Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.

Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.

— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.

— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.

Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків намір і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнався за цуценям і вдарив його.

Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв веселкою.

Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими відтінками.

Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.

Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.

У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.

Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.

У садку зацвів бузок. Серед усього його цвіту виділялась одна Лілова Китиця. Квіточки на ній були ніжні, духмяні. Щоранку Лілова Китиця чекала сходу сонця. Бо знала: як тільки воно зійде, до неї прилетить Джміль. Китиця любила його бриніння. Любила, коли Джміль сідав на квіточки й голубив їх своїм хоботком. Ці хвилини були для Лілової Китиці найщасливіші. У блакитному небі сяяло сонце, на деревах щебетали пташки, пурхали метелики, шелестів старий дуб, про щось ніжне й таємниче шепотів вітер — і все це було для неї, Лілової Китиці бузку.

Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Кришталевій Вазі, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. «І все це — для мене», — подумала вона.

Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.

«Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?»

У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечора дома. Бігає на подвір’ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.

— Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідкається бабуся Марія.

Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька… Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.

Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через півгодини — сидить непорушно.

— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою… А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає…

— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!

Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася.

— Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник…

Ішов хлопчик луками. До його штанців причепився колючий реп’ях. Був той реп’ях дуже цікавий — захотілось йому переселитися на нове місце.

Іде хлопчик у село і реп’ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.

А один зелений моріжок поруч із триповерховим будинком видався йому дуже затишним… Уколов тоді реп’ях хлопчика в ногу. Хлопчик одірвав колюче сім’я й кинув на моріжок.

Будинок, що сподобався реп’яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.

Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова. Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.

Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квітка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахилилася до нього своїми пелюстками. І шепотіла: «Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допомогти мені переселитися в цей гарний куточок».