Безлюдні острови 6-7: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

і в реві зубрів, що ідуть до водопою...

І від ридання груди розірвуться... Боже!"

(Тадеуш Міцінський, "Король в Осіаху").

Ви стоїте перед церквою в стилі бароко, яка вже не має й сліду від тієї, яка була багато віків назад, і єдине, що залишилося від абатства, це пам’ять у вигляді кам’яної плити з осідланим конем без вершника. .і хочеться вити.

Оссіах[23] на однойменному озері в Каринтії, яка колись була незалежним князівством. Польська Свята Єлена, до якої кілька століть ходили в паломництво люди в ім'я поколінь, а сьогодні – ніхто! Церква фактично викреслила вигнанця з польських сердець і національної пам’яті. Сто пам'ятників, які є, треба переплавити, щоб зробити один в Оссіяху, але нам це і не насниться, борони Боже!

Людина, яка копається в історії, народжується або надто пізно, або надто рано, але зазвичай усвідомлює лише це перше, бо майбутнє є незбагненним. Ще занадто рано, якщо після моєї смерті вони знайдуть якісь дивовижні документи про людину, яка знайшла притулок в Оссіяху. І вже пізно, бо ці стіни вже пахнуть чимось іншим, і навіть мій гострий, як кинджал, ніс насилу вловлює пилинки тих моментів.

Належало б прибути сюди, коли ще стояв той середньовічний монастир вчених аскетів в бенедиктинських рясах, перед тим, як землетруси, пожежі та людська злість не обернули його в руїни. Це був один з камінних храмів на честь святого Бенедикта ("батька західного монастизму"), які були розсіяні по усій Європі. Він навчав – як перед тим пустельні мудреців Сходу і Заходу - що земля не може стати вітчизною для духа, а лише, щонайбільше, місцем тимчасового перебування для тіла, а також, що воля, така характерна для правдиво одухотворених істот, може бути реалізована виключно через самотність, що накладає обов'язок мовчки ігнорувати світ. Не з ворожістю, але і не братаючись з ним – ігноруючи його примітивні проблеми, які не повинні мутити сфер чистої рефлексії. Він намагався довести, що всі, які шукають товариства, є людьми внутрішньої пустоти і стразу, на відміну від мешканців цих гордих мурів, які дають почуття безпеки, хоча і не наповнюють легким оптимізмом. Історія, яку бачили звідсіля – політичні випадки, криваві війни, далекі походи, забіги дипломатів і куртизанок – являлися жалюгідним хаосом, позбавленим внутрішньої логіки, що не надається до великого синтезу. Єдиним гідним інтересу різновидом історії в її сучасній формі тут була історія знання і виображення, довга культура операції розуму, найдавніша, і заразом наймолодша, цивілізація піфагорійців, алхіміків, каббалістів і шаманів містицизму, всіх тих, які виявляли правду на "lingua sacra" найбільш комунікативних символів (від магічних знаків по математичні рівняння), приведених до простоти бісеру і прагнучих до створення правил, за допомогою яких можна впливати на процеси, які працюють у всесвіті дикунів. Багатство цієї гри охоплювало найцінніші перекази захованих традицій і культур, приводячи до того, що цей мікрокосмос людського духа інтелектуально перевищував все, що його оточувало. Але самотність, аскетизм, презирство до світу, пихатість і покора, пошуки абсолюту, демонізм і прагнення до святості, змішані в одному замкненому просторі, приводили до того, що до монастиря все частіше заглядав сатана. Тому небвгато з монахів, що проживали тут, зазнали сумнівів, тієї живильної і визвольної кризи, в світлі якої всілякі інтелектуальні зусилля, всілякі махінації гордовитого мозку робляться сумнівними, а на їх місце вкрадається заздрість по відношенню до кожного хлопа, що оре землю, до кожної пари закоханих, до кожних спітнілих чоловіка та жінки, бо вони є натуральними та огортають повноту життя, на противагу еремітам, які нічого не знають про труди, небезпеки та страждання.

Оссіах, монастирська церква

Саме цією тишею дихав разом з ними і монастир, не розуміючи ні їхньої сили, ні їхньої слабості, так і як вони не розуміли його драми. Він був чужим, належав до світу загнаних, спітнілих та скатованих варварством зовнішньої вегетації.

У якийсь момент епопеї цього монастиря, коли ним правив абат Теухо, біля воріт з’явився король-вигнанець. Його прийняли, як інших, які вважалися гідними прийняття - кожна людина, яка просила, а особливо правитель без трону, був жебраком від Бога. Йому дали притулок, щоб було де дочекатися до віроломного вбивства. І похований він там, про що сперечаються, бо немає прямих доказів, але забувають, що серед усіх німецьких історіографів Каринтії немає жодного, хто б, пишучи про Оссіах, поставив під сумнів історію перебування та смерті польського короля в монастирі. Навпаки – усі вони, спираючись на місцеву традицію та виписки зі старої монастирської хроніки, підтверджували це як незаперечний факт[24].

Про смерть Болеслава Сміливого в Угорщині вперше згадав Галл Анонім, який прибув до нашого краю лише через тридцять років після трагедії, тому був найближче до подій усіх польських хроністів. Пізніше згадується про якийсь "угорський монастир". У 1433 році професор Ян Домбрувка з Краківського університету писав про "певний монастир, розташований на краю Угорщини, у напрямку до Австрії та Каринтії", користуючись історією людини, яка бачив королівську могилу, оскільки в його тексті ми знаходимо епітафію ("Тут лежить Болеслав, король польський, убивця святого Станіслава, єпископа краківського") – як згодом виявилося, процитовано було майже точно. Людиною, яка знову знайшла могилу короля в Оссіяхові, був секретар кардинала Хозія, Валенти Кучборський (це засвідчує Крімер у своїй праці 1568 р.).

Відтоді було відомо, що на цвинтарі монастиря в Оссіах є плита з вирізаним конем і латинським написом: "Rex Boleslaus Poloniae. Occisor Sancti Stanislai Epi. Cracoviensis". Напис зроблено чиєюсь рукою (не раніше другої половини XIII ст.) на давньому надгробку римського легіонера, що аніскільки не скасовує тезу про поховання Болеслава в Оссіасі, оскільки це не рідкість. повторно використовувати старовинні надгробки. І різьблений мотив (кінь із порожнім сідлом без стремен – такою стала Польща після повалення Болеслава) і первісне призначення плити (римлянин – яким був Болеслав у найкращому розумінні цього слова) ідеально підходять як метафори.

Римська плита на могилі Болеслава ІІ

Наприкінці XVI століття могильський єпископ Марчін Білобжеський приїхав до Оссіах і почув від абата розповідь про смерть і поховання Смілого в місцевому монастирі (це підтверджено монастирською хронікою), що, ймовірно, вирішує справу. - найкраще в цьому питанні були поінформовані бенедиктинці з Оссіаху. Крім того, кілька сотень років у монастирі знаходився перстень, який, як кажуть, подарував настоятелю вмираючий Болеслав, а на табличці з конем був дуже давній малюнок на дереві (вже автор монастирської хроніки XVII століття, Валлнер, називає його "прастарим"), змальовуючи в середньовічному коміксному стилі трагедію Сміливого, його смерть і поховання в Оссіяху!

"Прастара" картина над могильною плитою

У 1839 р. графиня Гоесс за фінансової підтримки знатних польських родин відновила могилу[25]. Римська плита була оточена залізною огорожею з "рейками" у вигляді списів і написом: "Sarmatis peregrinantibus salus", а вищезгадану картину через пошкодження перенесли до готичної каплиці, замінивши її на поганеньку копію (ця копія була виправлена в ​​1884 р. художником Данішевським, під час наступної реставрації, з ініціативи міської ради Кракова). Тоді ж могилу розкрили, знайшовши череп і кістки, що "належали скелету чоловіка, який був досить сильним та при тілі", а також позолочену мідну шпильку для застібання плаща.

Напис на огорожі, що говорив про поздоровлення сарматам-пілігримам, має щось від екзотичного, вмерлого письма далекої старожитності, бо вже ніхто з берегів Вісли не ходить пілігримом до місця, яке повинно бути польським святилищем, і куди кожен мешканець околиці з охотою покаже дорогу, говорячи:

- In der Kirche ist das Grab des polnischen Königes Boleslaus[26].

Брехня, нібито злий король власноручно вбив доброго, невинного єпископа на сходах вівтаря, і що єпископ цей загинув за Церкву і народ (ксьондз Калинка) – має страшну силу, бо це церковна брехня, а Церква не помиляється. Церква не знає поняття власного гріха.

Польська поштова марка з зображенням Болеслава ІІ Сміливого (Щедрого), за малюнком Яна Матейки

Наприкінці драми "Болеслав Сміливий" Станіслав Виспянський вклав в уста короля речення про майбутні покоління: "Проклянуть мене прокляттям віку". Прокляли, і так ефективно. Слова, які співає хор ченців у цій виставі, досі є обов'язковими для нас:

"Хай буде покинутий, забутий людьми і світами.

Не давай йому нізащо солі, не давай хлібу, не дай йому дому, не давай йому неба.

Нехай блукає, шалений, забутий, небажаний".

Кров Святого Станіслава, який є покровителем Польщі, пролита Сміливим, є серйозною проблемою для правовірних поляків, які знають, що церковна версія – це пропагандистська казка. Але ж, хіба кожна подорож в історію Церкви не є шляхом через страждання для всіх розумних католиків? Краще в неї взагалі не заглядати, бо з чорної діри минулих століть виринають, мов огидні істоти з картин Босха, постаті Торквемади та його святих сподвижників-інквізиторів, які спалили живцем і закатували мільйони невинних людей по звинуваченню у єресі чи чарівництві, а також ціла процесія пап-вбивць і розпусників на чолі з Формозом, Сергієм III, Іоаном XII (ґвалтівником жінок, який навіть не був висвячений на священика), Григорієм V, Каллікстом II, Боніфацієм VIII (розпусником, який рекомендував блуд, інцест і сімейну зраду), Сікст IV, Інокентій VIII (який був опікуном нічних вбивць і торгував посадами в найбезсоромніший спосіб), Олександр VI (який практикував усі можливі види розпусти) і Лев X. Інші замикали Польщу живою в труну і засуджували усі наші повстання: Климент XIV заявив, що поділ Польщі відповідає інтересам релігії (І), а Григорій XVI назвав листопадових повстанців "підлими бунтарями, бідолахами, які під виглядом доброти повстали проти влади свого монарха" (царя!). Або ті сотні польських примасів, єпископів і священиків, які за петербурзьку платню таврували справжніх патріотів, забороняли молитися за свободу батьківщини в церквах, складали катехізиси, прославляючи царизм, вимагали страшних покарань для повстанців. Вони називали Січневе повстання "місцевим бунтом", спричиненим "мілкими злодіями", "людьми непорядку", "злочинцями" (Віленська консисторія 17 вересня 1863 р.), проклинали Пілсудського та його рух за незалежність (архиєпископ Попель), забороняли проводити богослужіння за Польщу 3 травня і поховання легіонерів на цвинтарях (єпископ Лосінський)! Скільки ж злочинів і беззаконь скоєно в ім’я Христа?! А Церква - вічна діва! Можливо, люди іноді помилялися, давайте про це забудемо, головне, що система безгрішна. Кожна система.

[23] Раніше була популярна польська версія: Осьяк - Примітка Автора

[24] Між іншим, журнал віденських вчених, "Intelligenzblatt", в чотирьох номерах з 1813 року рішуче захищає цю тезу.

[25] Примітка Автора: Точніше, зовнішню могилу (що знаходилася на зовнішній стінці церкви), на якій у цю стіну вбудована римська плита із зображенням коня, до якої примикає кладовище (це стіна з боку озера), бо вона по той бік стіни, всередині церкви, є так звана внутрішня могила: розміщена в арковій ніші на рівні підлоги, перекриття при вході до могили є плита з написом: "Boleslaus Rex Poloniae". Цей напис вирізьблено під час реставрації 1762 р. за ініціативи князя Юзефа Олександра Яблоновського.

[26] (нім.) В цкркві знаходиться могила польського короля Болеслава.