Подкольосін. Ну що ж, лайся!
Кочкарьов. Дурень! Ще ніколи не було такого.
Подкольосін. Лайся, лайся.
Кочкарьов. А для кого я старався, заради чого бився? Все для твоєї, дурню, користі. Мені-то що? Я зараз кину тебе; мені яке діло?
Подкольосін. Та хто ж тебе прохав клопотатись? Що ж, кидай.
Кочкарьов. Та ти ж пропадеш, ти ж без мене нічого не зробиш. Не ожени тебе, ти ж навіки залишишся дурнем.
Подкольосін. А тобі що до того?
Кочкарьов. Про тебе, бовдуре, дбаю.
Подкольосін. Я не бажаю твого дбання.
Кочкарьов. Ну то й іди к чорту!
Подкольосін. Ну й піду.
Кочкарьов. Туди тобі й дорога!
Подкольосін. Що ж, і піду.
Кочкарьов. Іди, йди, і щоб ти там одразу поламав собі ногу. От від душі бажаю тобі, щоб п’яний візник в’їхав тобі дишлом у самісіньку пельку! Ганчірка, а не чиновник! От присягаюсь, що тепер між нами все кінчилось, і на очі мені не показуйся!
Подкольосін. І не покажусь. (Виходить.)
Кочкарьов. До диявола, до старого свого приятеля! (Відчиняє двері і кричить йому вслід.) Дурень!
Ява XVII
Кочкарьов (сам, ходить швидко взад і вперед). Ну, чи було коли-небудь видано на світі отаку людину? Отакого дурня! Та коли вже пішло на правду, то й я хороший. Ну скажіть, будь ласка, от я на вас усіх пошлюся. Ну, чи не йолоп я, не дурень? Заради чого б’юсь, кричу, аж горло пересохло? Скажіть, що він мені? рідня, чи що? І що я йому: нянька, тітка, свекруха, кума, чи що? Задля якого ж диявола, чого, чого я клопочусь за нього, не даю собі спокою, лиха година прибрала б його зовсім? Просто чорт знає чого! От піди ж ти, спитай іноді людину, задля чого вона щось робить! Отакий мерзотник! Яка противнюща, підла пика! Узяв би тебе, дурну животину, та щиглями б тебе в ніс, у вуха, в рот, у зуби, — у всі місця! (У гніві дає кілька щиглів у повітря.) А от що найдосадніше: пішов собі — йому і горя мало. З нього все це, як з гусака вода — от що нестерпно! Піде собі на квартиру, лежатиме та з люльки попихкуватиме. Яке противнюще створіння! Бувають огидні пики, а такої просто не видумаєш; не вигадаєш гірше цієї пики, їй-богу, не вигадаєш. Так от же ні, піду, навмисне поверну його, ледацюгу! Не дам ушитися, піду приведу паскуду! (Вибігає.)
Ява XVIII
Агафія Тихонівна (входить). Справді, так ото серце б’ється, що й не сказати. Скрізь, хоч куди повернусь, скрізь так от і стоїть Іван Кузьмич. От уже правда, що від долі не втечеш. Допіру хотіла була думати зовсім про інше, але хоч за що візьмусь — пробувала мотати нитки, шила ридикюль — а Іван Кузьмич так от і лізе в руку. (Помовчала.) І так от, нарешті, чекає мене переміна стану! Візьмуть мене, поведуть до церкви… потім залишать саму з мужчиною — ух! Дрож так мене й проймає. Прощавай, колишнє моє дівоче життя. (Плаче.) Скільки років прожила спокійно… От жила, жила — а тепер доводиться виходити заміж! Самих турбот скільки: діти, хлопчаки, народ забіякуватий, а там і дівчатка підуть; попідростають — видавай їх заміж. Добре ще, коли вийдуть за путніх, а як за п’яниць або за таких, що готовий сьогодні ж поставити на карту геть усе, що є на ньому! (Починає потроху знову ридати.) Не вдалось і повеселитися мені в дівочому стані, і двадцяти семи років не продівувала… (Змінюючи голос.) Та що ж Іван Кузьмич так довго бариться?
Ява XIX
Агафія Тихонівна і Подкольосін (його випихає на сцену з дверей двома руками Кочкарьов).
Подкольосін (запинаючись). Я прийшов вам, пані, пояснити одне дільце… Тільки я б хотів перше знати, чи не здасться воно вам дивним?
Агафія Тихонівна (опускаючи очі). А що таке?
Подкольосін. Ні, пані, ви скажіть наперед: чи не здасться вам дивним?
Агафія Тихонівна (так само). Не можу знати, що таке.
Подкольосін. Але признайтеся: справді вам здасться дивним те, що я вам скажу?
Агафія Тихонівна. Змилуйтесь, як можна, щоб було дивно — від вас усе приємно чути.
Подкольосін. Але цього ви ще ніколи не чули.
Агафія Тихонівна опускає ще нижче очі; в цей час входить потихеньку Кочкарьов і стає у нього за плечима.