Це от у чім… Але хай краще я вам скажу коли-небудь потім. Агафія Тихонівна. А що ж це таке?
Подкольосін. А ще… Я хотів був, признаюсь, тепер сказати вам, та все ще якось сумніваюсь.
Кочкарьов (про себе, складаючи руки). Господи ти Боже мій, що це за людина! Це просто стара бабська пантофля, а не людина, глум з людини, сатира на людину!
Агафія Тихонівна. Чого ж ви сумніваєтесь?
Подкольосін. Та все якось бере сумнів.
Кочкарьов (голосно). Як це по-дурному, як це по-дурному! Та ви, пані, бачите: він просить руки вашої, бажає сказати, що він без вас не може жити, існувати. Питає тільки, чи згодні ви його ощасливити.
Подкольосін (майже злякавшись, штовхає його, швидко говорячи). Змилуйся, що ти!
Кочкарьов. То що ж, пані? Чи зважуєтесь ви цьому смертному принести щастя?
Агафія Тихонівна. Я ніяк не смію думати, щоб я могла принести щастя… а проте я згодна.
Кочкарьов. Натурально, натурально, так би й давно. Давайте ваші руки!
Подкольосін. Зараз! (Хоче щось сказати йому на вухо; Кочкарьов показує йому кулака і насуплює брови; він дає руку.)
Кочкарьов (з’єднуючи руки). Ну, Бог вас благословить. Згодний і схвалюю ваш союз. Шлюб це є така справа… Це не те, що взяв візника та й поїхав кудись; це обов’язок зовсім іншого роду, це обов’язок… Тепер от тільки мені часу нема, а потім я розкажу тобі, що це за обов’язок. Ну, Іване Кузьмичу, поцілуй свою наречену. Ти тепер можеш це зробити. Ти тепер повинен це зробити.
Агафія Тихонівна опускає очі.
Нічого, нічого, пані, це так годиться, хай поцілує.
Подкольосін. Ні, пані, дозвольте, тепер уже дозвольте. (Цілує її і бере за руку.) Яка прекрасна ручка! Чому у вас, пані, така прекрасна ручка?.. Та дозвольте, пані, хочу, щоб цю ж хвилину було вінчання, неодмінно цю хвилину.
Агафія Тихонівна. Як цю ж хвилину? Та це ж, може, дуже скоро.
Подкольосін. І чути не хочу! Хочу ще скоріше, щоб цю ж мить було вінчання.
Кочкарьов. Браво! добре! Благородна людина! Я, признаюсь, завжди чекав од тебе багато в майбутньому! Ви, пані, справді поспішіть тепер швидше одягтися; я, правду казати, послав уже по карету і напросив гостей. Вони всі тепер поїхали просто до церкви. Адже у вас вінчальна сукня готова, я знаю.
Агафія Тихонівна. Як же, давно готова. Я за хвилину одягнуся.
Ява XX
Кочкарьов і Подкольосін.
Подкольосін. Ну, брат, дякую! Тепер я бачу всю твою послугу. Батько рідний для мене не зробив би того, що ти. Бачу, що ти робив із дружби. Спасибі, брат, вік пам’ятатиму твою послугу. (Зворушений.) Наступної весни відвідаю неодмінно могилу твого батька.
Кочкарьов. Нічого, брат, я й сам радий. Ну, підійди, я тебе поцілую. (Цілує його в одну щоку, а потім у другу.) Дай Бог, щоб ти прожив благополучно (цілуються), приємно і в достатках, щоб дітей нажив купу…
Подкольосін. Дякую, брат. Іменно, нарешті тепер тільки я дізнався, що таке життя. Тепер передо мною постав зовсім новий світ, тепер я от бачу, що все це рухається, живе, почуває, так якось випаровується, так якось, не знаєш навіть сам, що воно робиться. А раніше я нічого цього не бачив, не розумів, тобто просто був позбавлений всякого розуміння, не роздумував, не заглиблювався і жив, як і всяка інша людина живе.
Кочкарьов. Радий, радий. Тепер я піду, подивлюся тільки, як приготували стіл, за хвилину повернуся. (Набік.) А капелюха, проте, на всяк випадок краще приховати. (Забирає капелюха з собою.)
Ява XXI
Подкольосін (сам). Справді, що я був досі? Чи розумів я значення життя? Не розумів, нічого не розумів. Ну, який був мій холостяцький вік? Що я значив, що я робив? Жив, жив, служив, ходив у департамент, обідав, спав, — словом, була на світі найпустіша і найзвичайніша людина. Тільки тепер бачиш, які дурні всі, що не женяться; а коли роздивитися, яка сила людей перебуває в такій сліпоті. Якби я був десь государем, я б дав повеління женитися всім, геть усім, щоб у мене в державі не було жодної холостої людини. Справді, як подумаєш: за кілька хвилин і вже будеш жонатий. Раптом зазнаєш блаженства, яке справді буває тільки хіба в казках, якого просто навіть не висловиш, та й слів не знайдеш, щоб висловити. (Після деякого мовчання.) Однак, хоч що там говори, а якось навіть робиться лячно, коли добре про це подумаєш. На все життя, на цілий вік, як би там не було, зв’язати себе, і вже потім ні відмови, ні каяття, нічого, нічого, — все скінчено, все зроблено. Вже от навіть і тепер назад ніяк не можна податись; за хвилину і під вінець; піти навіть не можна, там уже й карета, і все вже готове. А хіба таки не можна втекти? Як же, розуміється не можна: там на дверях і скрізь стоять люди, ну, спитають: чого? Не можна, ні. А от вікно одчинене; що коли у вікно? Ні, не можна; як же, і непристойно, та й високо. (Підходить до вікна.) Ну, ще не так високо: тільки самий фундамент, та й той низенький. Ну ні, як же, зо мною навіть нема капелюха. Як же без капелюха? Ніяково. А невже, однак, не можна без капелюха? А що якби спробувати, га?
Спробувати, чи що? (Стає на вікно і, промовивши: «Господи благослови», — зіскакує на вулицю; за сценою крекче й охає.) Ох! Однак і високо ж! Ей, візник!
Голос візника. Подавати, чи що?