відносити в скарбницю. Розтрощити треба його, порубати на шматки. Він має зникнути. Ця пропозиція припала до серця всім. Проте виконати її було не так легко. Орел був масивний, це тривало добру годину, доки його цілком розтрощили, і кожен міг піти геть із своїм шматком. Йосиф, герой справи трьох невинних із Цезарії, завоював собі нові симпатії.

Йосиф був втомлений, але він не міг тепер іти додому, його тягло далі через район храму. Хто це, що йде там, і купки охоче розступаються перед ним? Молодий офіцер, невисокий, над короткою, плеканою бородою міцний, прямий ніс і вузькі карі очі. Це Симон бар-Гіора, ватажок партизанів із Галилеї, переможець. Перед ним ведуть бездоганну, сніжно-білу тварину, вочевидь, подячну жертву. Але, Йосиф бачить це з неприємним здивуванням, Симон бар-Гіора озброєний. Чи він хоче в залізі йти до вівтаря, якого ніколи не торкалося залізо, ні під час будівництва, ні будь-коли пізніше? Цього він не повинен робити. Йосиф заступає йому дорогу.

— Моє ім’я Йосиф бен-Маттіас, — каже він.

Молодий офіцер знає, хто він, вітає його з пошаною, сердечно.