Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Окрім безперечної незворотності змін у мозку під впливом сильних адиктивних наркотиків, особливе занепокоєння викликає те, яким чином наркотики, що стимулюють вироблення дофаміну, можуть підпорядкувати процес навчання.
Навчання приводить до вироблення дофаміну. Самки щурів лінії Спреґ-Доулі, яких протягом трьох місяців тримали у різноманітному, новому й заохочувальному середовищі, демонстрували швидкий кількісний ріст багатих дофаміном синапсів у шляху винагороди мозку, на відміну від щурів, котрі мешкали у звичайних лабораторних клітках. Зміни у мозку, що відбуваються під дією заохочувального й нового середовища, подібні до змін під дією наркотиків, що стимулюють вироблення дофаміну (адиктивних наркотиків). Утім, якщо перед розміщенням у поліпшеному середовищі тим самим щурам давати стимулятор на зразок метамфетаміну (котрий спричиняє дуже сильну залежність), вони не демонструють таких синаптичних змін, як раніше. Це свідчить про те, що метамфетамін обмежує здатність щура вчитися.[49]
Однак є й хороша новина. Моя колега, докторка Еді Салліван, яка вивчала процес одужання від залежності, з’ясувала, що хоча деякі зміни у мозку через залежність незворотні, існує можливість оминути пошкоджені ділянки мозку завдяки створенню нових нейронних мереж.[50]
Окрім того, майбутнє відкриває заманливі можливості щодо шляхів спрямування негативного впливу залежності у зворотний бік. Вінсент Пасколі та його колеги робили ін’єкції кокаїну щурам, котрі продемонстрували очікувані зміни у поведінці (шалений біг), і після цього застосували оптогенетику (біологічний метод, що полягає у використанні світла для управління нейронами), щоб спрямувати спричинені кокаїном синаптичні зміни в мозку у зворотний бік.[51] Можливо, колись оптогенетику можна буде застосовувати й для людського мозку.
У реальному житті задоволення та біль мають складніший характер, ніж дія терезів.
Те, що приносить задоволення одній людині, може бути неприємним для іншої. Задоволення й біль можна відчувати одночасно, наприклад, коли ми вживаємо гостру їжу. Крім того, не у кожного терези перебувають у стані рівноваги: у людей з депресією, тривожністю й хронічним болем шальки терезів від початку схилені у бік болю, що може пояснити, чому такі люди мають більшу схильність до залежності. Задоволення й біль значною мірою залежать від того, яке значення ми надаємо чуттєвому досвіду, а також від контексту, в якому ми отримуємо травму.
Генрі Ноулз Бічер (1904–1976) служив під час Другої світової війни військовим лікарем у Північній Африці, Італії та Франції. Він провів спостереження й описав випадки 225 солдатів з важкими пораненнями, отриманими під час воєнних дій. Три чверті цих солдатів розповіли про незначний біль або повну його відсутність відразу після поранення попри те, що їхні травми були небезпечні для життя. Бічер строго дотримувався критеріїв відбору піддослідних, вивчаючи лише тих чоловіків, у яких був «один з п’яти видів важких поранень, обраних як репрезентативні: велике пошкодження периферичних м’яких тканин, складний перелом довгої кістки, наскрізне пошкодження голови, наскрізне пошкодження грудної клітки чи наскрізне пошкодження черевної порожнини... Усі вони ясно мислили й не перебували у стані шоку в момент обстеження». Бічер зробив висновок, що фізичний біль цих солдатів угамовувало емоційне полегшення, бо їм вдалося вирватися «з надзвичайно небезпечного середовища, наповненого втомою, незручностями, тривогою, страхом і реальною загрозою смерті». Біль цих людей, хай би яким він був, давав їм «квиток до безпеки шпиталю».[52]
На противагу цьому в детальному описі клінічного випадку, опублікованому в British Medical Journal у 1995 році, йшлося про 29-річного будівельника, котрий потрапив до відділення швидкої допомоги, наступивши ногою на 15-сантиметровий цвях. Цвях стирчав з верхньої частини ступні, проткнувши шкіру, плоть і кістки. «Найменший рух цвяха видавався дуже болісним, тому йому дали заспокійливе – фентаніл і мідазолам», сильні опіоїди й седативні препарати. Коли цвях витягли знизу й зняли черевик, виявилося, що «цвях проткнув ногу між пальцями: ступня була абсолютно неушкодженою».[53]
Наука вчить нас, що будь-яке задоволення має свою ціну, а біль, до якого воно призводить, триває довше і є сильнішим, ніж задоволення, через яке він виник. Тривалий і повторюваний вплив стимулів задоволення призводить до того, що наша здатність терпіти біль слабне, а пороговий рівень, на якому ми можемо відчувати задоволення, підвищується. Зберігаючи миттєві й довгочасні спогади, ми не здатні забути уроки задоволення й болю, навіть якщо хочемо: подібні «татуювання» на гіпокампі залишаються на все життя.
Дуже давні з філогенетичної точки зору неврологічні механізми обробки задоволення й болю залишалися переважно незмінними впродовж усієї еволюції та серед різних видів. Ці механізми бездоганно пристосовані до світу нестачі ресурсів. Без задоволення ми не могли б їсти, пити чи розмножуватися. Без болю ми не могли б захищати себе від травм і загибелі. Змінюючи заданий рівень відчуттів за допомогою повторюваних задоволень, ми стаємо людьми, котрі безкінечно прагнуть чогось, ніколи не задовольняючись тим, що мають, і завжди жадають більшого.
Утім, саме у цьому й полягає проблема. Люди, завжди чогось прагнучи, занадто добре впоралися зі складним завданням пошуку задоволення й уникнення болю. Внаслідок цього ми перетворили світ із середовища нестатків у середовище безмежного багатства. Наш мозок не пристосований до світу, в якому вдосталь ресурсів. За словами доктора Тома Фінукане, котрий вивчає діабет серед людей із хронічним сидячим способом життя, «ми – як кактуси у тропічному лісі».[54] І наче кактуси, що адаптувалися до посушливого клімату, ми потопаємо в дофаміні.
У результаті зараз нам потрібні якомога більші винагороди, щоб відчути задоволення, й дедалі менші травми, аби відчути біль. Така зміна налаштувань відбувається не лише на рівні окремих людей, а й на рівні цілих країн. У зв’язку з цим постає низка запитань: як нам виживати й досягати процвітання у новій екосистемі? Як виховувати дітей? Які способи мислення та дій будуть нам необхідні у XXI столітті?
Хто краще зможе навчити нас, як уникати компульсивного надспоживання, аніж найуразливіші до нього – ті, хто бореться із залежністю? Люди із залежністю, котрих протягом тисячоліть цуралися у різних культурах як розпусників, дармоїдів, парій та розповсюдників ганебної поведінки, оволоділи мудрістю, котра бездоганно відповідає сучасній епосі. Далі йтиметься про уроки одужання у світі, що втомився від винагород.
Частина II. САМОСТРИМУВАННЯ
4. Дофамінове голодування
Я тут, тому що батьки примусили мене прийти, – сказала Делайла похмурим тоном, властивим американським підліткам.
– Добре, – сказала я. – Чому батьки захотіли, щоб ти до мене звернулася?
– Вони вважають, що я курю надто багато травки, але моя проблема – тривожність. Я палю, тому що відчуваю тривогу, і якщо ви зможете з цим щось зробити, марихуана не буде мені потрібна.
На якусь мить мене охопив глибокий смуток. Не тому, що я не знала, як допомогти цій дівчині, а тому що боялася, що вона не послухає моїх порад.
– Добре, тоді почнімо з цього, – сказала я. – Розкажи мені про свою тривожність.
Тонка й граційна, дівчина склала ноги, немов танцівниця.
– Я почала у середній школі, – сказала вона, – і за багато років усе лише погіршилося. Тривога – це перше, що я відчуваю, коли прокидаюся вранці. Ваксова трубка – єдине, що дає мені змогу виповзти з ліжка.
– Ваксова трубка?
– Так, зараз я використовую вапорайзери. Раніше я робила косяки й трубки і палила вдень сатіву, а перед сном індіку. Однак зараз я використовую концентрати: вакс, олію, бадер, шетер, сізор, порошок, квізо. Здебільшого я використовую вайп, але іноді трубку... Я не люблю наркотики в їстівній формі, але використовую їх як тимчасовий засіб або у непередбачених ситуаціях, коли не можу курити.
Запаморочливий перелік продуктів і механізмів доставки – це стандартне меню моїх пацієнтів. До моменту, коли такі пацієнти звертаються до мене, вони мають свого роду еквівалент ступеня доктора наук з наркотиків. На відміну від вживання марихуани лише по вихідних для розваги, що було нормою у 1960-х, мої пацієнти починають курити, прокинувшись уранці, продовжують робити це протягом дня і аж допоки не вкладаються спати. Звичка Делайли коштувала їй 150 доларів на тиждень.
– Що дає тобі паління? – запитала я. – Як воно тобі допомагає?
– Це єдине, що послаблює тривогу. Без цього я б не змогла функціонувати... Маю на увазі, більше, ніж зараз.
– Чи є якісь мінуси, коли у тебе немає змоги курити? Якісь непередбачувані наслідки?
– Єдине, що погано, – мої батьки завжди до мене прискіпуються. Якби вони просто дали мені спокій, не було б ніякого негативу.
Я помітила, як сонячне світло мерехтить на її розкішному рудому волоссі. Молодість багато чого компенсує.
[49] Brian Kolb, Grazyna Gorny, Yilin Li, Anne-Noël Samaha, and Terry E. Robinson, «Amphetamine or Cocaine Limits the Ability of Later Experience to Promote Structural Plasticity in the Neocortex and Nucleus Accumbens», Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America 100, no. 18 (2003): 10523–28, https://doi.org/10.1073/pnas.1834271100
[50] Sandra Chanraud, Anne-Lise Pitel, Eva M. Muller-Oehring, Adolf Pfefferbaum, and Edith V. Sullivan, «Remapping the Brain to Compensate for Impairment in Recovering Alcoholics», Cerebral Cortex 23 (2013): 97–104, doi:10.1093/cercor/bhr38; Changhai Cui, Antonio Noronha, Kenneth R. Warren, George F. Koob, Rajita Sinha, Mahesh Thakkar, John Matochik, et al., «Brain Pathways to Recovery from Alcohol Dependence», Alcohol 49, no. 5 (2015): 435–52. https://doi.org/10.1016/j.alcohol.2015.04.006
[51] Vincent Pascoli, Marc Turiault, and Christian Lüscher, «Reversal of Cocaine-Evoked Synaptic Potentiation Resets Drug-Induced Adaptive Behaviour», Nature 481 (2012): 71–75, https://doi.org/10.1038/nature10709
[52] Henry Beecher, «Pain in Men Wounded in Battle», Anesthesia & Analgesia, 1947, https://doi.org/10.1213/00000539-194701000-00005
[53] J. P. Fisher, D. T. Hassan, and N. O’Connor, «Case Report on Pain», British Medical Journal 310, no. 6971 (1995): 70, https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC2548478/pdf/bmj00574-0074.pdf
[54] Доктор Том Фінукане – професор медицини Університету Джонса Гопкінса в Балтиморі, на роботу якого я натрапила, коли читала там лекції як запрошений професор. Я вперше почула цей вислів під час вечері з деякими його студентами, і зрозуміла, що маю знайти спосіб додати його в цю книжку.