Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

IV

А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як підняти запорожців на яке-небудь діло. Кошовий був розумний і хитрий козак, знав і вздовж і впоперек запорожців, і спочатку сказав був: «Не можна присяги переступити, ніяк не можна». А потім, помовчавши, додав: «Нічого, можна; присяги ми не переступимо, а так дещо придумаємо. Нехай тільки збереться народ, та не те, що з мого наказу, а просто своєю охотою. Ви вже знаєте, як це зробити. А ми зі старшинами ту ж мить і прибіжимо на майдан, ніби нічого не знаємо».

Не минуло й години після їх розмови, як уже вдарили в літаври. Знайшлися раптом і підпилі й нерозумні козаки. Мільйон козацьких шапок висипав раптом на майдан. Знявся гомін: «Хто?.. Навіщо?.. Для якого діла били збір?» Ніхто не відповідав. Нарешті в тому і в другому кінці стало чути: «От пропадає марно козацька сила: нема війни!.. От старшини забайбачились[56] зовсім, позапливали жиром очі!.. Немає, видно, правди на світі!» Інші козаки слухали спочатку, а тоді й самі стали казати: «А й справді нема ніякої правди на світі!» Старшини, здавалось, були вражені такою мовою. Нарешті, кошовий вийшов наперед і сказав:

— Дозвольте, панове запорожці, слово казати!

— Кажи!

— Ось про те тепер мова мовиться, панове добродійство, та ви, може, і самі краще це знаєте, що багато запорожців заборгувалися в шинки жидам і своїм братам стільки, що ніякий біс тепер і віри не йме. Далі знов-таки про те мова мовитиметься, що є багато таких хлопців, які ще і в очі не бачили, що таке війна, тоді як молодому козакові, — і самі знаєте, панове, — без війни не можна бути. Який і запорожець з нього, коли він ще й разу не бив бусурмена?

«Він добре говорить», — подумав Бульба.

— Не думайте, проте, панове, щоб я казав це до того, щоб зламати мир: Боже борони! Я тільки так це кажу. До того ж у нас храм Божий, гріх сказати що таке: ось скільки літ уже, як, з ласки Божої, стоїть Січ, а досі не те вже, щоб зокола церква, а навіть образи без ніяких прикрас. Хоч би срібну ризу догадався хто їм викувати! Вони тільки те й дістали, що відписали в духівниці деякі козаки; та й дар той був бідний, бо вони майже все пропили ще за життя свого. То я веду цю мову не до того, щоб почати війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і нам був би великий гріх, бо ми ж присягались по закону нашому.

«Що він плутає таке?» — сказав про себе Бульба.

— Еге, то воно бачите, панове, що війни не можна почати. Лицарська честь не велить. А за своїм малим розумом ось що я думаю: пустити з човнами самих молодих. Нехай трохи пошарпають береги Натолії[57]. Як гадаєте, панове?

— Веди, веди всіх! — загукала з усіх боків юрба. — За віру готові накласти головами!

Кошовий злякався; він зовсім не хотів піднімати всього Запорожжя: розірвати мир йому здавалося в цьому разі ділом несправедливим.

— Дозвольте, панове, ще одно слово сказати?

— Годі! — закричали запорожці, — кращого не скажеш.

— Коли так, то хай буде так. Я слуга вашої волі. Це ж річ відома, та і з Писання знаємо, що голос народу — голос Божий[58]. Вже розумніш того не можна придумати, що весь народ придумав.

Тільки ось що: вам відомо, панове, що султан не залишить без кари те задоволення, яким потішаться молодці. А ми тим часом були б напоготові, і сила в нас була б свіжа, і нікого б не побоялись. А як підемо всі, то й татарва може напасти: вони, турецькі собаки, в очі не кинуться і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду вкусять за п’яти, та й боляче вкусять. Та як уже пішло на те, щоб казати правду, то в нас і човнів нема такого запасу, та й пороху не намелено стільки, щоб можна було всім рушати. А я, чого ж, я радий: я слуга вашої волі.

Хитрий отаман замовк. Купи почали перемовлятися, курінні отамани радитися; п’яних, на щастя, було небагато, і тому вирішили послухати розумної ради.

Зразу ж рушило кілька чоловік на той берег Дніпра до військової скарбниці, де, в неприступних схованках, під водою та в комишах, зберігалася військова казна і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі кинулися до човнів оглядати їх та споряджати в дорогу. Вмить юрба народу вкрила берег. Кілька теслярів прийшли із сокирами в руках. Старі, засмаглі, широкоплечі, міцноногі запорожці, з сивиною у вусах і чорновусі, підкачавши шаровари, стояли по коліна у воді й стягали човни міцним канатом з берега. Інші тягали готові сухі колоди і всяке дерево. Там обшивали дошками човен; там, перевернувши його догори дном, шпаклювали й смолили; там прив’язували до боків деяких човнів, за козацьким звичаєм, в’язки довгого очерету, щоб не затопило човнів морською хвилею; там, далеко геть по всьому узбережжю порозкладали багаття й варили в мідних казанах смолу, щоб заливати судна. Бувалі та старі навчали молодих. Стукіт і робочий гомін здіймався навколо; весь коливався й рухався живий берег.

В цей час великий пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То були козаки в обірваних свитках. Недоладне вбрання — в багатьох нічого не було, крім сорочки та коротенької люльки в зубах — свідчило, що вони або втекли від якогось лиха, або ж так загулялися, що прогуляли все, що було на тілі. З-поміж них вийшов і став попереду присадкуватий, плечистий козак, років п’ятдесяти. Він кричав і махав рукою дужче за усіх; та за стукотом і криками тих, що працювали, не було чути його слів.

— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором причалював до берега. Усі, що працювали, припинивши роботу й піднявши сокири та долота, перестали стукати й дивилися, чекаючи.

— З бідою! — кричав з порома присадкуватий козак.

— З якою?

— Дозвольте, панове запорожці, слово казати?

— Кажи.

— Чи, може, хочете зібрати раду?

— Кажи, ми всі тут.

Берег увесь стовпився в одну купу.

— А ви хіба нічого не чули про те, що діється на Гетьманщині?[59]

— А що? — промовив один з курінних отаманів.

— Е! що? Видно, вам татарин заткнув клейтухом вуха[60], що ви нічого не чули.

[56] Забайбачились — від «байбак», залінувались.

[57] Натолія (Анатолія) — північне узбережжя Малої Азії, турецька провінція.

[58] …з Писання знаємо, що голос народу — голос Божий. — У Святому Письмі таких слів немає. Це відоме з античності прислів’я, часто цитоване латиною: «Vox populi vox dei».

[59] Гетьманщина — тут: територія Лівобережної України разом з Києвом, де правив гетьман, призначений польським королем.

[60] …заткнув клейтухом вуха… — Клейтух — пиж з клоччя, за допомогою якого заганяли кулі в дуло рушниці.