Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Вступ. Пророки сьогодення
Задоволення... Задоволення... Усі гроші світу витрачають на задоволення.
Ця книжка про задоволення. А також про біль. Однак найважливішим є те, що вона про взаємозв’язок між задоволенням і болем, а ще про те, яким чином цей взаємозв’язок став необхідною складовою гарно прожитого життя. Чому? Тому що ми змінили світ, перетворивши його із середовища нестатків у середовище безмежного багатства. Наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютюб, твіттер), тролінг... Збільшення доступності, кількості, різноманітності та дієвості стимулів, що забезпечують позитивне підкріплення, у наш час просто вражає. Смартфон – це свого роду сучасний шприц, який цілодобово вводить цифровий дофамін мережевому поколінню. Зараз ніхто з нас не захищений від проблем залежності. Якщо ви ще не знайшли власний наркотик, то невдовзі він неодмінно з’явиться на одному з вебсайтів у вашому полі зору.
Науковці використовують дофамін як своєрідний універсальний показник для вимірювання адиктивного потенціалу будь-якого досвіду. Що більше дофаміну містить шлях винагороди в мозку, то сильніше відповідний досвід спричиняє залежність. Крім відкриття дофаміну, однією з найважливіших знахідок минулого століття у галузі нейронауки було те, що за обробку болю відповідає та сама ділянка мозку, яка забезпечує й обробку задоволення. Ба більше, задоволення й біль діють немов протилежні шальки терезів. Ми всі переживали моменти нестримного бажання чергового шматочка шоколаду, хорошої книжки, фільму чи відеогри і хотіли, щоб це тривало вічно. Подібний момент бажання відображає зміщення рівноваги у мозку від задоволенняя до болю. Мета цієї книжки полягає у тому, щоб пояснити нейробіологію винагороди й завдяки цьому допомогти вам знайти кращу та здоровішу рівновагу між задоволенням і болем.
Проте однієї нейронауки недостатньо. Також нам потрібен життєвий досвід інших людей. Хто ще зможе краще навчити, як подолати компульсивне надспоживання, аніж найуразливіші у цьому сенсі люди – ті, котрі страждають від залежності. Ця книжка ґрунтується на справжніх історіях з життя моїх пацієнтів, які потрапили в залежність та знайшли шлях до порятунку від неї. Вони дозволили мені розповісти власні історії, аби ви мали змогу скористатися набутою ними мудрістю, як це зробила я сама. Деякі з цих історій можуть вас шокувати, однак я вважаю, що це лише крайній прояв того, на що здатні всі ми. Філософ і теолог Кент Даннінґтон писав: «Люди з важкою залежністю – це сучасні пророки, яких ми, на превеликий жаль, зневажаємо, оскільки вони показують нам, ким ми є насправді».[1] Хай би про що йшлося – про цукор чи шопінг, вуаєризм або вейпінг, пости у соцмережах чи у Washington Post – повсякчас ми робимо те, чого не хотіли б робити, і поводимося так, що опісля про це шкодуємо. Ця книжка пропонує практичні рішення щодо того, як упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.
Головні тези цієї книжки полягатимуть у тому, що невпинне прагнення до задоволення спричиняє біль, а також у тому, що здатність залишатися відкритим до болю і є секретом досягнення ще більш тривалого задоволення. Книжка починається з розповіді про відмову від продуктів та моделей поведінки, котрі стимулюють вироблення дофаміну (дофамінове голодування). Далі йтиметься про заохочення помірності шляхом самостримування (згодом я детально поясню цю концепцію), а наприкінці – про дослідження того, як можна уникнути невротичної самозаклопотаності, не тікаючи при цьому від реальності за допомогою наркотиків. І ця відповідь може вас здивувати. Адже вона пов’язана з усвідомленням, що чесність і сором (у хорошому значенні цього слова) можуть бути способом злитися зі світом замість того, щоб намагатися втекти від нього.
Частина I. ПРАГНЕННЯ ДО ЗАДОВОЛЕННЯ
1. Наші машини для мастурбації
Я привіталася з Джейкобом у приймальні. Перше враження? Доброзичливий.
Це був чоловік віком ледь за шістдесят, із середньою вагою та м’яким, проте привабливим обличчям, що доволі красиво старіло. Він був одягнений у стандартне вбрання Кремнієвої долини – штани кольору хакі й повсякденну сорочку на ґудзиках. У нього була непомітна зовнішність. Не як у людини з таємницями.
Коли Джейкоб ішов за мною коротким лабіринтом коридорів, я відчувала, як його тривога хвилями котиться по моїй спині. Пригадую, як колись непокоїлася, проводжаючи пацієнтів до свого кабінету. Чи не занадто швидко я йду? Чи не хитаю я стегнами? А може, мої сідниці мають кумедний вигляд? Здається, ніби це було так давно. Мушу визнати, що зараз я загартована у битвах версія колишньої себе, стоїчніша та, можливо, байдужіша. Чи була я кращою лікаркою тоді, коли менше знала й більше відчувала?
Коли ми зайшли в кабінет, я зачинила двері й ненав’язливо запропонувала Джейкобові одне з двох терапевтичних крісел із зеленими подушками. Він сів. Я також. Він обвів поглядом кімнату.
У моєму кабінеті розміром три на чотири метри стоїть стіл з комп’ютером, шафа з книгами та низенький столик між кріслами. Письмовий стіл, шафа та столик – усе це виготовлене в одному стилі з червонувато-коричневого дерева. Стіл дістався мені від колишнього завідувача кафедри. Стіл має тріщину всередині, у місці, де ніхто не побачить – влучна метафора для моєї справи. На столі лежать декілька стосів паперу, бездоганно вирівняних, немов акордеон. Кажуть, це створює враження організованої ефективності.
Стіни мого кабінету декоровані усякою всячиною. Необхідні дипломи, переважно без рамок (я занадто лінива). Малюнок кішки, який я знайшла у сусідському смітті й забрала собі заради рамки, а залишила через кішку. Різнокольоровий гобелен із зображеними на ньому дітьми, які граються в пагодах й навколо них (реліквія з тих часів, коли я була двадцятирічною дівчиною і викладала англійську в Китаї). Гобелен має пляму від кави, проте її можна побачити, лише знаючи, що шукаєш, як на малюнку з тесту Роршаха.
У кабінеті також виставлені різноманітні дрібнички, здебільшого подарунки від пацієнтів та студентів. Один пацієнт, талановитий художник і музикант, подарував мені зроблене ним фото мосту «Золоті ворота» з накладеним на нього зображенням музичних нот, написаних від руки. Роблячи це фото, він більше не думав про самогубство, однак це все-таки сумне зображення у сіро-чорних тонах. Ще одна пацієнтка, прекрасна молода жінка, заклопотана зморшками, яких більше ніхто не бачив і які не могла прибрати ніяка кількість ботоксу, подарувала мені глиняний глечик для води – такий великий, що з нього можна було б напоїти з десяток людей. А ще там є книжки, вірші, нариси, мистецькі роботи, поштові та святкові листівки, листи, карикатури.
Ліворуч від комп’ютера я тримаю невеличку репродукцію гравюри «Меланхолія» Альбрехта Дюрера. На цьому малюнку Меланхолія в образі жінки сидить у кімнаті, а навколо неї занедбані промислові та часові інструменти – візир, терези, пісочний годинник, молоток. Виснажений пес, у якого з-під запалої шкіри випинаються ребра, терпляче чекає, хоча й даремно, коли Меланхолія підведеться. Праворуч від комп’ютера стоїть фігурка глиняного ангела, що підіймає до неба зроблені з дроту крила. Біля ніг ангела викарбуване слово «Хоробрість». Цю фігурку подарувала мені колега, котра приводила до ладу власний кабінет. Покинутий ангел. Я не дуже релігійна, але залишила його собі.
Я вдячна, що маю цю кімнату. Тут я перебуваю поза часом, існуючи у світі таємниць і мрій. Проте цей простір має відтінок смутку й туги. Професійні норми забороняють спілкуватися з пацієнтами поза сеансами. Хоч би якими реальними були наші стосунки у кабінеті, вони не можуть існувати за його стінами. Побачивши когось із пацієнтів у продуктовому магазині, я навіть не дуже охоче вітаюся з ними, щоб не здаватися людиною, котра також має свої потреби. Що, я теж їм?!
Багато років тому, під час навчання у резидентурі з психіатрії, я вперше побачила свого наукового керівника із психотерапії за межами його кабінету. На той час я поділилася з ним численними інтимними подробицями свого життя, і він консультував мене, наче я була би його пацієнткою. Мій керівник вийшов з магазину, одягнений у пальто й капелюх у стилі Індіани Джонса. Він мав такий вигляд, ніби щойно зійшов з обкладинки каталогу Джона Пітермана. Це був вкрай неприємний досвід. Я ніколи не вважала його людиною, здатною носити капелюх. Для мене це означало, що мій науковий керівник заклопотаний своєю зовнішністю, що суперечило моєму ідеалізованому уявленню про нього. Однак цей випадок допоміг мені усвідомити, яке збентеження відчуватимуть пацієнти, побачивши мене поза стінами мого кабінету.
Я повернулася до Джейкоба й почала сеанс.
– Чим я можу вам допомогти?
Серед інших варіантів початку розмови, що сформувалися у мене з часом, є такі фрази: «Розкажіть мені, чому ви тут», «Що привело вас сюди сьогодні» і навіть «Почніть із самого початку, хай що б це було у вашому розумінні».
Джейкоб подивився на мене.
– Я сподівався, – сказав він з відчутним східноєвропейським акцентом, – що лікарем буде чоловік.
Я знала, що він буде говорити про секс.
– Чому? – запитала я, вдаючи, що не розумію.
– Тому що вам, жінці, може бути важко почути про мої проблеми.
– Запевняю вас: тут я чула майже все, що можна почути.
– Розумієте, – запнувся Джейкоб, сором’язливо поглянувши на мене, – я маю сексуальну залежність.
Я кивнула головою й зручніше влаштувалася в кріслі.
– Продовжуйте...
[1] Kent Dunnington, Addiction and Virtue: Beyond the Models of Disease and Choice (Downers Grove, IL: InterVarsity Press Academic, 2011). Це прекрасний теологічний і філософський трактат про залежність і віру.