Безлюдні острови 6-7: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Болеслав Смілий-Щедрий (гравюра по міді, 1702 рік)

Доказ того, як важко католику орієнтуватися між святим Станіславом і королем Болеславом II — роман католицького письменника Кароля Бунша "Йменник". Звідти, коли мені було тринадцять років, я отримав першу інформацію про цих двох людей, тому що в шкільному підручнику історії, написаному пані Длуською та Шенбреннер, не було жодного слова про одного з найбільших польських правителів (мабуть, тому що він подряпав мечем Золоті ворота в Києві, а руського князя Ізяслава прилюдно смикав за бороду, мов цапа). Через сімнадцять років, у 1981-82 навчальному році, мій син вивчав Польщу П'ястів за новим підручником для початкової школи, авторства пана Марковського. У цьому підручнику Болеслава Сміливого взагалі немає, він досі "забутий, покинутий"...

Завдяки Буншу я закохався в Болека, хоча автор зобразив його несправедливо. Це була ірраціональна любов, як і любов до жінки - любов не ґрунтується на чиїхось поглядах. Нещодавно мій друг-психолог переконав мене, що це почуття народилося через схожість мого невпорядкованого характеру з Болековим. Він використовував професійну термінологію і нагадував мені про численні дурниці моєї молодості, особливо про факт підпалу школи, в якій я навчався (Гімназія імені Болеслава Пруса), яку він порівняв із саморуйнівною поведінкою Сміливого. Вся ця теорія для мене є не дуже переконливою, бо, по-перше, легенду про витівки Болеслава ІІ створила ворожа йому церковна пропаганда, а по-друге, на цьому першому етапі мого захоплення Болеком, коли людина ототожнюється зі своїми героями - в дитинстві я перевтілювався не в постать короля, а в образ королівського слуги Навуя Шренявіти, з псевдонімом Навуй Дзержиславув, геніально створеного Буншем. Мене імпонувало це політичне жало Сміливого, цей "коммандо" для особливих завдань, солдат, політик та чудовий цинік ("Я ніколи не брешу, якщо з цього мені ніякого прибутку"), але з чудовим серцем, прихованим під холодною бронею, передбачливий, мудрий ("Життя є дуже цікавим, щоб по-дурному померти"), черпаючий сили зі своєї потворності ("В мене немає стільки грошей, щоб бути настільки дурним, як ті, в яких пика гладенька, як дупа"), і хоча він не схвалює і не приймає останніх дій короля, до трагічного кінця залишається вірним, так як – на відміну від медовустих підлиз та "альтруїстів" – вірними є чесні циніки. Але я дуже вже відхилися від суті теми.

Що ж, католик, до того ще й краківський, Кароль Бунш у своєму романі відчайдушно намагається не вищипати нічого з святості святого і водночас зберегти хоча б мінімум об’єктивності, що є вправою, наближеною до проходження верблюда через вушко голки. У першому томі ("Слідом прадіда") він малює характер Сміливого яскравими фарбами, але в другому ("Меч і пастораль") ці фарби стають дедалі темнішими, щоб Церква була задоволеною. У свою чергу єпископ Станіслав у Бунша є безгрішною постаттю, яка належить виключно до іншого світу, світу нещадних моральних канонів. Загалом церковна версія перемагає, і два моменти заслуговують на увагу:

У церковній версії важливу роль відіграють чуда, які нібито творив єпископ (на цій підставі його, серед інших, згодом канонізували), особливо т.зв. чудо з Пйотровином: король піддає сумніву в суді право власності Станіслава на майно померлого лицаря Петра з Янішева, а той, в результаті ревних молитов майбутнього святого, воскресає і підтверджує, що продав це майно єпископу. Подібні ілюзіоністські штучки були хлібом насущним середньовічних чудотворців, про що Бунш добре знав, але із ситуації вийшов: воскресіння Пьотровіна він охарактеризував як трюк, який підготували німецькі соратники Станіслава при його... повному невіданні про шахрайство! Друга справа – це смерть єпископа. Бунш чудово знав працю видатного історика Тадеуша Войцеховського, який спростував церковну легенду про святого Станіслава, довівши (1904), що він був зрадником, засудженим архієпископським судом і страченим за вироком королівського суду. Але треба пам’ятати і про жахливі нападки на Войцеховського з боку духовенства (переважно єзуїтських кіл). Він не зміг – йому завадили розум і освіта – некритично адаптувати брехню про те, нібито король забив єпископа під час меси, але не міг відійти надто далеко від церковної версії, страх і релігійність завадили йому це зробити. Тому він придумав еквілібристичну версію: єпископа засуджують за вироком суду, але страту виконує на місці сам монарх. Крім того, щоб урівноважити виключення вбивства під час меси, він описав, як божевільний, напівбожевільний правитель змушує членів суду голосувати за смерть Станіслава. Важко пояснити це мудрим висловом Набокова про те, що "література не говорить правду, а вигадує її". Це був страх!

Підростаючи, я жадібно читав усе, що історіографія присвячувала цій справі, і дедалі більше утверджувався як член королівського табору. Мені нелегко було роздряпувати в собі цю польську рану. Мого батька звали Станіслав на честь святого Станіслава. Я був вихований у цій вірі і в лоні цієї Церкви. Не шануючи святого Станіслава і обожнюючи його супротивника, я почувався ренегатом серед натовпу, що молився до покровителя батьківщини, якому поклонялися покоління наших правителів, керівників і державників. Найгірше я почувався одного вечора у Ватиканському саду, коли прощався з Іоаном Павлом ІІ, який наступного дня летів до Африки. Над деревами блакитне небо Риму зробилося темно-синім, аж фотоспалахи журналістів зз "Osservatore Romano", які фотографували зустріч, не почали сяяти в темряві, як вибухові зірки. У якийсь момент Святий Отець почав говорити, що за кілька днів, 8 травня, мине ще одна річниця святого Станіслава.

І я тремтів, жахаючись, що цей чоловік, яким я захоплювався, зчитує богохульство з дна мого серця. Так, я теж був боягузом. Я не міг цього визнати під час цієї розмови, тому що Папа-поляк, колись краківський єпископ, як і Станіслав, непохитно поважає цю людину, визнану Церквою, головою якої він є, святим мучеником. Десятьма роками раніше я мав більше сміливості.

У той час я навчався в Римському університеті (1971). Пішов, як і кожної неділі, на службу до польського костелу святого Станіслава на вулиці Боттеге Оскуре. Була як раз річниця святого, і проповідник виголосив промову проти короля-монстра, який убив єпископа, тому що той засудив гріхи монарха. Після меси, непритомний від злості, я вбіг до ризниці і вигукнув відчайдушну мову на захист Болеслава, а потім, наштовхнувшись на стіну презирства моєї грубості та байдужості до моїх аргументів, вибіг на вулицю з палаючим обличчям.

У Ватиканському саду я мовчав, зв’язаний харизмою Святого Отця. А от якби у мене в кишені був лист з Австралії, який я отримав через кілька місяців, мій піджак почав б горіти.

У січні 1981 року моя стаття про Болеслава Сміливого була опублікована в "Пшекруєві" (це був останній епізод із серії "Перелік королів" Лисяка), і того року пошта доставила мені листа (датованого четвертим травня) від пана Е. Нєзабітовського з Квакерз Хілл (Австралія); Цитую фрагмент:

"Хіба десь у 1920 році перший польський уряд після відновлення незалежності та після того, як її ухвалив Сейм, звернувся до Риму з проханням скасувати 8 травня свято Станіслава Щепановського, вилучити його з календаря зі списку святих і припинити проповідування його культу. наводячи, звичайно, відповідні причини. Тоді Папа Римський погодився на це без жодного опору чи зволікання. Я точно пам’ятаю, як священик-катехет під час лекції Закону Божого в школі в Любліні через кілька років пояснював нам, що з Стан. Щепановським сталася дуже сумна помилка, що його зарахували до лику святих, і відтоді був призначений кардинал в якості прокурору, функція якого полягала в тому, щоб зібрати всю інформацію, яка б дискредитувала його як святого, і донести її до колегії, і відтепер подібне не може повторитися. Мабуть, варто сказати, що єпископ Станіслав не є поодиноким винятком зі своєю святістю. На початку християнства теж єпископ на ім'я Георгій відповідав за постачання продовольства римській армії, тому що тоді доходи від вірних не були такими величезними, як кілька століть потому. При цьому він вчиняв великі розкрадання і був найбільшим шахраєм того часу. За це він був засуджений судом до смертної кари і страчений. Пізніше він був проголошений великомучеником і став покровителем воїнів, а згодом і головним покровителем Англії".

Ян Матейко. Вбивство святого Станіслава. 1888 рік. Музей Східного Помор'я, Слупськ.

Ян Матейко. Святий Станіслав викриває розпусту короля Болеслава Сміливого", 1877, оригінал втрачено

У своєму листі пан Нєзабитовський дорікав мені за неправдиве, на його думку, твердження, що святий Станіслав користується культом у Польщі ("15 років тому, коли я виїхав з Польщі, я не помітив цього культу"). Мабуть, мій кореспондент мав проблеми із зором і не знав, що 8 травня у Краківському (воєводстві) жінки черпають воду зі ставка на Скалці (місце смерті святого Станіслава), вірячи, що цього дня вона має чудодійну силу зцілювати очі. Цей культ ніколи не опускався нижче температур, прийнятних для церковної ієрархії. Іменем Станіслава названо кілька сотень храмів у Польщі. Протягом століть поколінням сарматів ефективно насаджували фальшиву версію подій, поширювану з кафедр і друкарень, про що свідчить текст у найбільшій польській енциклопедії (том з 1893 року): "Краківський єпископ Станіслав умовляв короля схаменутися, і коли попередження не мали ефекту, він наклав на нього прокляття. Жорстокий Болеслав увірвався до костелу святого Михайла і вбив єпископа, який служив месу (11 квітня 1079 р.)". Роком раніше (1892) Ян Матейко, що діяв на своїх братів як чаклун, проілюстрував цю неправду полотном "Убивство св. Станіслава". П’ятьма роками раніше (1888) другий маг, який керував душами поляків, Юзеф Ігнацій Крашевський, описав убивство на сходах вівтаря в "Образах польських князів і королів", а Ксаверій Піллаті проілюстрував це шокуючою гравюрою. Ви можете повертатися рік за роком або рухатися вперед - ви завжди стикаєтеся з тією ж настоянкою, яка отруює наступні покоління.

Картина (темпера по дереву) з кола Краківської Школи, що представляє короля Болеслава,

який асистує під час екзекуції єпископа (після 1500 року)

У 1904 р. Войцеховський дискредитував церковну версію, що оцінили освічені люди (зокрема ті з кіл пізнішого правлячого табору, наближених до Пілсудського, які одержимо ненавиділи національну зраду), але не широка громадськість, яка була захищена від єресі. кафедрами, вівтарями та сімейними традиціями. У міжвоєнний період ворог Пілсудського, пов’язаний з національною демократією, краківський єпископ Сапєга, роздув культ святого Станіслава до гігантських розмірів. Після Другої світової війни Церква ні на йоту не змінила власної версії. У відомому посланні до німецьких єпископів кардинал Вишинський писав про "мученика, убитого на вівтарі Болеславом Сміливим". У 1981 році, після згаданої статті в "Пшекруї", яка була неприхильною до Станіслава, я отримав багато листів (у тому числі від ясновидиці, якій з’явився Сміливий, від людей, які чудесним чином одужали завдяки святому Станіславу, і від нащадкині Навуя Шренявіта, яка стверджувала, що їхню родину досі переслідує доля через убивство святого Станіслава) – автори багатьох із них судили мене за честь і віру. Як вони не могли цього зробити, якщо півтора року тому (1979 р.) Іоан Павел ІІ під час свого візиту на батьківщину чи не щодня наголошував, що його паломництво на батьківщину найтіснішим чином пов’язане з 900-річчям смерті святого Станіслава, майже в кожній промові він оспівував мученика, убитого рукою короля, і називав його покровителем морального порядку в Польщі...

Бог мій!

І ви не можете звинуватити цього чоловіка у брехні, бо Він не вміє брехати і завжди дотримується старого друїдичного девізу, якому навчив мене мій батько і який, іншими словами, проповідував Ісус Христос: "Правда проти світу". Ви не можете звинуватити Його в несумісності з наукою, тому що наука розділилася в цьому питанні. Він в гармонії з тією частиною світу науки, яка захищає брехню, народжену давно Його Церквою. І в згоді з кардиналом Сапєгою, який висвятив Кароля Войтилу на священика. І в згоді з власним сумлінням. І я розумію Його. І оскільки я люблю і Його, і Болека, моє серце розривається, коли я думаю про це. Мабуть, не варто було писати цей "острів". Але правда проти світу!

Навіть якби я хотів забути, мені нагадають. Коли я пишу ці слова, в кіосках "Руху" продається католицький тижневик "Кєрункі" (10 жовтня 1982 р.) з таким текстом про св. Станіслав: "Заступаючись за скривджених, він наразився королеві Болеславу Сміливому і зазнав мученицької смерті від його руки 11 квітня 1079 року під час відправи Святої Меси. на Скалці", і це ілюструє картина, на якій зображено, як Станіслав воскрешає Пьотровіна, хоча давно відомо, що легенду про Пьотровіна вигадав краківський клір, щоб заволодіти селом Пьотровін, на яке Церква не мала жодних прав! Ця абсолютно неправдива версія смерті Станіслава, яку хронікер-фальсифікатор Кадлубек вигадав на кшталт вбивства (1170 р.) архієпископа Кентерберійського Бекета, досі оголошується через гучномовці в навах церков і в катехитичних залах (див. "Катехізис католицької релігії", частина III, Варшава 1981), у пресі та в книгах, ювілеями, промовами та картинками, що кричать, як камінь, у костелі На Скалці: "Зупинися, перехожий, святий єпископ окропив мене своєю кров'ю!...".

Я знаю, що вони вважатимуть мене "єретиком", але не вони судді, тільки Бог — Він знає. Першим відомим "єретиком" був історик епохи Просвітництва Тадеуш Чацький, який заявив (1803), що "єпископ Станіслав змолявся з чехами" (при цьому він посилався на Галла, але останнього, хоча він свідчить, що чехи були "найзапеклішими ворогами поляків", прямо не стверджує, нібито єпископ був їхнім агентом; однак Бєловський захищав тезу Чацького, вказуючи на лист чеського правителя – цей документ свідчить про те, що Станіслав був улюбленцем чехів!). В негативному світлі представив святого Станіслава Мацейовський (1842), раніше Чашинський, потім Олещинський (1843), який використовував його, назвав передбачувані звірства Болека клерикальними "казками" і прирівняв їхню правдивість до байки про мишей короля Попіла. У 1844 р. молодий Калинка навіть писав, що треба покінчити з вигаданою балаканиною про вірність дій Станіслава, і заявляв, що неупереджена історіографія "виставила б Станіслава в некористному світлі". Він також додав, що опис царського вбивства єпископа є справою "літописців-священиків, які свідомо цей факт спотворюють". Але в похилому віці, тероризований соратниками в сутанах і власним страхом, він тільки вихваляв святого, показуючи його в найвигіднішому вигляді, хоча не зміг раціонально обґрунтувати зміни своїх переконань. Потім він побачив неупередженість історіографії, про яку важко судити, більш комічно чи більш збентежено: "Тут не йдеться про суто наукове дослідження, скоріше йдеться про об’єднання почуттів усієї нації, цих гімнів подячним та благальним…" і так далі. О, жорстока сила давнього страху Божої кари навіть за правду!

Наступні "єретики" ХІХ століття вели себе вже не так делікатно. Зрадником "expressis verbis" (прямо) святого Станіслава називали: Скорський (1873), Стефчик (1885) і Гумплович (1898). Але лише знамениті сьомий і восьмий розділи "Історичних нарисів з XI століття" (1904) Тадеуша Войцеховського стали революцією (оскільки їхня наукова аргументація була дуже сильною) і викликали бурхливу полеміку. Відтоді бібліографія справи св. Станіслав-Болеслав II почав швидко зростати; сьогодні це досить велике книжкове зібрання. Істориків, письменників і публіцистів, які взяли голос, можна розділити на чотири групи: прихильники Войцеховського (покарання смертю одного з лідерів чесько-німецької агентури, яка організувала повстання шляхти проти Сміливого); прихильники церковної версії, яка виводиться з Кадлубецького літопису (убивство невинного єпископа під час меси); прихильники олії, злитої на пристрасті (Болек вчинив убивство, але згодом спокутував його, здійснивши паломництво до Риму й отримав прощення гріха; це легенда, яку підтримувала Церква, щоб послабити опір стигматизації короля-героя; її прихильником, серед інших, був кардинал Вишинський); нарешті, прихильники теорії "ignoramus et ignorabimus" ("ми не знаємо правди і ніколи не будемо її знати", бо історичних джерел надто мало). Прийом тези четвертого табору, сформульовану в статті "Святий Станіслав із Щепанова" Енциклопедії Гутенберга (1931): "Все, що польська наука сказала на цю тему досі, є гіпотезою через брак джерел", був би найвигіднішим, але він породив би незручне питання: якщо ми нічого не знаємо, тоді яким правом був введений і залишається в силі культ людини, про яку не є відомим, чи заслужила вона на канонізацію?[27] Але ж більш важливими є битви, які ведуться головними антагоністами.

Войцеховський та його прихильники базують свої аргументи на дуже близькій до подій хроніці Галла Аноніма, а їхні опоненти спираються на хроніку Вінцентія Кадлубека, написану століттям пізніше, і яку знавець рідної літератури, професор Олександр Брюкнер, у своїй монументальній "Історії польської культури" описав як "порожні вигадки", розвиваючи цю доречну ідею так: "Це пусті балачки замість змісту (...) Це лише зловживання нашим терпінням". Але, як не менш справедливо зауважив Брюкнер: "Вінцентія копіювали все більше і більше і йому сліпо вірили (...), хоча він не міг додати нічого суттєвого до Галла, крім схрещування копій за св. Станіслава (...), і прикривав нікчемність змісту плетивом фантазії (...) Помпезний Вінцентій запанував у всій пізнішій історіографії, але не на її користь".

Донині існує багато спроб реабілітації магістра Вінцентія з боку тих, на кого Войцеховський накинув епітет "плем'я Кадлубека". Ґерард Лябуда завзято повертає йому цінність достовірного джерела, що з точки зору здорового глузду виглядає близьким до параної, а Вітольд Равіцький під наркозом Кадлубека доводить, що Владислав Герман (брат Болеслава, піднесений через повстання, в якому брав участь Станіслав), , який ганебно служив чехам і німцям, є чудовим правителем, тоді як Сміливий був потомственим божевільним! Це ґрунтується на антинаукових і жалюгідних спекуляціях (батьки ті самі, але тільки один із синів — потомствений божевільний, той, кого не любить Церква!); що не є новим, Г. Бруздовський у 1907 році писав про подібні антиболеславські наклепи з минулих епох: "Прийняті як історіографічний продукт, це справжня розумова біда. Щоб зарахувати Станіслава до святих, треба було вигадати на Болеслава такі огидні наклепи, що рівно гидких немає в нашій історіографії". Але стукати пальцем по лобі шахраїв було і, мабуть, ще довго буде, як кидати горохом об стіну, і Кадлубеку не бракуватиме таких адвокатів, як Савицький, за словами якого магістр Вінцентій не брехав у своїй хроніці, бо був "людиною праведною". Звичайно, панове – саме з хроніки Кадлубека ми знаємо про великі перемоги поляків над Олександром Македонським і Цезарем!

Яблуком розбрату між проф. Войцеховський і "плем'ям Кадлубека" — були слова "traditió" (зрада) і "traditor" (зрадник), які Галлл використав стосовно єпископа Станіслава. Прихильники церковної версії досі нагадують – хоч Войцеховський і проф. Станіслав Кжижановський у своїй полеміці (1910) спростували їхні спекуляції, нібито в середньовічній латинській мові ці слова мали більше значень і хоча слово "traditor" означало переважно зрадника, той самий термін також означав особу, яка проклинає, або бунтівника взагалі. На їхню думку, Галл, очевидно, мав на увазі останнє, а не державну зраду. Церква так тлумачила Аноніма набагато раніше, але, очевидно, не була надто переконана у власних інтерпретаціях, оскільки в 1824 р. церковна цензура рішуче протестувала проти публікації хроніки Галла з рукопису Чарторийських, яка містила автентичний текст літописця про конфлікт між королем і єпископом! (раніше використовувалися інтерполяції з літопису Кадлубека в так званому хайльсберзькому рукописі!). Якби Галл не мав на увазі зради, то не було б сенсу протидіяти друкуванню його оригінальних формулювань, замінених спотвореним текстом.

Задумаймося: якби згадана Галлом "зрада" Станіслава не означала державну зраду, то. як пояснити, що після вигнання Сміливого з батьківщини повстанцями, яких активно підтримував (або безпосередньо керував) єпископ, Польща змінила свій політичний курс на 180 градусів (не кажучи вже про те, що вона втратила політичну незалежність), зв’язавши себе з Німеччиною та надання великих частин країни (включаючи Краків) німецькому фігурантові, правителю Богемії, Вратиславові ? (у 1085 році німецький імператор Генріх IV надав Вратиславу титул "короля Богемії та Польщі"). У кожному кримінальному провадженні, крім прямих доказів, суттєву роль відіграють відповіді на два питання: яким є мотив злочину і кому він був вигідний? Правосуддя здавна керувалося дуже простим і правильним принципом кримінального розслідування, який був ключем до багатьох таємниць: es fecit, cui prodest (злочинцем є той, кому це принесло користь).

[27] Противник Войцеховського, професор Станіслав Смолька, який умовляв: "Давайте відмовимося!" (від пошуків правди), мимовільно наніс удар "учням" Кадлубека, аргументуючи таким чином: "Історичний єпископ Станіслав назавжди залишиться незнаною постаттю". = Примітка Автора