Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Миргород*

Повісті, які служать продовженням «Вечорів на хуторі біля Диканьки»

Частина перша

Старосвітські поміщики*

Я дуже люблю скромне життя тих самотніх володарів глухих сіл, що їх у Малоросії звичайно називають «старосвітськими» і що, як ветхі мальовничі домики, милі своєю строкатістю і цілковитою протилежністю в порівнянні з новою гладенькою будівлею, стін якої не промив ще дощ, даху не вкрила зелена цвіль, і позбавлений штукатурки ґанок не світить своєю червоною цеглою. Я іноді люблю зійти на хвилину в сферу цього надзвичайно відлюдного життя, де жодне бажання не перелітає за частокіл, що оточує невелике подвір’я, за тин саду, повного яблунь та слив, за сільські хати, що його обступають, похилившись набік, заквітчавшись вербами, бузиною та грушами. Життя цих скромних володарів таке тихе, таке тихе, що на хвилину забуваєшся і думаєш, що пристрасті, бажання й неспокійні породження злого духа, які збурюють світ, зовсім не існують і ти бачив їх тільки в ясному, осяйному сні. Я звідси бачу низенький домик з галереєю з почорнілих маленьких дерев’яних стовпчиків, яка йде навколо всього дому, щоб можна було під час грому та граду зачиняти віконниці, не змокнувши на дощі. За ним запашна черемха, цілі ряди низеньких фруктових дерев, затоплених багрянцем вишень та яхонтовим морем слив, покритих свинцевою матовістю; розложистий клен, що в холодку під ним постелено для відпочинку килим; перед домом просторе подвір’я з низенькою свіжою травичкою, з утоптаною стежечкою від комори до кухні і від кухні до панських покоїв; довгошиїй гусак, що п’є воду, з малими і, як пух, ніжними гусенятами; частокіл, обвішаний низками сушених груш і яблук та килимами, повішеними провітрюватися; віз з динями коло комори, випряжений віл, що ліниво лежить коло нього, — все це для мене має несказанну принадність, може, через те, що я вже не бачу їх і що нам миле все те, з чим ми в розлуці. Як би там не було, але навіть тоді, коли моя бричка тільки під’їздила до ґанку цього дому, на душу спадав приємний спокій; коні весело підкочували до ґанку, кучер дуже спокійно злазив з козел, і набивав люльку, так, ніби він приїздив до власного дому свого; сам гавкіт, що його здіймали флегматичні барбоси, бровки та жучки, був приємний для моїх вух. Але більш за все мені подобались самі господарі цих скромних закутків, — дідусі, бабусі, що заклопотано виходили назустріч. Їхні обличчя мені уявляються й тепер іноді в гаморі й натовпі серед модних фраків, і тоді враз на мене находить півсон і ввижається колишнє. На обличчях у них завжди написана така доброта, така приязнь та щирість, що мимохіть відмовляєшся, бодай на якийсь час, від усіх зухвалих помислів і непомітно поринаєш всіма почуттями в приземлене, буколічне життя[1].

Я досі не можу забути двох стареньких минулого віку, яких — шкода! — уже немає, та душа моя сповнена жалю ще й досі, і почуття мої дивно якось стискаються, коли уявляю собі, що приїду згодом знову до їхньої, тепер опустілої господи і побачу купу зруйнованих хат, занедбаний став, зарослий рів на тому місці, де стояв низенький домик — і нічого більше. Сумно! мені вже тепер сумно! Та вернімося до оповідання. Афанасій Іванович Товстогуб і дружина його Пульхерія Іванівна Товстогубиха, як говорили сусідні мужики, були ті старі, що про них я почав розповідати. Якби я був живописець і хотів змалювати Філемона й Бавкіду[2], я б ніколи не обрав іншого оригіналу, крім них. Афанасію Івановичу було шістдесят років; Пульхерії Іванівні п’ятдесят п’ять. Афанасій Іванович був високий на зріст, ходив завжди у баранячому кожушку, критому камлотом[3], сидів зігнувшись і майже завжди усміхався, чи розповідав він що, чи просто слухав. Пульхерія Іванівна була трохи серйозна, майже ніколи не сміялась, але на обличчі і в очах її було написано стільки доброти, стільки готовності пригостити вас усім, що було в них найкращого, що вам, певно, здалася б ця усмішка надто солодкою для її доброго обличчя. Тоненькі зморшки на їхніх обличчях були розміщені так мило, що художник, певно б, украв їх. По них можна було, здавалося, читати все життя їхнє, ясне, спокійне життя, яке вели старі національні, простосерді і разом з тим багаті фамілії, які завжди становили цілковиту протилежність тим низьким малоросіянам, що видираються з дьогтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати[4] та присутствені місця, луплять останню копійку зі своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на о, склад въ. Ні, вони не були схожі на ці мерзенні й нікчемні створіння, так само, як і всі малоросійські старовинні й корінні фамілії. Не можна було дивитися без зворушення на їхню взаємну любов. Вони ніколи не говорили одно одному «ти», а завжди «ви»: ви, Афанасію Івановичу; ви, Пульхеріє Іванівно. «Це ви продавили стілець, Афанасію Івановичу?» — «Нічого, не гнівайтесь, Пульхеріє Іванівно: це я». Вони ніколи не мали дітей, і через те вся прив’язаність їх зосереджувалася на них же самих. Колись, ще замолоду, Афанасій Іванович служив у компанійцях[5], був потім секунд-майором[6], та це вже було дуже давно, вже минуло, вже й сам Афанасій Іванович майже ніколи не згадував про це. Афанасій Іванович одружився тридцяти років, коли був молодим і носив вишитий камзол; він навіть досить спритно викрав Пульхерію Іванівну, яку родичі не хотіли віддати за нього; та й про це вже він дуже мало пам’ятав, принаймні ніколи не говорив. Усі ці давні, незвичайні пригоди давно перетворились або заступилися спокійним і відлюдним життям, тими дрімливими і разом гармонійними мріями, які відчуваєте ви, сидячи на сільському, зверненому до саду, балконі, коли прекрасний дощ розкішно шумить, ляскаючи по листю дерев, збігаючи дзюркотливими струмочками і нашіптуючи дрімоту на ваші члени, а тим часом райдуга крадеться з-за дерев і у вигляді півзруйнованого склепіння світить матовими сімома кольорами в небі. Або коли заколисує вас коляска, поринаючи в зелені кущі, а степовий перепел гримить і запашна трава разом з колоссям хлібів та польовими квітами лізе в дверцята коляски, приємно вдаряючи вас по руках і обличчю. Він завжди слухав з приємною усмішкою гостей, що приїздили до нього; іноді й сам говорив, а більше розпитував. Він не належав до числа тих стариків, що набридають вічними похвалами старовині або ганьблять нове. Він, навпаки, розпитуючи вас, виявляв велику цікавість та співчуття до обставин вашого власного життя, до ваших удач і невдач, якими звичайно цікавляться всі добрі старики, хоч ця цікавість і скидається на цікавість дитини, що в той час, коли говорить з вами, розглядає печатку від вашого годинника[7]. Тоді лице його, можна сказати, сіяло добрістю.

Кімнати в домику, де жили наші старі, були маленькі, низенькі, які звичайно трапляються у старосвітських людей. У кожній кімнаті була величезна піч, що займала майже третину її. Кімнатки ці були страшенно теплі, бо і Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна дуже любили тепло. Всі кімнати топилися з сіней, завжди мало не до самої стелі наповнених соломою, яку в Малоросії звичайно використовують замість дров. Тріск цієї палаючої соломи та світло від неї роблять сіни надзвичайно приємними в зимовий вечір, коли, намерзшись у погоні за якою-небудь чорнявкою, вбігаєш до них, хукаючи в долоні. Стіни кімнат були прикрашені кількома картинами та картинками в старовинних вузеньких рамах. Я певен, що самі господарі давно вже забули їх зміст, і якби деякі з них були винесені, то вони б, певне, цього не помітили. Два портрети були великі, писані олійними фарбами. Один являв собою зображення якогось архієрея, другий — Петра III. З вузеньких рам дивилася герцогиня Лавальєр[8], засиджена мухами. Навколо вікон і над дверима було ще багато невеличких картинок, що їх якось звикаєш вважати за плями на стіні і тому зовсім не розглядаєш. Долівка майже в усіх кімнатах була глиняна, але так добре вимазана і завжди трималася в такій чистоті, якої, напевно, не знав жоден паркет у багатому домі, ліниво підмітаний невиспаним паном у лівреї. Кімната Пульхерії Іванівни була заставлена скринями, ящиками, скринечками та ящичками. Багато всяких вузликів та торбинок з насінням квітів, городини, кавунів висіло по стінах. Багато клубочків різнокольорової шерсті, клаптиків від старовинних убрань, шитих півстоліття тому, було складено по кутках в скринечках і між скринечками. Пульхерія Іванівна була неабияка господиня і збирала все, хоч іноді сама не знала, для чого воно потім згодиться.

Та найвизначнішим у домі були співучі двері. Як тільки наставав ранок, спів дверей лунав по всьому дому. Я не можу сказати вам, чого вони співали; чи були тому причиною проіржавілі завіси, чи сам механік, що робив їх, сховав у них якийсь секрет, та цікаво те, що кожні двері мали свій особливий голос: двері до спальні співали найтоншим дискантом; двері до їдальні хрипіли басом; а ті, що були в сінях, видавали якийсь дивний, деренькучий і разом стогнучий звук, так що, вслухаючись у нього, дуже ясно, нарешті, чулося: «матінко, я мерзну!» Я знаю, що багатьом цей звук дуже не подобається, а я його дуже люблю, і коли мені трапиться іноді тут почути скрип дверей, тоді мені враз так і запахне селом, низенькою кімнаткою, освітленою свічкою в старовинному підсвічнику, готовою вечерею на столі, травневою темною ніччю, що дивиться з саду крізь розчинене вікно на стіл, заставлений приборами, соловейком, що заливає сад, дім і далеку ріку співом своїм, страхом і шелестінням гілля… і Боже, яка довга снується мені тоді нитка споминів!

Стільці в кімнаті були дерев’яні, масивні, якими звичайно відзначається старовина; всі вони були з високими виточеними спинками в натуральному вигляді, без будь-якого лаку й фарби; вони не були навіть оббиті матерією і були трохи схожі на ті стільці, на які й донині сідають архієреї. Трикутні столики по кутках, чотирикутні перед диваном та дзеркалом в тоненьких золотих рамах, виточених листячком, що їх мухи обсіяли чорними крапками, перед диваном килим з птахами, схожими на квіти, і квітами, схожими на птахів, — оце майже і вся прикраса скромного домика, де жили мої старенькі.

В дівочій було повно молодих і немолодих дівчат у смугастих спідницях, яким іноді Пульхерія Іванівна давала шити якісь дрібнички і загадувала чистити ягоди, але які здебільшого бігали на кухню й спали. Пульхерія Іванівна вважала за необхідність держати їх у домі й пильно стежила за їх моральністю. Та, на превелике її здивування, не минало й кількох місяців, щоб у котроїсь з дівчат стан не робився повніший, ніж звичайно; тим більше це здавалося дивним, що в домі майже нікого не було з нежонатих, крім одного хіба кімнатного хлопчика, що ходив у сірому півфраку й босоніж, і коли не їв, то вже напевне спав. Пульхерія Іванівна звичайно лаяла винувату й наказувала суворо, щоб надалі цього не було. На шибках вікон дзвеніла сила-силенна мух, що їх усіх перекривав товстий бас джмеля, іноді в супроводі пронизливого дзижчання ос; але, як тільки вносили свічки, вся ця ватага подавалася на ночівлю і вкривала темною хмарою всю стелю.

Афанасій Іванович дуже мало дбав про господарство, хоч, однак, їздив іноді до косарів та женців і дивився досить пильно на їхню роботу; весь тягар порядкування лежав на Пульхерії Іванівні. Господарювання Пульхерії Іванівни полягало в безнастанному відмиканні та замиканні комори, в солінні, сушінні, варінні сили-силенної садовини та всякого зілля. Її дім був зовсім подібний до хімічної лабораторії. Під яблунею був постійно розкладений вогонь, і ніколи майже не знімався із залізних триногів казан чи мідний таз з варенням, желем, пастилою, робленими на меду, на цукрі й не пам’ятаю ще на чому. Під другим деревом кучер безперестанку переганяв у мідному лембикові[9] горілку на персикове листя, на черемховий цвіт, на золототисячник, на вишневі кісточки; під кінець цього процесу він зовсім неспроможний був повернути язиком, варнякав таку нісенітницю, що Пульхерія Іванівна нічого не могла зрозуміти, і йшов на кухню спати. Всього цього добра наварювалося, насолювалося та насушувалося так багато, що, певно, вони затопили б, нарешті, все подвір’я, бо Пульхерія Іванівна завжди, поверх розрахованого на спожиток, любила готувати ще про запас, коли б більшу частину з того не з’їдали дворові дівчата, які, забравшись до комори, так страшенно там об’їдалися, що весь день стогнали й скаржилися на животи свої.

В хліборобство та інші господарські справи поза подвір’ям Пульхерія Іванівна не дуже-то мала змогу входити. Прикажчик, поєднавшись з війтом[10], обкрадали їх немилосердно. Вони взяли за звичай заходити в панські ліси, як у свої власні, наробляли з них силу саней і продавали їх на сусідньому ярмарку; крім того, всі товсті дуби вони продавали на зруб для млинів сусіднім козакам. Одного тільки разу Пульхерія Іванівна побажала обревізувати свої ліси. Для цього була запряжена дрожка з величезними шкіряними фартухами, від якої, тільки кучер брався за віжки і коні, що служили ще в міліції[11], рушали з місця, повітря навколо сповнювалося дивними звуками, так що враз чути було і флейту, і бубон, і барабан; кожен цвяшок і залізна скобка дзвеніли так, що аж коло млинів було чути, як пані виїжджала з двору, хоч туди було не менше двох верст. Пульхерія Іванівна не могла не помітити страшного спустошення в лісі і зникнення тих дубів, які вона ще в дитинстві знавала столітніми.

— Чого це в тебе, Ничипоре, — сказала вона, звертаючись до прикажчика, що тут-таки був, — дубки так порідшали? Дивись-но, щоб у тебе волосся на голові не порідшало.

— Чого порідшали? — говорив завжди прикажчик, — пропали! Так-таки геть чисто пропали: і громом побило, і черва поточила — пропали, пані, пропали.

Пульхерія Іванівна цілком задовольнялася цією відповіддю і, приїхавши додому, давала наказ подвоїти тільки сторожу в садку коло шпанських вишень та великих зимових дуль[12]. Ці достойні правителі, прикажчик та війт, визнали за зовсім зайву річ привозити все борошно до панських комор, бо з панів буде досить і половини; нарешті й ту половину привозили вони цвілу або підмочену, після того, як вона була забракована на ярмарку. Та скільки не крали прикажчик і війт, як не жерли всі в дворі, починаючи з ключниці й кінчаючи свиньми, що знищували силу-силенну слив та яблук і часто власними рилами штовхали дерево, щоб струсити з нього цілий дощ плодів, скільки не клювали горобці й ворони; скільки всі дворові не носили гостинців своїм кумам у інші села і навіть тягали з комор старі полотна й пряжу, що все пливло до всесвітнього джерела, тобто до шинку, скільки не крали гості, флегматичні кучери й лакеї, — та благословенна земля родила усього так багато, Афанасію Івановичу і Пульхерії Іванівні так мало було треба, що все це страшне розкрадання здавалося зовсім непомітним у їхньому господарстві.

Обоє старенькі, за давнім звичаєм стросвітських поміщиків, дуже любили попоїсти. Як тільки розвиднялося (вони завжди вставали рано) і двері заводили свій різноголосий концерт, вони вже сиділи за столиком і пили кофе. Напившись кофе, Афанасій Іванович виходив у сіни, і, струснувши хусткою, говорив: «Киш, киш! геть, гуси, з ґанку!» На подвір’ї йому звичайно траплявся прикажчик. Він, звичайно, з ним починав розмову, розпитуючи про роботу до найменшої дрібниці, і такі давав йому зауваження та накази, що вони б здивували усякого незвичайним розумінням господарства, і який-небудь новачок не насмілився б і подумати, щоб можна було вкрасти у такого пильного господаря. Та прикажчик у нього був стріляний птах: він знав, як треба відповідати, а ще більше, як треба господарювати.

Після цього Афанасій Іванович повертався в покої і говорив, підійшовши до Пульхерії Іванівни:

— А що, Пульхеріє Іванівно, може, пора перекусити чого-небудь?

— Чого ж би тепер, Афанасію Івановичу, перекусити? Хіба коржиків з салом або пиріжків з маком, чи, може, рижиків солоних?

— Та що ж, хоч і рижиків або пиріжків, — відповідав Афанасій Іванович, і на столі враз з’являлася скатертина з пиріжками та рижиками.

За годину перед обідом Афанасій Іванович перекушував знову, випивав старовинну срібну чарку горілки, заїдав грибками, всякою сушеною рибою тощо. Обідати сідали о дванадцятій годині. Крім блюд та соусників, на столі стояло багато горщечків із замазаними покришками, щоб не міг видихатися якийсь апетитний виріб старовинної смачної кухні. За обідом звичайно велася розмова про речі, дуже близькі до обіду.

— Мені здається, ніби ця каша, — говорив звичайно Афанасій Іванович, — трохи пригоріла; вам це не здається, Пульхеріє Іванівно?

— Ні, Афанасію Івановичу; ви покладіть більше масла, тоді вона не буде здаватися пригорілою, або візьміть цього соусу з грибками й підлийте до неї.

— Може й так, — говорив Афанасій Іванович, підставляючи свою тарілку, — покуштуємо, як воно буде.

По обіді Афанасій Іванович ішов відпочити з годинку, після чого Пульхерія Іванівна приносила порізаний кавун і говорила:

— Ось покуштуйте, Афанасію Івановичу, який добрий кавун.

— Та ви не вірте, Пульхеріє Іванівно, що він червоний усередині, — говорив Афанасій Іванович, беручи чималу скибку, — буває, що й червоний, а недобрий.

Проте кавун зразу зникав. Після цього Афанасій Іванович з’їдав ще кілька груш і йшов гуляти по саду разом з Пульхерією Іванівною. Повернувшись додому, Пульхерія Іванівна бралась за свої справи, а він сідав у піддашку, що виходив на подвір’я, і дивився, як комора безперестанно показувала і знов ховала своє нутро, і дівчата, штовхаючи одна одну, то вносили, то виносили гори всякого добра в дерев’яних ящиках, решетах, ночвах і в інших плодосховищах. Трохи згодом він посилав за Пульхерією Іванівною або сам ішов до неї і говорив:

— Чого б такого попоїсти мені, Пульхеріє Іванівно?

— Чого ж би такого? — говорила Пульхерія Іванівна. — Хіба що піду, скажу, щоб вам принесли вареників з ягодами, які наказала я навмисне для вас залишити?

[1] …приземлене, буколічне життя. — Буколічне життя (від. гр. пастух) — мирне, просте життя серед природи. Засновником літературного жанру, змістом якого був опис такого життя, вважається александрійський поет Теокріт, найвідомішим послідовником — римський поет Вергілій, автор циклу віршів «Буколіки».

[2] Філемон і Бавкіда — персонажі давньогрецької міфології, відомі своєю гостинністю, благочестям, подружньою злагодою. Вони дожили до глибокої старості й були обдаровані богами одночасною смертю, перетворившись на дерева, віття яких переплелось. Їхні імена стали символом вірної й відданої любові.

[3] Камлот — старовинна тканина з вовни.

[4] Палата — назва адміністративної установи.

[5] …служив у компанійцях… — Компанійці — те саме, що охочекомонні, легка кавалерія в українському війську, що формувалася з добровольців, які несли службу з власними кіньми (кінь давньоросійською — «комонь», звідси «комонник» — вершник). 1776 р. були реформовані у регулярні частини.

[6] Секунд-майор — молодший офіцерський чин у російській армії з початку XVIII ст., наступний за чином капітана. Був скасований 1797 р.

[7] …печатку від вашого годинника. — Сургучні печатки невеликого розміру з вирізьбленими на них дворянськими гербами власників носили, як брелоки, на ланцюжку годинника.

[8] Герцогиня Лавальєр (Луїза Франсуаза, 1644‒1710) — фаворитка французького короля Людовика XIV.

[9] …у мідному лембикові… — Лембик (алембик) — посуд для перегонки й очищення горілки.

[10] Війт — сільський виборний, староста.

[11] Міліція — тут: ополченці, військо, сформоване в російській армії під час війни проти Наполеона у 1805‒1807 рр., яке швидко було розпущене.

[12] …шпанських вишень та великих зимових дуль. — Сорти вишень та груш.