Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Молоді козаки їхали смутно й стримували сльози, боячись батька свого, що й сам був теж трохи збентежений, хоч намагався того не виявляти. День був сірий; зелень виблискувала яскраво; птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхавши, оглянулись назад: хутір їх начебто пішов у землю, тільки видно було над землею два димарі скромного їх будиночка та верхи дерев, по сучках яких вони лазили, як білки; один тільки далекий луг ще стелився перед ними, — той луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли ждали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми свіжими, бистрими ніжками. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив’язаним угорі колесом з воза самотньо стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здаля горою і все собою закрила. Прощайте і дитинство, й ігри, і все, і все!

II

Всі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, який хотів би, щоб усе життя його було молодістю. Він думав про те, кого він зустріне на Січі зі своїх колишніх товаришів. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похнюпилась.

Сини його поринули в інші думки. Але треба сказати більше про синів його. Їх віддали на дванадцятім році до Київської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп’яте, якби батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках[35] цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім не цікавитися нею. З того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою й незабаром став поряд з кращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі зовсім не торкалися часу, ніколи не застосовувалися й не повторювалися в житті. Ні до чого не могли застосувати вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного. Самі тодішні вчені більше ніж хто були неуки, бо зовсім були далекі від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, — все це повинно було спонукати їх до діяльності зовсім поза їхньою шкільною наукою. Іноді погане харчування, іноді часті покарання голодом, іноді численні потреби, що виникали в свіжому, здоровому, міцному юнакові, все це, з’єднавшись, породжувало в них ту заповзятливість, яка потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва й примушувала всіх бути обачними. Перекупки, сидячи на базарі, завжди затуляли руками своїми пироги, бублики, насіння гарбузове, як орлиці дітей своїх, коли тільки помічали де прохожого бурсака. Консул[36], що повинен був з обов’язку свого наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшні кишені в своїх шароварах, що міг умістити туди всю крамницю перекупки, яка б заґавилась. Ця бурса становила зовсім окремий світ: до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали. Сам воєвода, Адам Кисіль[37], незважаючи на те, що він покровительствував академії, не вводив їх до вищого товариства і наказував тримати їх суворіше. А втім, настанова ця була зовсім зайва, бо ректор і професори-ченці не жаліли лози й канчуків, і часто ліктори[38] з їх наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було зовсім нічого і здавалося мало чим міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, дуже набридали такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли вміли знайти шлях та коли їх не перехоплювали на дорозі. Остап Бульба, хоч почав дуже старанно вчитися логіки і навіть богослов’я, ніяк не уникав невблаганних різок. Природна річ, що все це мусило якось вплинути на характер і надати йому твердості, якою завжди відзначались козаки. Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках — обнести чужий садок чи город, та зате він був завжди одним з перших, що підходили під прапор заповзятливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Був він суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час. Його щиро зворушили сльози бідної матері, і тільки це його бентежило й примушувало задумливо схилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, з допомогою винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді як брат його, Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років. Жінка частіше почала уявлятися в гарячих мріях його; він, слухаючи філософські диспути, бачив її кожну мить, свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним без упину мелькали її сліпучо-білі пругкі перса, ніжна, прекрасна, вся оголена рука; саме вбрання, що облипало її дівочі і разом могутні члени, дихало в мріях його якимсь несказанним любострастям. Він старанно приховував від своїх товаришів ці пориви пристрасної юнацької душі, бо в тодішній вік соромно і безчесно було думати козакові про жінку й кохання, не скуштувавши битви. Взагалі за останні роки він рідше бував верховодою якої-небудь ватаги, але частіше блукав один де-небудь у самотньому закутку Києва, затопленому у вишневих садах, серед низеньких домиків, що принадно визирали на вулицю. Інколи він забирався й на вулицю аристократів у теперішньому старому Києві, де жили малоросійські й польські дворяни, і де доми були побудовані з деякою вигадливістю. Одного разу, коли він заґавився, майже наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візник з престрашними вусами, що сидів на козлах, оперезав його досить старанно бичем. Молодий бурсак скипів: з шаленою сміливістю ухопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо й спинив ридван. Та кучер, побоюючись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули — і Андрій, на щастя, встигши одсмикнути руку, гупнувся на землю просто обличчям у болото. Надзвичайно дзвінкий і гармонійний сміх розлягся над ним. Від підвів очі й побачив коло вікна красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку й білу, як сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася від усієї душі, і сміх надавав блискучої сили її сліпучій красі. Він оторопів. Він дивився на неї зовсім розгубившись, неуважно обтираючи з обличчя свого болото і ще більше замазуючись. Хто б вона була, ця красуня? Він хотів був дізнатися від двірні, що купою, в багатих убраннях, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста, який грав. Та двірня зняла сміх, побачивши його замазану пику, і не удостоїла його відповіддю. Нарешті, він дізнався, що це була дочка ковенського воєводи[39], що прибув на якийсь час до Києва. Наступної ж ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево, що розкидалося гіллям аж на дах дому; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка в той час сиділа перед свічкою й виймала з вух свої дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши раптом перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли помітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від ніяковості й ворухнути рукою, коли впізнала в ньому того самого, що гупнувся перед її очима на вулиці, сміх знову опанував її.

До того ж в рисах Андрійових нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялась і довго потішалася з нього. Красуня була легковажна, як полячка, але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, кидали погляд довгий, як постійність. Бурсак не міг поворухнути рукою і був зв’язаний, як у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла до нього, наділа йому на голову свою блискучу діадему, почепила на губи йому сережки й накинула на нього мереживну прозору шемізетку з фестонами, гаптованими золотом[40]. Вона чепурила його і робила з ним тисячу всяких дурощів, з розв’язністю дитини, якою відзначаються легковажні полячки і яка нагнала на бідного бурсака ще більше збентеження. Він являв собою кумедну фігуру, роззявивши рота й дивлячись нерухомо в її сліпучі очі. Стукіт, що почувся в цей час коло дверей, злякав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад і звідти вирядити через огорожу. Та цим разом бурсак наш не так щасливо перебрався через огорожу: сторож, прокинувшись, добре-таки вдарив його по ногах, а двірня, збігшись, довго лупцювала його вже на вулиці, поки бистрі ноги не врятували його. Після цього проходити повз дім було дуже небезпечно, бо двірня у воєводи була дуже численна. Він зустрів її ще раз у костьолі: вона помітила його й дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому. Він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі в гриву коня свого.

А тим часом степ давно вже взяв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки самі козачі чорні шапки мелькали між її колоссям.

— Е, е, е! що ж це ви, хлопці, так притихли? — сказав нарешті Бульба, вийшовши із своєї задуми. — Начебто які-небудь ченці! Ну, разом, разом! Всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не догнав нас!

І козаки, понагинавшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок полеглої трави показував слід їх бистрого гону.

Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим теплодайним світлом своїм облило степ. Все, що смутного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло; серця їх стрепенулись, як птахи.

Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію[41], до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куропатки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості й тільки миготить одною чорною цяткою! он вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця!.. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!..

Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід, причому загін з десяти козаків, що їхав з ними, злазив з коней, одв’язував дерев’яні баклажки з горілкою та тикви, вживані замість посуду. Їли тільки хліб із салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і продовжували далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі. Подорожні, спинившись серед полів, вибирали ночівлю, розкладали багаття й ставили на нього казан, в якому варили собі куліш; пара здіймалась і скісно диміла на повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розкидалися на свитках. На них просто дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом весь незчисленний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекотіння, все це звучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому нічному повітрі і доходило до слуху гармонійним. А коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому здавався степ засіяним блискучими іскрами світляної черви[42]. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалось далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, що червоні хустки летіли по темному небу.

Подорожні їхали без будь-яких пригод. Ніде не траплялося їм дерев; все той самий безмежний, вільний, прекрасний степ. Часом тільки збоку синіли верхівки далекого лісу, що тягся по берегах Дніпра. Один тільки раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла в далекій траві, сказавши: «Дивіться, діти, он мчить татарин!» Маленька голівка з вусами втупила здаля просто в них вузенькі очі свої, понюхала повітря, як гончий собака, і, як сарна, зникла, побачивши, що козаків було тринадцять чоловік. «Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!.. і не пробуйте — довіку не спіймаєте: в нього кінь прудкіший за мого Чорта». Одначе ж Бульба вжив застережних заходів, побоюючись схованої де-небудь засідки. Вони примчали до невеличкої річки, званої Татаркою, що вливається в Дніпро, кинулись у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб приховати свій слід, і тоді вже, вибравшись на берег, вони їхали далі.

Через три дні після цього вони були вже недалеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В повітрі раптом захолодало; вони відчули близькість Дніпра. Он він виблискує вдалині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти запертий порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла своє житло.

Купа людей сварилась на березі з перевізниками. Козаки підпопружили коней. Тарас споважнів, затягнув на собі міцніше пояс і гордо провів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимсь страхом і невиразним задоволенням, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі. При в’їзді їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, які били в двадцяти п’яти кузнях, укритих дерном і викопаних у землі. Могутні кожум’яки сиділи під дашками ґанків на вулиці й м’яли своїми дужими руками волячі шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами й порохом. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин повертав на рожнах баранячі котки[43] з тістом. Жид, виставивши вперед свою голову, цідив з бочки горілку. Та перший, хто трапився їм назустріч, це був запорожець, що спав на самій середині дороги, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не спинитися й не помилуватися з нього.

— Ех, як важно вивернувся! Ху ти, яка пишна фігура! — казав він, спинивши коня. Справді, це була картина досить смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Шаровари з червоного дорогого сукна були замазані дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Помилувавшись, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстровими, які тут таки справляли ремесло своє, та людьми всіх націй, що наповнювали це передмістя Січі, яке було схоже на ярмарок і одягало й годувало Січ, що вміла тільки гуляти та палити з рушниць.

Нарешті, вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, або, по-татарському, повстю. Біля деяких були гармати. Ніде не видно було огорожі або тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка, що їх зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшенну безтурботність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рушили з місця. Тарас обережно проїхав із синами поміж них, сказавши: «Здорові були, панове!» — «Здорові були й ви!» — відповідали запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купами рябіли люди. Зі смаглявих облич видно було, що всі вони були загартовані в битвах, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну! Подорожні виїхали на просторий майдан, де звичайно збиралася рада. На великій перекинутій бочці сидів запорожець без сорочки; він тримав її в руках і поволі зашивав на ній діри. Їм знову перегородила дорогу ціла юрба музик, в середині якої витанцьовував молодий запорожець, заламавши чортом свою шапку і піднявши руки. Він кричав: «Шпаркіше грайте, музики! Не жалій тільки, Хомо, горілки православним християнам!» І Хома, з підбитим оком, міряв без ліку кожному, хто приставав до гурту, по величезному кухлю. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли досить дрібно своїми ногами, кидалися, як вихор, вбік, мало не на голову музикам, і раптом, присівши, неслися навприсядки й били круто й міцно своїми срібними підковами твердо вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко лунали гопаки й тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Та один жвавіше за всіх вигукував і летів слідом за іншими в танці. Чуприна маяла на вітрі, зовсім розхристані були дужі груди; теплий зимовий кожух був надітий у рукави, і піт градом лився з нього, як з відра. «Та скинь хоч кожуха! — сказав нарешті Тарас. — Бачиш як парить!» — «Не можна!» — гукав запорожець. — «А чого?» — «Не можна; в мене вже така натура: що скину, те проп’ю». А шапки вже давно не було на ньому, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди слід. Юрба дедалі росла; до танцюристів приставали інші, і не можна було бачити без внутрішнього зворушення, як усе вибивало танець, найвільніший, найнесамовитіший, який тільки бачив коли-небудь світ і який, за його могутніми творцями, названо козачком.

— Ех, якби не кінь! — гукнув Тарас, — пішов би, далебі, пішов би сам у танець. — А тим часом у юрбі стали зустрічатися й поважні, шановані за заслуги всією Січчю сиві, старі чуби, що не раз бували старшинами. Тарас незабаром зустрів безліч знайомих облич. Остап та Андрій тільки й чули привітання: «А, це ти, Печерице! Здоров, Козолупе!» — «Звідки Бог несе тебе, Тарасе?» — «Ти як сюди зайшов, Долото?» — «Здоров, Кирдюг! Здоров, Густий! Чи думав я бачити тебе, Ремінь!» І витязі, що зібралися з усього розгульного світу Східної Росії, цілувалися один з одним, і тут почалися розпитування: «А як Касян? Як Бородавка? Як Колопер? Як Підситок?» І чув тільки у відповідь Бульба, що Бородавку повішено в Толопані, що з Колопера здерли шкуру під Кизикирменом[44], що Підситкову голову посолено в бочці й відіслано в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба і в роздумі говорив: «Добрі були козаки!»

III

Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало цікавились військовою школою. Січ не любила завантажувати себе військовими вправами й гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі битв, які через те майже не припинялися. А в перервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль та зрідка кінських перегонів і гонитви за звіром по степах і лугах; весь інший час ішов на гульбу — ознака широкого розмаху душевної волі.

Вся Січ становила собою незвичайне явище. Це було якесь безперервне бенкетування, бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто ремісникував, інші держали крамнички й торгували; але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо в кишенях бряжчала можливість і здобуте добро не перейшло ще в руки крамарів та шинкарів. Це загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Воно не було якимсь збіговищем гультяїв, що напивалися з горя, а було просто якимсь шаленим розгуллям веселощів. Кожний, приходячи сюди, забував і кидав усе, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле й безжурно віддавався волі й товариству таких же, як сам, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім’ї, крім вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це створювало ту шалену веселість, що не могла б народитися ні з якого іншого джерела.

Розповіді й балачки серед юрби, яка ліниво відпочивала на землі, часто були такі смішні й дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокровну зовнішність запорожця, щоб зберегти увесь час застиглий вираз облич, не моргнувши навіть вусом, — різка риса, якою відрізняється й досі від інших братів своїх південний росіянин. Веселість була п’яна, гомінка, але при цьому це не був чорний шинок, де понуро спотворюючими веселощами туманить себе людина; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця була тільки та, що замість сидіння за указкою й пошлих тлумачень учителя, вони вчиняли наскок на п’яти тисячах коней; замість лугу, де грають у м’яча[45], у них були невартовані, відкриті кордони, з-за яких татарин витикав бистру свою голову, і нерухомо, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Різниця та, що замість насильної волі, яка з’єднувала їх у школі, вони самі покинули батьків і матерів та повтікали з батьківських домівок; що тут були ті, в кого вже крутився коло шиї мотуз і хто замість блідої смерті побачив життя, і життя в усьому розгулі; що тут були ті, хто з благородного звичаю не міг втримати в кишені своїй копійки; що тут були ті, хто до цього часу червінця вважав за багатство, у кого з ласки орендарів-жидів кишені можна було вивернути, зовсім не боячись що-небудь витрусити. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли з школи жодної букви; та разом з ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато тих офіцерів, які потім відзначилися в королівському війську; тут було безліч досвідчених партизанів[46], які мали благородне переконання мислити, що однаково, де воювати, аби тільки воювати, бо непристойно благородній людині бути без битви. Багато було й таких, які прийшли на Січ з тим, щоб потім сказати, що вони були на Січі і вже загартовані лицарі. Та кого тут не було? Ця чудна республіка була саме потребою того часу. Охочі до воїнського життя, до золотих кубків, пишної парчі, дукатів і реалів[47] повсякчас могли знайти собі тут роботу. Самі тільки обожнювачі жінок не могли знайти тут нічого, бо навіть на передмісті Січі не сміла показуватися жодна жінка[48].

Остапові й Андрієві здалося надзвичайно дивним, що при них вже приходила на Січ сила народу, і хоч би хто-небудь спитав їх: звідки вони, хто вони і як їх звуть. Вони приходили сюди, нібито поверталися до своєї власної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав:

— Здоров будь! Що, в Христа віруєш?

— Вірую! — відповідав прибулий.

— І в Тройцю Святу віруєш?

— Вірую!

— І до церкви ходиш?

— Ходжу.

— Ану, перехрестись!

[35] Монастирський служка — послушник, який збирається стати ченцем і прислуговує в монастирі.

[36] Консул — тут: старший серед бурсаків, обов’язком якого був нагляд за поведінкою товаришів.

[37] Сам воєвода, Адам Кисіль… — Кисіль Адам Григорович (1580‒1653) — український політичний діяч, прибічник Польщі, київський воєвода з 1650 р. Представляв інтереси польської сторони під час перемовин з повсталими козаками Богдана Хмельницького. 1652 р. втік з Києва до Польщі.

[38] Ліктор — тут: помічник консула в бурсі.

[39] …дочка ковенського воєводи… — Ковенський воєвода — правитель Ковенського воєводства (Ковно — колишня назва литовського міста Каунас).

[40] …мереживну прозору шемізетку з фестонами, гаптованими золотом. — Шемізетка — коротка накидка, кофта. Фестони — зубчата кайма оторочки.

[41] …теперішню Новоросію… — Новоросія — південна степова частина європейської Росії, що лежить біля Чорного моря. У часи Гоголя під цією назвою об’єднували Бессарабію, Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії і землі Війська Донського. Увійшла до складу Росії після багатьох воєн з Туреччиною.

[42] …іскрами світляної черви. — Йдеться про світлячків.

[43] …баранячі котки… — Шматки баранячого м’яса.

[44] Толопань, Кизикирмен — населені пункти на чорноморському узбережжі Туреччини.

[45] …де грають у м’яча… — Йдеться про гру «в свині», описану на прохання Гоголя його матір’ю (лист від 2 липня 1829 р.). «У свині (у свинки, у городки). На витоптаній твердій землі стають у коло; кожний перед собою має ямку, в яку тицяють кінцем палки. Посеред кола знаходиться ямка, трошки більша, до якої той, що знаходиться поза колом, жене по землі палкою ж м’яча; ті, що стоять у колі, намагаються не допустити його до цього; але, відбивши палкою, кожен повинен одразу встромити палку на своє місце; в іншому разі той, що випасає свиню (жене м’яча), заволодіває місцем, встромлюючи в ямку свою палку, а той, хто сплохував, змушений замість нього ганяти м’яч» (див. «Книгу всякої всячини»).

[46] …безліч досвідчених партизанів… — Партизани — тут: прибічників. У матеріалах для «тлумачного словника» російської мови Гоголь зазначив: «Прибічник, послідовник, партизан».

[47] Дукати і реали — старовинні золоті монети, венеціанські та іспанські.

[48] …навіть на передмісті Січі не сміла показуватися жодна жінка. — За введення жінки на Січ карали на смерть.