Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми його вже сливе рік як не бачили, — сказав Бен. — Він залишив нас невдовзі після твого від'їзду, і я б сказав, що ви обоє зникли, затіявши якусь каверзу.

— Я, пригадую, чув, що він знов подався в море, — мовив Дік Меррівезер. — Тож скидається на те, що він уже на його дні, або ж плаває у череві кита.

— Стривай-но, — сказав Бен. — Я оце якраз подумав, хіба не Том мені казав, що він повернувсь назад до Коледжу святої Трійці, аби отримати нарешті свого бакалавра?

— Саме це я й чув від Джоан Тоуст, яка довідалася про це від самого Генрі якраз увечері перед його від’їздом, — байдуже мовив Том. — Маю визнати, що я не дуже-то дослухаюсь до цих балачок, хто звідкіля прийшов і куди подівся, тож, либонь, я щось і переплутав.

— Прошу, скажіть мені, хто така ця Джоан Тоуст і де я можу її знайти, — запитав Ебенезер.

— Її нема чого шукати, — засміявся Бен. — Вона гуляща дівка, яка тут вештається, тож можеш запитати в неї, що хочеш, коли вона прийде сюди, шукаючи собі на ніч дружка.

Ебенезер дочекався, поки з'явиться ця дівка, але взнав тільки те, що Берлінґейм говорив з нею про свій намір покопатися тижнів зо два в книгозбірнях Кембриджу, але з якою метою, вона не знала. Не пролили більшого світла і його подальші розпитування інших відвідувачів винарні щодо намірів і теперішнього місцеперебування Берлінґейма. Увесь наступний тиждень Ебенезер не проминав жодної нагоди розпитати щодо долі свого друга, але коли стало зрозуміло, що ніяких підказок знайти не вдається, він неохоче облишив свої спроби та написав Анні схвильованого листа, де й повідомив їй цю новину. За наступні місяці й роки він майже забув про існування Генрі, однак безсумнівно гостро відчував цю втрату щоразу, як зринало його ім'я.

Тим часом він з'явився у закладі торговця Пітера Паґґена, і після того як пред'явив листи від свого батька, йому, як і іншим молодим учням, звеліли зайнятися зведенням рахунків за маленькою конторкою, що стояла у великій кімнаті між багатьох інших подібних їй. Домовилися, що коли він буде працьовитим і виявить певні здібності в роботі, то вже десь за тиждень зможе посісти краще місце, з якого йому буде значно зручніше стежити за всіма тонкощами торгівлі з плантаціями (містер Паґґен мав широкі ділові стосунки з Мерілендом і Віргінією). Хоч це і прикро, але цього підвищення він так ніколи й не сподобився. Насамперед, хоч як силкувався Ебенезер, але йому ніяк не вдавалося зосередити свою увагу на рахунках. Він починав додавати у колонку геть позбавлені для нього змісту числа і вже хвилин за п'ять ловив себе на думці, що розглядає жировик на потилиці у хлопця, який сидів попереду нього, або ж подумки повторював справжню чи уявну розмову з Берлінґеймом, чи виводив якісь мережива на аркуші паперу для нотаток. З тієї ж причини, хоч вдачею він і не був схильний до витівок, які б порушували порядок, його невгамовна фантазія не раз спричинялася до того, що його звинувачували у безвідповідальності. Одного дня, приміром, він, не дуже усвідомлюючи, що чинить, з головою поринув у гру з мацюпенькою чорною мурахою, яка саме переповзала через аркуш. Правила гри, яку він наділив невблаганністю природного права, полягали в тому, що щоразу, коли мураха випадково потрапляла на цифру 3 або 9, Ебенезер заплющував очі та кінчиком пера швидко і навмання тричі тицяв у сторінку. І хоча його роль Deus sive Natura[23] і не передбачала помилування, його почуття, безперечно, були цілком на боці мурахи: затято, так що на чолі виступав піт, він подумки намагався відвадити нещасне створіння від небезпечних цифр; після кожної серії ударів він перестрашено розплющував очі, щоб подивитися на аркуш. Гра виявилася напрочуд захопливою. Через десять чи п'ятнадцять хвилин мурасі таки не поталанило і вона потрапила під краплю чорнил, перебуваючи на відстані лише пів дюйма від цифри 9, яка і спричинила цей обстріл; плентаючись наосліп назад до цифри 9, вона залишила після себе тонесеньку нитку чорнил, і цього разу, опинившись у полоні перших двох крапель, була нарешті намертво пришпилена третьою. Ебенезер подивився вниз і побачив, як мураха перед смертю борсається у завитку цифри. Сльози спочуття, до якого додалося глибоке усвідомлення та визнання тлінності життя і невблаганних законів всесвіту, виступили в нього на очах; його дітородний орган затвердів. Нарешті мураха випустила останній подих і завмерла. Раптом повернувшись до реальності, Ебенезер озирнувся навколо, щоб подивитися, чи ніхто за ним не спостерігає, і тут усі в кімнаті вибухнули сміхом: вони були свідками всієї цієї вистави. З цього дня всі на нього дивилися скорше як на вар'ята, аніж на звичайного дивака; однак, на Ебенезерове щастя, вони вважали, що він має якийсь особливий зв'язок з їхнім роботодавцем містером Паґґеном, тож про цей випадок балакали переважно тільки між собою.

Але несправедливо припускати, що Ебенезер був повністю відповідальний за своє безвихідне становище. Під час першого року служби траплялось і так, що декілька тижнів поспіль він цілком задовільно виконував свої обов'язки, навіть зі знанням справи, але ніхто й не згадував про те, щоб дати йому обіцяну посаду. Лише раз він набрався мужності й спитав про це. Містер Паґґен дав йому беззмістовну та розлогу відповідь, аби завершити цю розмову, яку Ебенезер радо прийняв, і більше ніколи про це мова не заходила. Насправді, якщо не брати до уваги ті докори сумління, які в нього зрідка виникали, Ебенезер був цілком задоволений своїм животінням в оточенні молодших колег: роботу свою він опанував, і його лякало те, що йому доведеться вивчати щось інше. Ба більше, він з'ясував, що це місто цілком пасувало його мрійливій вдачі. Вільні від роботи години він проводив у товаристві друзів у кав'ярнях, тавернах і театрах. Подеколи, хоча й без особливого успіху, він присвячував неділю спробам щось писати. Зрештою, поступово він майже забув, для чого прибув до Лондона.

Але хай там як, це був цікавий час у його житті. Якщо цей усталений порядок і не влаштовував його цілком, то в усякому разі в ньому жодним чином не було нічого неприємного, і Ебенезер плив ним, немов людина, яку омивають теплі хвилі приємних снів, лише зрідка прокидаючись. Часто-густо, подібно до хамелеона, він був лише відображенням ситуації, в яку потрапляв: коли його друзі починали вихвалятись хиткістю свого становища, він міг, пройнявшись товариським духом, вигукнути: «Якби Ендрю взнав, чим я тут займаюсь, то, без сумнівів, негайно відіслав би мене до Меріленду!» Але так само часто бувало, що він, аби відрізнитись, зраджував своїй звичці й уже ледь не прагнув поринути в сповнене завзяття життя плантатора. Проте іншого разу він весь вечір сидів мов опудало журавля, не пустивши і пари з вуст. Отаким він і був: один день самовпевнений, один день сором'язливий; один день відважний, один — боязкий; то чепурний кавалер, то м'ятий поет. І хоч би який там біс у котрусь хвилину спокушав його набути певного кольору, він уже смикався від нетерплячки, щоб з великого спектра приміряти інший. Бо що таке один червоний, якщо є веселка?

Тож, зрештою, якщо ваша ласка, можна висловитись і так, що оскільки бути по своїй суті означає бути в п'ятницю Джонні, тим самим Джоном, що й у четвер, то в цьому сенсі про нашого Ебенезера можна сказати, що його не було взагалі. Що ж стосується Ендрю, то його, напевно, геть не цікавило, як його хлопцю ведеться в Лондоні, або ж він вважав, що Гарна посада варта того, щоб довго чекати. І ця ідилія тривала не один, а цілих п'ять чи шість літ, аж до 1694 року, у березні місяці якого, коли одне лиховісне парі поклало цій ідилії край, наша історія і розпочинається.

Доленосне парі між Ебенезером і Беном Олівером та надзвичайні наслідки, до яких воно призвело

Звідником в оточенні Ебенезера був один спритний, рудий, вкритий ластовинням хлоп, дублінець за походженням на ім'я Джон Макевой, віком двадцяти одного року, який не мав ніякої шкільної освіти і був настільки ж сповнений завзяття і винахідливості, наскільки йому бракувало грошей та зросту. Дні свої він збавляв у ліжку, вечорами ж підшукував дівчат привілейованому колу своїх приятелів, а значну частину ночі займався тим, що писав музику для лютні та флейти, і з усіх речей, які цінують чоловіки, вирізняв для себе лише три: свою коханку Джоан Тоуст (яка, бувши шльондрою, була водночас його коханням і його прожитком), свою музику та свою свободу. Джоан була не якась там грошова самодайка, а бабець, яка в ліжку була варта тих двох золотих гіней, які вона за це правила, що в їхньому оточенні було відомо всім, крім Ебенезера. Вона любила свого Джона, попри те що він був її бандуром, але ж і він її щиро кохав, без огляду на те, що вона була шльондрою, позаяк жоден чоловік не буває просто бандуром, як і жодна жінка лише шльондрою. Схоже, що вони й справді були відданою парою, і вельми ревнивою.

Жвава, мов дзиґа, вигадлива, з шаленими карими очима, невеликої статури, з повними грудьми та гладкою шкірою (хоча правду сказати, дещо завеликими порами, сухим волоссям і не найліпшими зубами), ця Джоан Тоуст належала кожному, хто був у змозі заплатити дві гінеї, і можна було робити з нею все, що заманеться, і вона відробляла свою ціну, ще й понад міру, оскільки отримувала таке задоволення від своєї роботи, що можна було подумати, нібито вона покупець, а той продавець. Але наставав ранок, і вона ставала холодною як риба, і поверталася до свого Джонні Макевоя. І якщо бахур, який провів з нею попередню ніч, зважувався було бодай підморгнути їй при світлі дня, то тоді вже за жодну ціну ніякої Джоан Тоуст для нього більше не існувало.

Ебенезер, звісно, декілька років спостерігав за нею, поки вона та його приятелі час від часу вдавалися до блуду, та з чужих розмов у кав'ярні довідавсь про неї з чималими подробицями такі речі, які його особиста розхлябаність не давала можливості взнати з власного досвіду. І коли він, вдаючи із себе мужнього чоловіка, взагалі про неї думав, то лише як про хвойду, яку, певно, було б приємно винайняти, якщо одного дня він таки збереться з духом, аби вона нарешті втаємничила його у цю містерію. Бо ж так трапилось, що хоча йому й було вже близько тридцяти, він досі залишався ліваком, з причин, про які йшлося у попередніх розділах, себто тому, що був ні се ні те: він міг уявити себе будь-яким чоловіком, який підступає до жінки — самовпевненим або боязким, зеленим невинним юнаком і вибіленим сивиною ласощохлистом з тремтливими руками — і подумки скласти ті промови, які годилося б виголосити кожному відповідно до обставин. Але через те, що він відчував себе кимось одним із них не більше, ніж кимось зовсім іншим, і захоплювався всіма, то коли йому траплялася така нагода, він ніяк не міг обрати, яку ж роль з-поміж усіх відомих йому варто грати, отож це завжди закінчувалося тим, що він втрачав цю нагоду, або, що відбувалося частіше, спантеличений, якщо не присоромлений, безславно відступав. Тож зазвичай жінки вже вдруге не звертали на нього уваги, і не тому, що він був непривабливий — він добре засвоїв, що багато хто з великих спокусників був обличчям не кращий від козла, а манерами не кращий від свині, — а тому, що жінка, зваживши на його незугарну зовнішність, більш ні на чому іншому вже не могла зупинити свій погляд.

І справді, він міг би залишитись незайманим аж до самої смерті — бо ж деяким природним потребам, зрештою, можна дати раду так чи інакше, і та ж сама вправна рука, яка записувала його куплети, не потребувала довгих вмовлянь, щоб стати його коханкою, — але цієї березневої ночі 1694 року його помітила Джоан Тоуст, і трапилось це так. Кавалери сиділи кружка у «Медальйоні», як це в них звичаєм велося, попиваючи вино, пліткуючи та вихваляючись тим, що їм вдалося полонити і музу, і менш вибагливих дівуль. Там були Дік Меррівезер, Том Трент та Бен Олівер, який вже добряче хильнув, Джонні Макевой з Джоан Тоуст у пошуках клієнта та безмовний Ебенезер.

— Гай-го, — зітхнув Дік, коли в розмові запала мовчанка. — І що б то було за життя у світі, де багатство йшло б услід за розумом, адже золото — найспокусливіша принада для наших милих зайченят, і тоді ми, піїти, були б усі найгрізнішими ловцями!

— Не треба було б ніякого золота, — відповів Бен, — якби Господь Бог наділив жінок хоча б краплею здатності подбати про свої інтереси. Що робить чоловіка великим коханцем, як не пристрасть і уява? І в кого, як не в поета, цього краму, пристрасті та уяви, вдосталь? Тож зрозуміло, що з усіх чоловіків поет як коханець є найжаданішим. Якщо його коханка прекрасна, то тоді саме його око матиме з цього найбільшу втіху, якщо ж ні, тоді саме його уява може найкраще приховати брак краси. Якщо вона йому не догодила і він невдовзі позбувся її, то вона принаймні певний час мала найліпшого коханця, якого тільки може мати жінка. А якщо вона припаде йому до смаку, то він, можливо, назавжди збереже її красу у віршах, де вже ані вік, ані віспа не зможуть її спотворити. І оскільки з огляду на це поетам слід віддавати перевагу над іншими чоловіками, то, либонь, найкращий поет був би найкращим коханцем. І якби-то жінки тямили, що для них насправді краще, то відшукати собі одного з них стало б справою їхнього життя, а вже знайшовши, вони б негайно з трепетом виклали б усі свої принади йому на коліна — ба ні, прямо на його письмовий стіл — і вмовляли б його з'явити ласку та зглянутись на них!

— Тож давай, уперед! — сказав Дік, звертаючись до Джоан Тоуст. — Бен таки правду каже, і це ти маєш заплатити мені дві гінеї цієї ночі! Далебі, якби я не був цього тижня бідний як церковна миша й мені не залишалося б так мало жити, ти б не купила так задешево своє безсмертя! Моя порада — хапайся за цю угоду, поки не пізно, бо ж поет — то недовгий гість на цій землі.

На що Джоан спокійно відповіла:

— Ще чого! Присягаюсь, що якби хто-небудь з вас міг складати вірші так само легко, як базікати, або ж злягатися так файно, як ви тут вихваляєтеся, то тоді ваші вірші були б у Лондоні в усіх на вустах, а ваші дупи в кожному ліжку! Але Балачками ситий не будеш, тож не бажаю усолоджувати ані свої вуха, ані свій задок з жодним із вас, а лише з моїм милим Джоном, який не пнеться весь із себе, як індик, і не хвастає, як курка, яка щойно знесла яйце, а береже слова для своїх пісень, а силу для ліжка.

— Отакої! — зааплодував Бен. — Влучно сказано!

— Може, це буде і недоречно, — додав Джон Макевой, трохи насупивши чоло, глядячи на неї, — але нехай подібні сентименти не стануть перешкодою між тобою та двома гінеями, кохана, бо інакше у твого милого Джона не буде сил, а з пісень лишиться тільки та, яку кишки співають одна одній і якою я і зустріну тебе завтра в ліжку.

— Присягаю на рани Христові! — зауважив Том Трент байдужим тоном. — Якщо леді Джоан і має слушність, то поміж нас є той, хто заслуговує на її прихильність більше, ніж ти, Макевой, бо якщо на наші два слова ти говориш одне, то на кожне його слово ти говориш десять. Я маю на увазі Ебенезера, який без зайвих слів є, либонь, найкращим піїтом та любчиком у цій чи в будь-якій іншій винарні — Джон Мілтон та Дон Хуан Теноріо ув одній особі.

— А й справді, може, він і є, — заявила Джоан, яка суто випадково сиділа поруч з Ебенезером, і поплескала його по руці.

— Але в будь-якому разі, — посміхнувся Джон Макевой, — не чувши бодай рядка з його творчості, не маю жодних доказів, що він поет.

— А я не маю доказів, що він мастак в коханні, — лукаво докинула Джоан, — і слід вам сказати, що це найкраща похвала, яку можу дати з обох цих пунктів, на тлі того, що можу повідати про решту тут присутніх. — Потім вона, ледь зашарівшись, додала: — Маю визнати, чула, що люди кажуть Виходь заміж за гладкого, а кохайся із худим, оскільки з вашого брата товстуна виходять здебільшого веселі та лагідні чоловіки, але високий і худорлявий є спритним у ліжку і довгим, де не подивись. Хай там як, але доказів у мене немає.

— Тоді, хрест мене вбий, ти їх дістанеш! — вигукнув Бен Олівер. — Позаяк розмір — то не тільки довжина. Якщо предмет, який тримаєш у руках, — це інструмент кохання, то прошу тебе — зваж на таку річ, як діаметр, адже саме діаметр — це те, що дає вагу тому інструменту кохання; чи то берешся до справи сам, чи ним орудує хтось інший, коли на те пішло! Ні, подруго, я обираю свою повноту, як повнота обрала мене. Як кажуть, Тлустий півень — просто диявол у курнику: топче курей як не вагою, то авторитетом!

— Це питання занадто вагоме, щоб залишити його без відповіді, — виголосив Макевой. — Що скажеш, Томе?

— Питання плоті мене мало цікавлять, — сказав Том, — але я помітив, що жінкам, як і чоловікам, аж надто вже кортить поласувати тим, що заборонено, і нічим вони так не пишаються, як перемогою над священником або святим. Гадаю, що для них до того ж ця здобич удвічі солодша, оскільки, по-перше, її складно роздобути, а як уже знайшли, трофей так само свіжий і міцний, як і старий бренді, довго витриманий у закоркованих пляшках.

[23] Бог чи природа (лат). Так Спіноза формулював свій пантеїзм.