- Так, пане, — відповіла дитина, здивована тим, що іноземний гяур знає його мову.
- Тоді улітай!
Провідник схопився за голову, застогнавши:
— Ти вже мертвий, і я з тобою! Ці люди не знають милосердя і не варті його! Якщо ми не загинемо від куль, то вони нам наб’ють у вуха порох і підірвуть черепа, такий тут звичай. Від цього вибуху ти порозумнішаєш, клятий росіянин!
ВІН заперечив:
- Я не росіянин, родом з Польщі.
- Так ти ніхто, бо такої країни немає!
- Чому ж, у таких, як я, вона є.
Другий зневажливо посміхнувся:
- Подивись на карту! У таких, як ти, є тільки пам'ять про те, що минуло, як і твій розум! Тобі хочеться грати в шляхетність, але скоро побачиш, скільки коштує ця розкіш. Розмовами про країни, яких немає, смерть не проженеш!
Два дні вони їхали з готовою до стрільби зброєю. На краю гірського масиву вони опинилися в пастці: праворуч схил, ліворуч урвище, попереду й позаду десятки рушниць. Відскочили в скельну нішу. До них під’їхав один із дагімелів. У нього були блискучі очі без зіниць і міцні білі зуби, вуста були роз’їдені проказою.
- Гяур, — сказав він, — ти можеш їхати звідси, нам потрібен лише він.
- Я піду з ним, він мій провідник, - сказав ВІН.
- Ми дамо тобі провідника.
- Не треба двох, вистачить і цього.
- Тоді ви обоє помрете!
ВІН кивнув:
- Усі колись помруть, навіть Пророк не був безсмертним.
Дагімель дивно подивився на нього, потім повернув коня й поїхав геть, не оглядаючись.
Вони безпорадно стояли кілька десятків годин, поки знову не з'явився парламентар.
- Гяуре, — запитав він, — як довго вистачить тобі води?
- Поки ще є, - відповів ВІН. — Коли вип’ю останній ковток, буду пити вашу крові.
- Чому ти захищаєш цю людину, невже він тобі брат?
- Я не захищаю його, думаю лише про себе.
- Мудрість зійшла на твої уста. Залиш його, тебе ми не скривдимо.
- Якби я його покинув, то нашкодив би самому собі.
- Клянусь пророком, я думав, що ти розумний, а ти з глузду з'їхав!
- Чоловік, якого ти шукаєш, уже говорив мені це.
- Тоді доведи, що він неправий!
- Не можу, бо тоді помилився б той, хто сказав мені, що інколи треба щось втратити, щоб не втратити чогось важливішого.