За сестрою: читать начало книги онлайн

На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.

Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.

У селi стало, мов у пеклi.

Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.

Але татари не показувалися…

В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що пiд руку попаде, i бiльше нiчого.

Судаки найскорше повставали, та й ще не велiли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всi, аж попрiли…

– Аллах! Аллах! – залунало з обох бокiв, де були ворота. Цей крик був такий могутнiй i дикий, що приглушив усi крики та зойки в селi. Та не те, що приглушив, але вiд того чортового крику все в селi притихло. Лиш трiскiт горючих хат та лускiт падаючих покрiвель i стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навiть товар занiмiв. Кожний стояв, мов закаменiлий, i не знав, що робити.

– Зброю бери, чого став? – гукнув якийсь голос.

I знову всi заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що пiд руку попало, i ладився до оборони.

У цiй хвилинi з обох бокiв на майдан сунула чорна валка, збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як нiч, хмара впала на землю i суне лавою з двох бокiв у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декiлька пострiлiв з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майданi. Тепер можна їх було при свiтлi пожежi розпiзнати. Вони розбiглися й почали ловити людей.

Дехто був так наляканий, що давався без опору в'язати. Iншi оборонялися, хто чим мiг.

Дiд Андрiй iз Степаном стали зi списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбi сидiли наляканi дiти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хатi. Павлусевi приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур'ян. Та йому здавалося, що за плечима тата й дiда безпечнiше. Дрижачи iз страху, вiн голубив i заспокоював сестру.

Якийсь татарин розiгнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, i татарин злетiв з коня. Перед ним лежало вже декiлька татарських трупiв… Та в цiй хвилинi, наче шулiка на курча, впав татарський аркан на голову Степана i повалив його на землю. Дiд Андрiй нахилився розмотати сина, та в тiй хвилинi татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Дiти закричали в один голос i задеревiли.

Татари позлазили з коней i зв'язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дiвчину. Її вчепився з усiєї сили Павлусь. Татарин тягнув їх обох.

Павлусь у розпуцi схопив татарина зубами за руку i вкусив так, що татарин аж засичав з болю. Вiн пустив Ганю i вдарив з усiєї сили Павлуся кулаком по головi. Павлусь втратив пам'ять i впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу i почав тягнути до себе.

Тепер стала на порозi Палажка.

В однiй спiдницi, простоволоса, виглядала страшно. Очi набiгли кров'ю з лютости й розпуки. В руках держала сокиру.

Заки татарин успiв зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Вiдтак скочила перед дитину i, закриваючи її своїм тiлом, рубала сокирою на всi боки.

Татари нерадо вбивали жiнок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку i вирвав їй сокиру з рук.

Тодi Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, i зубами. Не могли її перемогти, бо коли бачила, як її Ганю взяв татарин на руки i понiс, зомлiлу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти.

Татарин добув ножа i штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва…

В цiй хвилинi Павлусь розплющив очi й побачив трупа матерi. Тепер вже нiкому його боронити, i вiн полiз поза хату i сховався в бур'яни.

Звiдси мiг бачити все, що тодi дiялося.

Не багато було таких, що оборонилося. Татари порiзали або пов'язали всiх, що були на майданi, а тепер уганялися за дiвчатами, ловили їх, в'язали й тягнули в одне мiсце коло церкви. Iншi кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув панотця за бороду i таки пiд церквою вiдрубав йому голову. Iншi татари почали витягати козацькi вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.

Вони радiли, мов чорти. Добича була добра, бо Спасiвка була дуже багате село.

Татари розбивали сокирами скринi й витягали грошi та лiпшу одежу, а все iнше кидали в огонь.

Павлусь дивився на все наляканими очима. Йому здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись не раз пiд нiч оповiдання дiдуся про татар, вiн мав не раз такi сни. Тодi плакав i кидався, поки його хто не збудив. Тепер нiхто його не збудить. Йому ще шумiло в головi вiд татарського удару. Голова болiла. Вiн знав, що це не сон, а все ж таки не мiг рушитися з мiсця, так задеревiв увесь.

З того одубiння прокинувся вiд плачу полонених людей, що стояли купою пiд церквою. Татари церкви не пiдпалювали, аж повиносили усе до чиста. А хата займалася одна по однiй. Було ясно, як удень.

Лише мала частина спасiвчан змогла втекти в тернину й сховатися.