Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж, — говорив Афанасій Іванович, — і я його застрелю.

— Ось послухайте тільки, що він говорить! — підхоплювала Пульхерія Іванівна. — Куди йому йти на війну! І пістолі його давно вже заіржавіли і лежать у коморі. Якби ви їх бачили: там такі, що перш, ніж вистрелити, розірве їх порохом. І руки собі повідбиває, і лице покалічить, і навіки нещасним зостанеться!

— Що ж, — говорив Афанасій Іванович. — Я куплю собі нову зброю. Я візьму шаблю або козацький спис.

— Все це вигадки. Так ото забере собі раптом щось у голову і почне розказувати, — підхоплювала Пульхерія Іванівна з досадою. — Я й знаю, що він жартує, а все-таки неприємно слухати. Отаке він завжди говорить, буває слухаєш, слухаєш, та й страшно стане.

Та Афанасій Іванович, задоволений тим, що трохи налякав Пульхерію Іванівну, сміявся, зігнувшись на своєму стільці.

Пульхерія Іванівна для мене була найцікавіша тоді, коли підводила гостя до закуски.

— Оце ось, — говорила вона, виймаючи пробку з графина, — горілка, настояна на деревію та шалфею, якщо в кого болить в лопатках чи в попереку, то вона дуже помагає. Ось це — на золототисячнику: якщо у вухах дзвенить і на лиці лишаї робляться, то дуже помагає. А ось ця перегнана на персикові кісточки, от візьміть чарочку, який прекрасний запах. Коли якось, встаючи з ліжка, заб’ється хто об ріжок шафи чи об стіл і набіжить на лобі ґуля, то досить тільки одну чарочку випити перед обідом, і все як рукою зніме; тої ж таки хвилини все минеться, так наче й зовсім не було.

Після цього такий перелік ішов і по інших графинах, що майже завжди мали якісь цілющі властивості. Напоївши гостя всією цією аптекою, вона підводила його до безлічі усяких тарілок.

— Ось це грибки з чебрецем! це з гвоздикою та волоськими горіхами; солити їх навчила мене туркеня, як ще турки були в нас у полоні. Така була добра туркеня, і непомітно було, щоб вона була турецької віри: так зовсім і ходить майже, як у нас; тільки свинини не їла: каже, що у них якось там у законі заборонено. Ось це грибки зі смородиновим листом та мушкатним горіхом. А ось це великі трав’яники[13]: я їх ще вперше маринувала: не знаю вже, які вони вийшли. Мені відкрив секрет панотець Іван: маленьку діжечку найперше треба вистелити дубовим листом, потім посипати перцем і селітрою, покласти ще, як ото буває на нечуй-вітрі цвіт, — так оцей цвіт взяти й хвостиками вгору розіслати. А ось це пиріжки! це пиріжки з сиром! це з вурдою![14] а ось це ті, які Афанасій Іванович дуже любить, з капустою і гречаною кашею.

— Егеж, — додавав Афанасій Іванович, — я їх дуже люблю; вони м’які і трохи кисленькі.

Взагалі Пульхерія Іванівна була в надзвичайно доброму настрої, коли бували в них гості. Добра бабуся! Вона вся була віддана гостям. Я любив бувати в них, і хоч об’їдався страшенно, як і всі, хто гостював у них, хоч це мені дуже шкодило, проте я завжди радий був до них їхати. А втім, я гадаю, чи не має й саме повітря в Малоросії якоїсь особливої властивості, що допомагає травленню їжі, бо якби тут спробував хто-небудь так наїстися, то, без сумніву, замість ліжка потрапив би на стіл.

Добрі старенькі! Та розповідь моя наближається до дуже сумної події. Подія ця тим дужче вражає, що почалася вона із зовсім маловажного випадку. Але через дивний устрій речей, завжди дрібні причини призводили до великих подій і, навпаки, великі заміри кінчалися мізерними наслідками. Який-небудь завойовник збирає всі сили своєї держави, воює кілька літ, полководці його прославляються і кінець кінцем все закінчується придбанням клаптика землі, де ніде посадити й картоплю; а іноді, навпаки, два які-небудь ковбасники з двох міст посваряться за дурницю, і сварка захопить кінець кінцем міста, потім хутори й села, а там, дивись, і всю державу. Та облишмо ці міркування, вони недоречні. До того ж я не люблю міркувань, коли вони залишаються тільки міркуваннями.

У Пульхерії Іванівни була сіренька кішечка, яка завжди майже лежала, згорнувшись клубочком, біля її ніг. Пульхерія Іванівна іноді її гладила й лоскотала пальцем їй шийку, яку балувана кішечка витягала якнайвище. Не можна сказати, щоб Пульхерія Іванівна надто вже любила її, а просто прив’язалась до неї, звикнувши її завжди бачити. Афанасій Іванович, проте, часто жартував з такої її прихильності.

— Я не знаю, Пульхеріє Іванівно, що ви такого бачите в цій кішці! Навіщо вона? Якби ви мали собаку, тоді б інша річ: собаку можна взяти на полювання, а кішка навіщо?

— Мовчіть уже, Афанасію Івановичу, — говорила Пульхерія Іванівна, — ви любите тільки говорити, та й годі. Собака неохайний, собака напаскудить, собака переб’є все, а кішка тихе створіння, нікому не зробить зла.

А втім, Афанасію Івановичу було все одно, що кішки, що собаки; він говорив так, аби тільки пожартувати трохи з Пульхерією Іванівною.

За садом був у них великий ліс, що його якось зовсім помилував заповзятливий прикажчик, може, тому що стук сокири доходив би до слуху Пульхерії Іванівни. Був той ліс дрімучий, занедбаний, старі стовбури дерев були закриті ліщиною, що порозросталася, і скидалися на волохаті лапи голубів. В цьому лісі водилися дикі коти. Лісових диких котів не слід плутати з тими молодцями, що гуляють по дахах. Живучи в містах, вони, незважаючи на круту вдачу свою, далеко цивілізованіші, ніж жителі лісів. Ці ж, навпаки, здебільшого народ похмурий і дикий; вони завжди ходять голодні, худі, нявчать грубим, необробленим голосом. Вони підкопуються іноді підземним ходом під комори і крадуть сало; навідуються навіть до самої кухні, плигнувши раптом в одчинене вікно, коли помітять, що кухар пішов у бур’ян. Взагалі, ніякі благородні почуття їм невідомі; вони живуть з розбишацтва і душать малих горобенят в самих їхніх гніздах. Ці коти довго обнюхувалися крізь дірку під коморою з лагідною кішечкою Пульхерії Іванівни і, нарешті, підманили її, як загін солдатів підманює дурну селянку. Пульхерія Іванівна помітила, що кішка пропала, послала шукати її, та кішка не знаходилась. Минуло три дні; Пульхерія Іванівна пошкодувала, нарешті, й зовсім про неї забула. Одного дня, коли вона ревізувала свій город і верталася з зірваними своєю рукою зеленими свіжими огірками для Афанасія Івановича, слух її вразило дуже жалібне нявчання. Вона, ніби інстинктивно, промовила: «Киць, киць!» — і враз з бур’янів вийшла її сіренька кішка, худа, змарніла; видно було, що вона вже кілька днів не брала в рот ніякої їжі. Пульхерія Іванівна не переставала кликати її, та кішка стояла перед нею, нявчала і не сміла підійти ближче; видно було, що вона дуже здичавіла з того часу. Пульхерія Іванівна пішла вперед, не перестаючи кликати кішку, що боязко йшла за нею до самого паркана. Нарешті, побачивши знайомі місця, ввійшла і до кімнати. Пульхерія Іванівна зразу ж наказала подати їй молока та м’яса і, сидячи перед нею, милувалася, з якою жадібністю бідолашна її фаворитка ковтала шматок за шматком та хлептала молоко. Сіренька втікачка майже на очах її потовщала і їла не так жадібно. Пульхерія Іванівна простягла руку, щоб погладити її, але невдячна, видно, вже дуже звиклася з дикими котами або набралася романічних правил, що бідність при коханні краща за палати, а коти були голі, як бубни; та що б там не було, тільки вона вистрибнула в віконце, і ніхто з дворових не міг впіймати її.

Задумалася старенька. «Це смерть моя приходила по мене!» — сказала вона сама собі, і ніщо не могло її розважити. Весь день вона була сумна. Даремно Афанасій Іванович жартував і хотів дізнатися, чого вона раптом засумувала: Пульхерія Іванівна була мовчазна або відповідала зовсім не так, щоб це могло задовольнити Афанасія Івановича. На другий день вона помітно схудла.

— Що це з вами, Пульхеріє Іванівно? Чи не хворі ви часом?

— Ні, я не хвора, Афанасію Івановичу! Я хочу вам розповісти про одну особливу пригоду: я знаю, що я цього літа помру; смерть моя вже приходила по мене!

Уста Афанасія Івановича якось болісно скривилися. Він хотів, проте, перемогти в душі своїй сумне почуття і, усміхнувшись, сказав:

— Бог знає, що ви говорите, Пульхеріє Іванівно! Ви, мабуть, замість декохту[15], що часто п’єте, випили персикової.

— Ні, Афанасію Івановичу, я не пила персикової, — сказала Пульхерія Іванівна.

І Афанасію Івановичу стало жаль, що він так поглузував з Пульхерії Іванівни, і він дивився на неї, і сльоза повисла на його вії.

— Я прошу вас, Афанасію Івановичу, щоб ви виконали мою волю, — сказала Пульхерія Іванівна. — Коли я помру, то поховайте мене біля церковної огради. Сукню одягніть на мене сіреньку, ту, що з дрібненькими квіточками по коричневому полю. Атласної сукні, що в малинову смужку, не надівайте на мене: мертвій уже не потрібна сукня. Нащо вона їй? А вам вона здасться: з неї пошиєте собі парадний халат на випадок, коли приїдуть гості, то щоб можна було вам пристойно вийти і прийняти їх.

— Бог знає, що ви говорите, Пульхеріє Іванівно! — говорив Афанасій Іванович, — коли то ще буде смерть, а ви вже страхаєте такими словами.

— Ні, Афанасію Івановичу, я вже знаю, коли моя смерть. Ви, проте, не сумуйте за мною; я вже стара і досить пожила, та й ви вже старі, ми скоро побачимося на тому світі.

Та Афанасій Іванович ридав, як дитина.

— Гріх плакати, Афанасію Івановичу! Не грішіть і Бога не гнівіть своєю тугою. Я не шкодую, що вмираю; одного тільки жаль мені (важке зітхання урвало на хвилину їй мову): я жалію, що не знаю, на кого зоставити вас, хто догляне вас, коли я помру. Ви як дитина мала: треба, щоб любив вас той, хто буде вас доглядати.

При тому на лиці її позначилася така глибока, така безмірна сердечна жалість, що я не знаю, чи міг би хто-небудь дивитися на неї байдуже.

[13] Трав’яники — гриби.

[14] …пиріжки… з вурдою… — Вурда — товчене насіння коноплі або маку, яким начиняли вареники чи пиріжки.

[15] Декохт (декокт) — густий відвар з лікувальних трав.