Добчинський. Їй-богу, кумасю, так біг засвідчити шанування, що й не віддихаюсь! Моє шанування, Маріє Антонівно!
Марія Антонівна. Здрастуйте, Петре Івановичу!
Ганна Андріївна. Ну, що? Ну, розказуйте: що там, як там?
Добчинський. Антон Антонович прислав вам записочку.
Ганна Андріївна. Ну, та хто ж він такий? генерал?
Добчинський. Ні, не генерал, а не поступиться генералові. Така освіта і поважне поводження, прошу вас.
Ганна Андріївна. А! так це той самий, що про нього було писано чоловікові.
Добчинський. Справжнісінький. Я це перший відкрив разом із Петром Івановичем.
Ганна Андріївна. Ну, розкажіть: що і як?
Добчинський. Та, слава Богу, все гаразд. Спочатку він зустрів було Антона Антоновича трохи суворо, атож; гнівався й говорив, що і в гостиниці все не гаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорилися із ним, зразу змінив думку, і, слава Богу, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади… А то, правду казавши, вже Антон Антонович гадали, чи не було таємного доносу; я й сам теж налякався трохи.
Ганна Андріївна. А вам чого боятися? адже ви не служите.
Добчинський. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, якось лячно.
Ганна Андріївна. Ну, що ж… проте, це все дурниці; розкажіть, який він із себе? що, старий чи молодий?
Добчинський. Молодий, молодий чоловік: років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. «Будь ласка, — каже, — я поїду: і туди, і туди…» (розмахує руками) так це все ловко. «Я, — каже, — і написати, і почитати люблю, та заважає, що в кімнаті, — каже, — трохи затемно».
Ганна Андріївна. А з себе який: брюнет чи блондин?
Добчинський. Ні, більше шантрет[25], і очі такі бистрі, як звірята, аж ніби ніяковієш перед ними.
Ганна Андріївна. Що тут пише він мені в записці? (Читає.) «Спішу тебе сповістити, душечко, що становище моє було дуже сумне, але надіючись на милосердя Боже, за два солоні огірки окремо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок…» (Зупиняється.) Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?
Добчинський. А, це Антон Антонович писали на чорновому папірці, щоб швидше: там якийсь рахунок був написаний.
Ганна Андріївна. А, так, дійсно. (Читає далі.) «Але, надіючись на милосердя Боже, здається, все кінчиться гаразд. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що обклеєна жовтими папірцями; до обіду додавати не трудись, бо перекусимо в богадільні в Артема Пилиповича. А вина звели побільше: скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого, а не то я перерию увесь його льох. Цілуючи, душечко, твою ручку, залишаюсь твій: Антон Сквознік-Дмухановський…» Ах, Боже мій! це ж треба якнайшвидше! Гей, хто там? Мишко!
Добчинський (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко!
Мишко входить.
Ганна Андріївна. Слухай-но: біжи до купця Абдуліна… стривай, я дам тобі записочку. (Сідає до стола, пише записку і заразом говорить.) Цю записку ти віддай кучерові Сидору, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна і приніс звідти вина. А сам піди зараз, прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставити ліжко, рукомийник та інше.
Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивлюсь, як там він оглядає…
Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть, я не тримаю вас.
Ява III
Ганна Андріївна й Марія Антонівна.
Ганна Андріївна. Ну, Машенько, нам треба тепер взятися за туалет. Він столичний птах, боронь Боже, щоб чогось не висміяв. Тобі найпристойніше одягти твою голубу сукню з дрібними оборками.
Марія Антонівна. Фе, мамочко, голубу! мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у голубій, і дочка Земляніки теж у голубій. Ні, краще я одягну кольорову.
Ганна Андріївна. Кольорову!.. Їй-богу, говориш, аби тільки наперекір. Вона тобі буде більше до лиця, бо я хочу одягти пальову[26]; я дуже люблю пальову.
Марія Антонівна. Ах, мамочко, вам не личить пальова!
[25] * Шантрет — шатен (з каштановим волоссям).
[26] * Пальовий — блідо-жовтий з рожевим відтінком.