Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гляди мені, Явдохо, — говорила вона, звертаючись до ключниці, яку навмисне звеліла покликати, — коли я помру, щоб ти доглядала пана, щоб берегла його, як ока свого, як своє рідне дитя. Гляди, щоб на кухні готувалося те, що він любить. Щоб білизну й одежу ти подавала йому завжди чисту; щоб коли гості нагодяться, ти одягла його пристойно, а то чого доброго він іноді вийде і в старому халаті, бо й тепер часто забуває він, коли свято, а коли будень. Не спускай з нього очей, Явдохо; я буду молитися за тебе на тім світі, і Бог віддячить тобі. Не забувай же, Явдохо: ти вже стара, тобі недовго жити — не бери гріха на душу. Коли ж не будеш його доглядати, то не буде тобі щастя на світі. Я сама буду просити Бога, щоб не дав тобі доброї смерті. І сама ти будеш нещасна, і діти твої будуть нещасні, і весь рід ваш не матиме ні в чому благословення Божого.

Бідна бабуся! вона в той час не думала ні про ту велику хвилину, яка її жде, ні про душу свою, ні про майбутнє своє життя; вона думала тільки про бідного свого супутника, з яким пройшла життя і якого залишала одиноким сиротою. Вона з надзвичайним умінням розпорядилася так, щоб після неї Афанасій Іванович не помітив її відсутності. Певність близької своєї смерті така була сильна в ній, і стан душі її так був до того настроєний, що й справді, через кілька днів вона лягла в постіль і не могла вже приймати ніякої їжі. Афанасій Іванович був сама увага і не відходив од її ліжка.

— Може б, ви чого попоїли, Пульхеріє Іванівно? — говорив він, стурбовано дивлячись у очі їй. Та Пульхерія Іванівна нічого не говорила. Нарешті, після довгої мовчанки, вона наче хотіла щось сказати, ворухнула губами — і дихання її відлетіло.

Афанасій Іванович був зовсім приголомшений. Це здавалося йому таким диким, що він навіть не заплакав. Мутними очима дивився він на неї, немовби не розуміючи всього значення трупа.

Покійницю поклали на стіл, одягли в ту саму сукню, яку вона сама призначила, склали їй руки хрестом, дали в руку воскову свічку — він на все це дивився безтямно. Сила народу усякого звання наповнила подвір’я; багато гостей наїхало на похорон; довгі столи розставлені були на подвір’ї; кутя, наливки, пироги лежали купами, гості розмовляли, плакали, дивилися на покійницю, згадували добру її вдачу, дивилися на нього; та він сам на все дивився дивно. Покійницю понесли нарешті, весь люд посунув услід, і він пішов за нею; священики були всі в ризах, сонце світило, немовлята плакали на руках у матерів, жайворонки співали, діти в сорочечках бігали й гралися по дорозі. Нарешті, труну поставили над ямою і йому сказали підійти і поцілувати востаннє покійницю; він підійшов, поцілував, на очах його виступили сльози, та якісь безтямні сльози. Труну опустили, священик узяв заступ і перший кинув жменю землі, густий протяжний хор дячка й двох паламарів проспівав вічну пам’ять під чистим безхмарним небом, чоловіки взялися за заступи, і земля вже вкрила й зрівняла яму. В цей час він протиснувся наперед; всі розступились, дали йому місце, бажаючи знати його намір. Він підвів очі свої, подивився смутно і сказав: «Так оце ви вже й поховали її! навіщо?!» Він зупинився і не докінчив своєї мови.

Та коли повернувся додому, коли побачив, що порожньо в його кімнаті, що навіть стілець, на якому сиділа Пульхерія Іванівна, було винесено — він ридав, ридав сильно, ридав невтішно, і сльози, як ріка, лилися з його тьмяних очей.

П’ять років минуло з того часу. Якого горя не забирає з собою час? Яка пристрасть уціліє в нерівному бою з ним? Я знав одного чоловіка в розквіті юних ще сил, благородного й обдарованого; я знав його закоханим ніжно, пристрасно, шалено, сміливо, скромно, і при мені, на моїх очах майже, предмет його кохання — ніжна, прекрасна, як ангел, — стала жертвою ненаситної смерті. Я ніколи не бачив таких страшних нападів душевного страждання, такої шаленої, пекучої туги, такого розпачу, які охопили нещасного коханця. Я ніколи не думав, щоб могла людина створити для себе таке пекло, де не було б ні тіні, ні образу, нічого, що подібне було б до надії… Його старалися не спускати з очей; від нього ховали все, чим би він міг заподіяти собі смерть. Через два тижні він раптом переміг себе: почав сміятися, жартувати; йому дали волю, і перше, для чого він використав її, це було — купити пістолет. Одного дня раптовий постріл перелякав страшенно його рідних; вони вбігли до кімнати і побачили його з роздробленим черепом. Лікар, що нагодився тоді, про велику вправність якого гриміла всюди слава, знайшов у ньому ще ознаки життя, визнав рану не зовсім смертельною, і він, на превелике всім диво, був вилікуваний. Догляд за ним збільшили ще дужче. Навіть за столом не клали біля нього ножа і намагалися держати від нього якнайдалі все, чим би він міг себе ударити; та він невдовзі знайшов нову нагоду і кинувся під колеса проїжджого екіпажа. Йому розтрощило руку й ногу; та його знову вилікували. Через рік після цього я бачив його в одній велелюдній залі; він сидів за столом, весело говорив: «петіт-уверт»[16], прикривши одну карту, а за ним стояла, спершись на спинку його стільця, молоденька дружина його, перебираючи його марки[17].

Через п’ять згаданих уже років після смерті Пульхерії Іванівни я, будучи в тих місцях, заїхав на хутірець Афанасія Івановича одвідати мого давнього сусіду, у якого колись приємно проводив день і завжди об’їдався найкращими виробами привітної господині. Коли я під’їхав до двору, дім мені видався вдвоє старішим; селянські хати зовсім лягли набік, без сумніву так само, як і господарі їх; частокіл і тин на подвір’ї були зовсім зруйновані, і я бачив сам, як куховарка висмикувала з нього паліччя, щоб розпалити піч, в той час, як їй треба було ступити тільки два кроки, щоб набрати тут же накиданого хмизу. Я з сумом під’їхав до ґанку; ті ж самі барбоси й бровки, вже сліпі або з поперебиваними ногами, загавкали, піднявши вгору свої кудлаті, обвішані реп’яхами, хвости. Назустріч мені вийшов дідусь. Так, це він! я відразу впізнав його, та він зігнувся вже вдвоє проти колишнього. Він упізнав мене і привітав з тією ж знайомою мені усмішкою. Я ввійшов за ним у кімнати; здавалося, все було, як і раніше; однак я помітив в усьому якесь дивне безладдя, якусь відчутну відсутність чогось; словом, у мені заворушилися ті дивні почуття, що обіймають нас, коли ми вступаємо вперше в житло удівця, якого знали колись нерозлучним з подругою, супутницею всього його життя. Почуття ці подібні бувають до тих, коли ми бачимо перед собою без ноги ту людину, яку завжди знали здоровою. На всьому позначилась відсутність дбайливої Пульхерії Іванівни: за столом подали один ніж без колодочки; страви вже не були зготовлені з колишньою майстерністю. Про господарство я не хотів і питати, боявся навіть і поглянути на господарські будівлі.

Коли ми сіли до стола, дівка зав’язала Афанасія Івановича серветкою, і дуже добре зробила, бо інакше він би ввесь халат заляпав соусом. Я намагався чим-небудь його зацікавити і розповідав йому різні новини, він слухав з тією ж усмішкою, та часом погляд його був зовсім безтямний і думки в ньому не виринали, а зникали. Часто підіймав він ложку з кашею і замість того, щоб піднести її до рота, підносив до носа; вилку свою замість того, щоб устромити її в шматок курчати, стромляв у графин, і тоді дівка, взявши його руку, наводила на курча. Ми іноді ждали по кілька хвилин переміни. Афанасій Іванович уже й сам помічав це і говорив: «Що це так довго не несуть страви?» Та я бачив крізь щілину в дверях, що хлопчак, який подавав на стіл, зовсім не думав про те і спав, схилившись головою на лаву.

— Оце та страва, — промовив Афанасій Іванович, коли нам подали мнишки з сметаною[18], — оце та страва, — говорив далі Афанасій Іванович, і я помітив, що голос його почав тремтіти і сльоза пойняла його свинцеві очі, та він зібрав усі зусилля, бажаючи вдержати її, — це та страва, що по… по… покійни… — і враз бризнув сльозами; рука його впала на тарілку, тарілка перекинулася, впала й розбилась; соус залив його всього. Він сидів безтямно, безтямно держав ложку, і сльози, як ручай, як незмовкно текучий фонтан, лилися, лилися ливма на пов’язану серветку.

«Боже! — думав я, дивлячись на нього, — п’ять років всеспопеляючого часу — старий, уже безчулий, старий, життя якого, здавалося, жодного разу не збурювало ніяке сильне душевне почуття, все життя якого, здавалося, тільки й полягало в сидінні на високому стільці та у споживанні сушених рибок і груш, в добродушних оповіданнях — і така тривала, така гаряча печаль! Що ж сильніше над нами: пристрасть чи звичка? Чи, може, всі сильні пориви, весь вихор наших бажань і кипучих пристрастей — є тільки породження нашого яскравого віку, і тільки через те здаються глибокими і згубними?» Та що б не було, але в цей час всі наші пристрасті здавалися мені дитячими проти цієї довгої, повільної, майже несвідомої звички. Кілька разів намагався він вимовити ім’я покійниці, та на половині слова спокійне й звичайне лице його судорожно кривилося, і дитячий плач вражав мене у саме серце. Ні, це не ті сльози, на які звичайно такі щедрі старенькі, що змальовують вам жалюгідне своє становище й нещастя; це були також не ті сльози, які вони ронять за склянкою пуншу; ні! це були сльози, що текли, не питаючись, самі собою, викликані їдким болем вже охололого серця.

Він не довго після того жив. Я недавно почув про його смерть. Дивно, проте, що обставини кончини його мали якусь подібність до кончини Пульхерії Іванівни. Одного дня Афанасій Іванович вирішив трохи пройтися по саду. Коли він помалу йшов стежкою з звичайною своєю байдужістю, не маючи зовсім ніякої думки, з ним сталася дивна пригода. Він раптом почув, як позад нього промовив хтось досить виразним голосом: «Афанасію Івановичу! — Він обернувся, та нікого не було; подивився на всі боки, зазирнув у кущі — ніде нікого. День був тихий, і сонце сіяло. Він на хвилину замислився; обличчя його якось ожило, і він промовив: «Це Пульхерія Іванівна кличе мене!..»

Вам, без сумніву, коли-небудь траплялося почути голос, що звав вас на ймення, який прості люди пояснюють тим, що це душа засумувала за людиною і кличе її, і після того неодмінно приходить смерть. Признаюсь, мені завжди страшний був цей таємничий поклик. Я пам’ятаю, що в дитинстві я часто його чув: іноді раптом позад мене хтось виразно вимовляв моє ім’я. День звичайно в цей час був дуже ясний і сонячний, жоден листок у саду на дереві не ворушився; тиша була мертва; навіть коники переставали у цей час цвірчати; в саду ні душі. Та, признаюсь, якби ніч, найшаленіша й найбуряніша, з усім пеклом стихій, застала мене самого в густому лісі, я не так би злякався її, як цієї жахливої тиші серед безхмарного дня. Я звичайно тоді біг з величезним страхом і перехопленим диханням із саду і тільки тоді заспокоювався, коли мені назустріч попадався хтось із людей, і людське обличчя проганяло цю страшну сердечну порожнечу.

Він весь покорився своїй душевній певності, що Пульхерія Іванівна кличе його; він покорився, як слухняна дитина, сохнув, кашляв, танув, як свічка, і нарешті згас так, як вона, коли вже нічого не зосталося, що могло підтримати нужденне її полум’я. «Поховайте мене біля Пульхерії Іванівни», — от і все, що сказав він перед своєю смертю.

Бажання його виконали, і поховали біля церкви, поблизу могили Пульхерії Іванівни. Гостей було менше на похороні, але простого люду й старців так само багато. Домик панський зовсім спорожнів. Заповзятливий прикажчик з війтом разом поперетягали до своїх хат все, що ще залишилося зі старовинних речей та манаття, якого не змогла потягти ключниця. Незабаром приїхав, не знати звідки, якийсь далекий родич, спадкоємець маєтку, що служив колись поручиком[19], не згадаю вже в якому полку, завзятий реформатор. Він відразу ж побачив величезне спустошення та недогляд у господарстві; все це він постановив неодмінно викоренити, налагодити і упорядкувати. Купив шість прекрасних англійських серпів, прибив до кожної хати осібний номер і так добре напорядкував, що маєток через шість місяців взятий був у опіку. Мудра опіка (з одного колишнього засідателя та якогось штабс-капітана[20] у полинялому мундирі) за короткий час перевела всіх курей і всі яйця. Хати, що майже зовсім лежали на землі, розвалилися зовсім; мужики розпилися і здебільшого числилися в мандрах. Сам же справжній власник, що, проте, жив досить мирно з своєю опікою і попивав разом з нею пунш, дуже рідко навідувався до свого маєтку і проживав там недовго. Він і досі їздить по всіх ярмарках у Малоросії, пильно розпитується про ціни на різні великі вироби, що оптом продаються, як-от: борошно, коноплі, мед тощо, але купує тільки невеличкий дріб’язок, як-от: кремінці, цвях прочищати люльку і взагалі все те, що коштує все разом не більше одного карбованця.

Тарас Бульба*

I

— А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який! Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії?[21] — Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі і приїхали додому до батька.

Сини його тільки що злізли з коней. Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені таким вітанням батька й стояли нерухомо, втупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися вас гарненько, — казав далі він, повертаючи їх, — які ж довгі на вас свитки! Оце свитки! Таких свиток ще й на світі не було. А побіжи котрий-небудь з вас! я подивлюся, чи не гупнеться він на землю, заплутавшись у полах.

— Не смійся, не смійся, батьку! — сказав нарешті старший із них.

— Дивись ти, який пишний! А чого ж би й не сміятися?

— Та так, хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, одлупцюю.

— Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька?.. — сказав Тарас Бульба, відступивши з дива кілька кроків назад.

— Та хоч і батька. За кривду не подивлюся й не поступлюся ні перед ким.

— Як же ти хочеш зо мною битися? хіба навкулачки?

— Та вже як доведеться.

— Ну, давай навкулачки! — казав Бульба, засукавши рукав, — подивлюся я, що за людина ти в кулаці!

І батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи і оглядаючись, то знов наступаючи.

— Дивіться, добрі люди: здурів старий! зовсім з’їхав з глузду! — казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. — Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навкулачки битися!

[16] Петіт-уверт (від фр. petite ouvert, дослівно «Маленька відкриває!») — термін гри в карти.

[17] …перебираючи його марки. — Марки — тут: жетони або фішки, якими користуються під час гри замість грошей.

[18] …мнишки зі сметаною… — Мнишки — сирники.

[19] Поручик — молодший офіцерський чин у російській армії з XVII ст.

[20] Штабс-капітан — введений 1801 р. чин у російській армії: вищий за поручика, але нижчий за капітана.

[21] …ходять в академії? — Йдеться про Київську духовну академію, засновану 1632 р. Київським митрополитом Петром Могилою.