Захисники єпископа стверджують, що виступ шляхти проти Сміливого був не політичною змовою, інспірованою ззовні, а внутрішнім повстанням, яке стихійно почалося під час Київської експедиції і було пов’язане з одночасним "бунтом невільних". Але ж, ті "бунти" були черговою абсурдною вигадкою Кадлубека — нічого подібного не мало місця, на цю тему немає жодних джерел, і це суперечить усім тим передумовам, які нещодавно (1982 рік) проаналізував Тадеуш Ґрудзінський, який у висновку назвав проголошене Кадлубеком — "цілком штучною конструкцією хронікера". І це не є новиною, Брукнер уже стверджував: "Бунт знаті під час Київського походу 1078/79 рр. — це пізніша байка". На таких ото небилицях був заснований вирок, що тащиться за народом і досі, мов згубна тінь!
А тепер припустімо — ми можемо собі це дозволити, — що "кадлубековці" мають рацію, тобто єпископ не зрадив батьківщину, а збунтувався проти злого короля і прокляв його, і навіть погодьмося, що зрада в тодішньому понятті не означала того, що сьогодні ми розуміємо як державну зраду. Все це не змінює того факту, що Церква та її історіографічні слуги забули, і я їм нагадаю (про це, до речі, забули і захисники Сміливого). Так ось, будь-які дії проти Болеслава були ножем у спину Риму – зрадою Церкви, яку неможливо було виправдати чи переосмислити в мовному сенсі.
Я мушу тут згадати одного з найбільших Пап, тих, хто приніс честь християнству: Григорія VII, людину, яка сильно сколихнула тогочасний світ.
Римський Папа Григорій VII (1073-1085)
З юності він привертав увагу видатних мужів своєї епохи своїми здібностями, а народу – своїм доброчесним життям і тим, що не гнався за багатством і золотом, як багато з князів Церкви. Цей плебей, син тосканського селянина, ця маленький, стрункий, худий, смаглявий монашок витратив багато років, щоб стати великим лицарем Ісуса Христа, готуючись до двох великих битв: за моральне піднесення духовенства (етика духовенства була тоді жахливою, поширювалися симонія, розпуста, множилися фальшиві чудеса та реліквії, йшла гонитва за збагаченням за рахунок принижених, тощо) і скасування світської влади над церковною, особливо в справі призначення духовенство (німецькі імператори призначали та скидали пап за власною примхою). Говорячи про місію Святої Церкви, він ніби ріс і гарнішав, а в його великих чорних очах горіло полум'я і ховалися блискавки. Він сам подавав приклад: ставши Папою, не змінив свого способу життя і, як інші Папи, не оточив себе пишним двором. Шматок хліба, келих молодого вина і миска білого гороху, звичайна їжа учнів св. Бенедикта, йому вистачили для їжі. Їв він раз на день, ввечері. Більш багатою його їжею було читання. Таким був цей чоловік – аскет, позбавлений мирських пристрастей, священик, що дивиться на небо сяючими очима, відважний реформатор, усім серцем відданий своїй ідеї.
Душа Стародавнього Риму вступила в жалюгідне тіло цього ченця, коли він, з волі римського народу, сів на апостольське крісло в Латеранському палаці в 1073 році (у віці 53 років). Він знав, що війни не виграються словами, йому потрібні сильні союзники на сході та заході. На сході був тридцятирічний Болеслав, який швидко перетворив свою країну на наддержаву і який ефективно стримував німецького імператора Генріха IV, передбачаючи кожен його крок, вміло граючи на розбіжностях між саксами і швабами (коли Генріх хотів напасти на Польщу, Болеслав підбурив саксів, і імператору прийшлось мати справу з придушенням повстання), протистояти чеському союзнику німців і посадити правителів на сусідні престоли (російський та угорський) згідно з власною волею. Він був би великим союзником, особливо тому, що був добрим християнином (з листа Григорія до Болека: "Єднаємося з Вашою Милістю у Христі"), який не шкодував великих дарів для Церкви у своїй країні. Цей молодий чоловік заслуговував на допомогу і звернення про допомогу.
У 1075 році вони зробилися союзниками, а потім Григорій оголосив війну імператору документом "Dictatus papae", а Болеслав почав відбудовувати антигерманську незалежність Польської Церкви з митрополією в Гнєзні, що, мабуть, викликало ревнощі та гнів у краківського єпископа – доти був першим у польській церковній ієрархії, тепер став підлеглим ґнєзненського архієпископа Богуміла. (Додатковою причиною ворожості Станіслава до монарха, безсумнівно, був королівський проект розширення мережі єпископств, що означало скорочення території Краківського єпископства, яке на той час було реальним земельним магнатом). Водночас, за згодою папи, у грудні 1076 р. Болеслав був коронований — це, у свою чергу (посилення центральної влади), розлютило польських шляхтичів, які завжди були несхильні до абсолютизму, і зробило їх сприйнятливими до підривних змов.
На початку 1077 р., загрожуваний зі сходу Болеславом і обкладений папською анафемою, імператор Генріх, проти якого повстали його піддані (прокляття звільнило їх від покори, а агенти Сміливого спонукали до непокори) - повзав на колінах біля воріт замку Каносса, благаючи про зняття анафеми. Битву вони виграли. Римське папство вперше притис сеньйора європейських монархів, здійснивши мрію святого Амвросій і святого Августина про запровадження Царства Божого на землі. Вони виграли битву, і Григорію здавалося, що війна виграна. Він зняв анафему з голови імператора, зробивши жахливу помилку.
З часу Каносси головною метою Генріха IV, якого знову допустили до влади, стала помста папі. Після перемоги у громадянській війні він був готовий, але не міг виступити зі своїм військом проти Риму, доки за його спиною стояв польський союзник Григорія VII — не було сумніву, що Болеслав відреагує мечем на захист папи. Тому спочатку необхідно було знищити цей меч, і це було зроблено за допомогою саботажу, очолюваного чи підтримуваного рукою краківського єпископа, що призвело до повстання шляхти (Войцеховський назвав це: "шедевр німецької та чеської політики"). Після вигнання Болека з батьківщини великий папа став беззахисним, а імператор Генріх спокійно зробив своє: зайняв Рим і скинув Григорія з престолу, влаштувавши йому таку ж долю, як і для Щедрого, — вигнання.
Григорій VII також був канонізований. Отже святий Станіслав знищив, по-перше: ще одного святого, Верховного Пастиря і головного захисника Церкви (чи це не зрада Юди?), по-друге: незалежність Польщі, яка одразу перетворилася з найбільшої держави Центрально-Східної Європи. в одне з найслабших князівств, по-третє: незалежність Польської Церкви (після вигнання Сміливого німецькі єпископи, призначені імператором, сиділи в Ґнєзненській митрополії та в інших польських єпархіях)[28]. Для одного святого рахунок антицерковних і антивітчизняних досягнень досить великий. Про це я хотів вам нагадати.
І про інше. Після смерті Болеслава в Осячі його сина Мєшка перевіз з Угорщини до Польщі (1086) його дядько Владислав Герман. Через три роки (1089) "певні суперники" отруїли хлопчика, боячись, що він помститься за кривди свого батька. Як саме відреагував на це народ, ми знаємо з хроніки Галла: "Коли помер молоденький Мєшко, вся Польща оплакувала його так, як мати оплакує смерть єдиного сина. І ридали не тільки ті, кому він був відомий, але й ті, хто ніколи його не бачив, із плачем йшли за ложами мерця. А саме: селяни кидали плуги, пастухи кидали отари, ремісники кидали роботу, а робітники з болю за Мєшка відкладали роботу. Хлопчики й дівчата, раби й слуги зі сльозами й плачем вшанували похорон Мєшка". Польські хроніки не знають іншого такого горя навіть після смерті коронованого монарха. Підсумуємо цей опис: все суспільство, особливо бідняки, плакали, почувши про смерть князя, якого майже ніхто в Польщі не знав. Це яскраво свідчить про пригадану десять років тому любов до Болеслава, яку народ переніс на його дитину, мріючи, щоб колись син Болеслава сів на престол, скинув німецько-чеське ярмо і знову запанувала справедливість. Який ще висновок можна зробити з повідомлення Галла? І як можна пояснити святість Станіслава перед цим морем плебейських сліз?
Тож і Болеслав, і Григорій VII програли; обидва померли у вигнанні, а останні слова Григорія були: "Я любив справедливість, але я був ворогом беззаконня, тому я помру вигнанцем". Поразка Григорія була поразкою Церкви, яка лише в наступному столітті зуміла виторгувати право призначати власних сановників. Це жарт історії, що першим польським єпископом, суверенно обраним Церквою (1207 р.), був Вінцентій Кадлубек, єпископ Кракова, автор фальшивої апології, яка стала основою для канонізації Станіслава в 1254 р.
Щоб досягти цієї канонізації, знадобилося багато хитрості та багато часу (майже двісті років). Дуже довго польське та іноземне духовенство не вважало короля вбивцею, а Станіслава невинною жертвою, а в Польщі не було протестів проти заяви Галла про зраду[29], і як показало дослідження Зофії Козловської-Будкової, яка переглядала середньовічні європейські некрологічне записки (аніверсари) – у польських та зарубіжних церковних осередках ревно молилися за душу вигнаного правителя, такого заслуженого для Церкви. Особливо шанували Болеслава в бенедиктинських осередках, пам’ятаючи, що він заснував і щедро обдарував багато монастирів цього ордену (Тинець, Могільно, Любінь, Плоцьк, Вроцлав та інші). "Особливим і промовистим у цьому плані є факт молитви за душу Болеслава в краківському соборі, на місці ймовірного злочину!" (Грудзінський).
Сама канонізація Станіслава в XIII столітті, яка служила політичним цілям, не пройшла без сильного спротиву та сумнівів. Важливим є той факт, що для цього процесу канонізації вперше в історії було засновано інститут "advocatus diaboli", кардинала, який з боку власної інституції висуває заперечення проти заяви про присвоєння комусь честі святого! Після двох років досліджень на замовлення Папи не було знайдено достатніх доказів святості Станіслава. Найбільш категорично проти канонізації єпископа виступив "високоосвічений і святий чоловік" (Калинка), впливовий кардинал Рінальді (згодом папа Олександр IV). Лише коли він відмовився від своїх заперечень, справа зрушила з місця. Говорили (а згодом і писали), що польські посланці, не бачачи інших шансів, підкупили кардинала. Справа в тому, що він раптово заявив, що передумав, тому що св. Станіслав уві сні зцілив його від раптової хвороби, яка була покаранням за невір’я!
А перед тим частина польської церковної ієрархії не бажала канонізації, навіть другий після Кадлубека, краківський єпископ Віслав, за що його покарали легендою про ще одне "чудо" (як він з’явився уві сні одному лицареві і каявся за цей гріх). Тих, хто був у супротиві не пестили під час цієї війни (так, війни – проф. Дзвонковський: "Коли в Польщі спалахнула боротьба між державою та Церквою, постать єпископа Станіслава зростає і стає символом. Тоді створюються легенди, які кривдять Болеслава"). Ці неохочі явно не хотіли мати святого з дуже нечестивою біографією; пам'ятали, мабуть, і те, що не тільки королівський суд, а й архієпископський прокляв і засудив зрадника. "Ідею екскомунікації єпископа Станіслава архієпископом за суперечку з королем" ("Енциклопедія Оргельбранда", том II. 1898) наука виводить від текстів Длугоша та Нарушевича; Переважаюча думка у справі архієпископського суду була підсумована Я. Л. Вирозумським у I томі "Історії Польщі": "Сучасна Галлові папська булла, яка безпосередньо стосувалася інших справ, згадує мимохідь про засудження єпископа в Польщі архієпископом Гнєзненським, або за його участі. Імовірно, йдеться про справу св. Станіслава, а тому згаданим архієпископом був би лояльний до Болеслава Богуміл, митрополит Гнєзненський. Це підтверджує наше переконання не тільки про королівський суд над єпископом, але також про суд архієпископа, що передує або пов'язаний з цим судом. Тому друга, значно пізніша традиція про весь цей епізод, зафіксована в хроніці Кадлубека, згідно з якою єпископ помер на вівтарі під ударами розгніваного Болеслава та його поплічників, була б далекою від істини".
Думки вчених (наприклад, наведені вище), підтверджені всією літературою з цього питання, доходять лише до небагатьох людей. Широкому загалу "з дитинства" відома церковна версія, в якій верхівкою брехні чи абсурду, як вам більше подобається, є вже кілька сотень років нісенітниця про анафему, накладену Григорієм VII на... Болеслава, за вбивство! Цю нісенітницю вміщували навіть енциклопедії ("Мала польська енциклопедія" з 1847 р., "Велика загальна Енциклопедія" з 1900 р.), і не тільки в ХІХ столітті, прикладом чого є популярна енциклопедія для дітей і підлітків "Хто, коли, чому?". (1958), де ми маємо і вбивство під час меси, і папське прокляття Болека, бо Григорій VII є його... ворогом! Єдине, чого не вистачає, так це опису подорожі Болеслава до Каносси![30]
Так ото було "покінчено" вельможами (змова) і Церквою (фальшива легенда) з найкращим володарем Польщі – крім Баторія. Так само ефективно ця компанія впоралася і з Баторієм. Коли король Стефан блискучими перемогами вибив власницькі ікла царю Івану Грозному, польський парламент... розкритикував переможця за "несправедливий напад на такого нешкідливого монарха, як Великий князь Московський, який любить і обожнює Річ Посполиту" (!!!, фраза Міцкевича). Опинившись на краю прірви, Іван почав загравати з Римом, а церква, спокушена надією окатоличити Русь (треба бути божевільним, щоб у це повірити), змусила Баторія підписати мир, що врятувало Росію, але призвело до згуби Польщі через 200 років.
Згуба (розділи і ліквідація Лєхистану) припала на XVIII ст., коли мода на зраду батьківщини досягла такого апогею, що викликала огиду навіть у тих, хто платив за зраду (російський посланник Сальдерн сказав про польську аристократію: "Одною рукою подавати гаманець, а другою бити по пиці". Про начальника борделя, доброго "короля Стася", мий і досі читаємо апологетичні легенди, які пояснюють його "слабкість" об’єктивними причинами: він мав на меті добре, але що ж міг зробити?.. Тим часом, як показують розсекречені в ХІХ столітті документи петербурзьких та берлінських архівів (опубліковано Соловйовим в "Історії Росії" і "Збірці" Імператорського Історичного Товариства) — він був банальним агентом іноземної держави, який заробляв величезні суми від кожного розділу своєї країни, як довели історики Краушар і Ашкеназі. Краушар писав про вищезгадані документи: "Цей матеріал виняткової важливості (...) дає ключ до пояснення таємних інтриг короля Станіслава Августа проти незалежності нації, спрямованих (...) до повного приниження не тільки монаршої, а й людської гідності". І назвав Понятовського: "лише виконавцем доручень із Петербурга" (цариця Катерина називала його "восковою лялькою", а російські міністри ще дотепніше: "повноважним представником Росії"). Незважаючи на це, сучасні історики та публіцисти, ігноруючи документальні джерела, продовжують розливаються переживаннями над Лазєнками, четверговими обідами та культурою доброго "Стася". Чому я нагадую про цього зрадника? Бо це ж саме він у 1765 році встановив орден святого Станіслава, який через кілька десятків років пізніше навіть перестав бути формально польським, зробившись орденом імперії царів. Девізом того ордена зрадника, встановленого зрадником, звучав: "винагороджуючи заохочує". Винагорода зради завжди заохочує до плідного продовження[31].
Для того всього, що я висловив виключно побіжно, і що можна було б розвинути в довгий мов наповнена сльозами Вісла меморіал, я ненавиджу польську історію, Польщу кохаючи.. Я не є тупо віруючим в "теорію змов в історії", яка в кожному політичному обороті вбачає підступних змовників, євреїв, масонів і мафію різних відтінків. Але, заради Бога, яка могутня мафія, мабуть, виношувала в пеклі змову проти Польщі тисячу років тому, доля, яка змусила нас безрозсудно, як купа п’яних самогубців, власноруч запакувати себе в могили століття за століттям, розпинаючи найкращих серед нас, які могли збавити нашу країну!
Про все це думаєш, стоячи на колінах в Оссіяху перед могилою справжнього короля, великого воїна і правителя, "внутрішня спадщина якого – суворе князівське право, що регулювало громадський порядок і експлуатацію населення, церковна організація, що доповнювала тогочасну державність, монетна система, яка забезпечувала рясний запас власних срібних грошей, існували ще кілька поколінь" (Олександр Гєйштор).
Автор найдавнішого польського тексту про Болеслава, Галл Анонім, називає його "найщедрішим із щедрих" і підкреслює "множинну шляхетність" (тобто: чесність, праведність) Сміливого, даючи її "в приклад тим, хто володіє державою". Автор останньої польської книги про Болеслава Тадеуш Ґрудзінський, хоч і критично ставиться до Войцеховського (ця критика не є надто переконливою), а отже, не є одним із бойців за справу короля, резюмує джерельні відомості про нього так:
"У світлі всього свого панування він постає як правитель надзвичайних цінностей. Заповзятливий і ризикуючий політик, здатний послідовно проводити складні політичні ігри на міжнародній арені для досягнення своїх цілей, створювати альянси та коаліції, які б зміцнювали його позиції та послаблювали його опонентів. На військовій ниві він став відомий як здібний та енергійний вождь (...) У внутрішній політиці він виявився мудрим правителем, який вів економічну відбудову країни (...) В будь-якому сенсі він відбудував Польську Церкву та зміцнив її економічну силу. Як і в минулому до Мєшка II, так і до Болеслава ІІ можна з повним правом застосувати слова Матильди Швабської про те, що він був "найбільш християнським" королем, який зробив великий внесок у поширення католицької віри на польських землях".
Це правда, ці заслуги були величезними і їх неможливо переоцінити. Церква оцінила їх на чорну легенду для поширювача католицької віри і як німб для людини, який шкодив поширювачу!
Далі у своєму тексті Ґрудзінський підкреслює, що Болекові не бракувало і негативних рис. Яких негативних?! Все, що історія може сказати про них, це те, що він був надто гордим і запальним, що він без потреби смикав прилюдно бороду Ізаслава Ярославовича; в Угорщині він навіть не зійшов з коня перед місцевим королем, який вітав його, хоч угорець стояв, а Болеслав був лише позбавленим корони вигнанцем. Але навіщо йому було зсідати з коня — адже він цього короля з дитинства виховував при своєму дворі, а потім милостиво посадив на угорський трон. А чому б йому не смикати бороду? Я б теж нею смикав.
Він був достатньо гордим як на польського монарха і ні в кого не випрошував пробачення за захист гідності та інтересів держави. Оскільки бенедиктинці були перед ним в боргу, він вибрав Оссіях, щоб дати трохи спокою своїй стомленій душі і, можливо, ускладнити справу тим самим убивцям, які через кілька років отруїли його сина Мєшка, щоб той не міг помститися.
Йому було 37 років. Він чекав ночі вбивць.
Це була ніч з 2 на 3 квітня 1081 або 1082 року.
Прибули здалека. Краплі болота, схожі на краплі крові у світі факела, забруднювали їхні руки. Вони зайшли. Він обернувся до них з глумливо-недбалою гримасою. Десь у глибині лісу піднявся вітер і повільно посунув над верхівками буків, дубів і смерек. Гілки злегка загойдалися, листя затремтіло і якийсь дивний сумний звук поплив поверхнею озера. Здавалося, хтось плакав приглушеними слізьми в небі.
□□□
[28] Гнєзнєнську митрополію після вигнання з нього Богумила зайняв німецький архієпископ Генрик. Деякі історики (проф. Войцеховський в "Начерках...", проф. Дзвонковський в енциклопедії "Ultima Thule" та ін.) вважають, що він раніше відігравав роль сполучної ланки між імператором і польськими змовниками і був організатором бунту проти Сміливого – Примітка Автора.
[29] Чи не мав рацію проф. Брукнер, закликаючи: "Якщо польський єпископат у XII столітті не протестував проти звинувачення Галла, то нам (...) не залишається нічого іншого, як зупинитися на тому ж, якщо ми не хочемо пожертвувати реальністю заради фантазії". – Примітка Автора
[30] Найдотепніше про питання суперзнання Церкви (Церква знає набагато більше, ніж говорять усі відомі факти, але... навіть не намагається документувати свої х "істин") сказав Єнджей Морачевський в "Оповіданні згідно старовинних книжок, якою була була Польща в минулому..." (Познань 1850). Доходячи до кінця конфлікту між єпископом і королем, він, замість опису, видав таке речення:"Я не буду описувати цього вам, бо то на кожну річницю святого Станіслава ксьондз говорить тобі з амвону, і ви, мабуть, знаєте про це більше, ніж я". Чудова іронія, навіть якщо і ненавмисна. – Примітка Автора
[31] Справжні поляки завжди надзвичайно зневажали цей орден. Датський критик Георг Брандес, автор однієї з найкращих книжок (якщо не найкращої), які іноземці написали про Польщу ("Польща", Львів 1898), згадував після свого перебування на Віслі 1885 року: "В Варшаві мені розповідали, що якийсь бідний учитель був удостоєний ордена св. Станіслава, який завжди ховав в шухляду і використовував лише для того, щоб лякати дітей, коли ті сильно пустували. Коли його молодший хлопчик кричав, батько пригрозив: "Якщо ти знову закричиш, я тобі за обідом повішу орден св. Станіслава".. Це спрацьовувало!". – Примітка Автора