Ойойкове гніздо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима.

Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:

— Шпаченята вилетіли! Он вони!

На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.

Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралась ще вище і знову кликала до себе малюків.

Хлопці, ніби то вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носились круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.

— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.

Глянули хлопці — аж у долоні сплеснули. На малюнку — двоє шпаченят. Ну просто живі! І чимось схожі на них, Юрка та Іллюшку. Такі ж веселі, меткі, невсидющі!

Хлопці стояли посеред двору, захоплені красою життя і його відблиском — простенькою картинкою художника. А на верхів’ї осокора співала, аж захлиналась дружна сім’я шпаків.

— Мамо, то це вони — рятівники наші? Це вони підняли шпаківню аж до хмар?

— Вони, дітки, вони.

— А літати вони уміють?

— І літати, і плавати, і будувати — все уміють, чого не вміють — вчаться.

— А хто ж вони такі?

— Люди. Найкращі друзі наші.

Образа

— Олесю!..

Це голос матері. І чого вона сердиться? Ладен би хлопець встати, та сон прикував до постелі.

— Сусідські хлопці давно вже пішли…

Зажди, мамо, хвилиночку, і він прокинеться. Знаєш сама, як ранком хочеться спати. Сонячний промінь лоскоче обличчя, повітря пахне фіалками. Тут, за хатою, багато фіалок. Чистими, промитими росою очима дивляться вони на Олеся. А він, розкинувшись на купі сіна, усміхається до них крізь легке марення.

— Ось я підведу тебе! — той же голос.

Олесь тяжко зітхає. Треба вставати. Ну — раз, два, три! Одним ривком він схоплюється на ноги, протирає заспані очі, і в душу його вривається потік вранішніх звуків, променів, барв.

— Іду! — відгукується хлопчик і прожогом мчить повз матір.

— Молока хоч випий! — кидає вона услід.

— Потім!

Тільки залопотів босими ногами по дорозі. Легко, як на крилах, перемахнув через балочку, а тут і конюшня вже.

— Здрастуй, Гулястий! — вітається.

Старий сухоребрий кінь чемно киває головою і' знову схиляється у ясла. Бач який хитрий! Удає, що голодний. Олесь, ставши навшпиньки, накидає коневі на шию потріпану шлейку і тягне його до водовозки.

— Егей, поїхали! — лунає долиною Олесів голос.