Городничий та інші дрижать від страху. Хлестаков гарячиться дужче.
О! я жартувати не люблю. Я їм усім нагнав страху. Та мене сама державна рада боїться! Та що справді? Я такий! Я не подивлюся ні на кого… я кажу всім: «Я сам себе знаю, сам». Я скрізь, скрізь. У дворець щодня їжджу. Мене завтра ж призначать фельдмарш… (підсковзнувся і мало не простягся на підлозі, але його поштиво підтримують чиновники).
Городничий (підходить, трясеться ввесь, намагається вимовити). А ва-ва-ва… ва…
Хлестаков (швидким уривчастим голосом). Що таке? Городничий. А ва-ва-ва… ва…
Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.
Городничий. Ва-ва-ва… шество, превосходительство, чи не зволите відпочити?.. ось і кімната, і все, що треба.
Хлестаков. Пусте: відпочити. Гаразд, я згоден відпочити. Сніданок у вас, панове, чудовий… Я вдоволений, я вдоволений. (Декламуючи.) Лабардан! Лабардан! (Іде в бічну кімнату, за ним городничий.)
Ява VII
Ті ж, крім Хлестакова й городничого.
Бобчинський (до Добчинського). Оце, Петре Івановичу, людина! Он воно що значить людина! В житті не був разом з такою важною персоною, трохи не вмер з переляку. Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий, в якому чині?
Добчинський. Я гадаю, чи не генерал.
Бобчинський. А я так гадаю, що генерал йому і в підметки не годиться! коли й генерал, то хіба, може, сам генералісимус. Чули: державну раду як притиснув? Ходімо, розкажемо скоріше Амосові Федоровичу та Коробкіну. Прощавайте, Ганно Андріївно.
Добчинський. Прощавайте, кумасю.
Обидва пішли.
Артем Пилипович (до Луки Лукича). Страшно просто. А чого, і сам не знаєш. А ми навіть і не в мундирах. Ну що, як проспиться, та в Петербург махне донесення? (Виходить задуманий разом зі смотрителем училищ, проказавши:) Прощавайте, пані!
Ява VIII
Ганна Андріївна і Марія Антонівна.
Ганна Андріївна. Ах, який приємний!
Марія Антонівна. Ах! любчик!
Ганна Андріївна. А яке делікатне поводження! зразу видно столичного птаха. Манери і все це таке… Ах, як хороше! до чого я люблю таких молодих людей! я просто в нестямі. Одначе, я йому дуже сподобалась: я помітила — все на мене поглядав.
Марія Антонівна. Ах, мамочко, він на мене дивився.
Ганна Андріївна. Будь ласка, подалі зі своїми дурощами! Це тут зовсім ні до чого!
Марія Антонівна. Ні, мамочко, справді!
Ганна Андріївна. От маєш! Боже борони, щоб не посперечатися! ніяк не можна! Чого б ото йому дивитись на тебе? З якої причини йому дивитись на тебе?
Марія Антонівна. Справді, мамочко, дивився й дивився. І як почав говорити про літературу, то глянув на мене, і потім, коли розповідав, як грав у віст з посланниками, і тоді глянув на мене.
Ганна Андріївна. Ну, може, якийсь там раз і глянув, та й то так, аби тільки: «А, — каже собі: — дай уже й на неї гляну!»
Ява IX
Ті ж і городничий.
Городничий (входить навшпиньках). Чш… ш…
Ганна Андріївна. Що?