Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Яке щастя?

Я сказала:

— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.

— І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не журилася, — то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.

У саду виросла маленька яблунька. Зацвіли на ній дві квітки: одна — на вершку, друга — на нижній гілці, майже над землею. Зав’язалися два яблучка: одне вгорі, друге — внизу. Обидва маленькі, зелененькі, покриті м'якеньким пушком. Пробіг маленький хлопчик, глянув на них та й каже:

— Які ви кислі.

І скривився.

Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в затінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє нижнє яблучко та й каже горішньому:

— От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля самого сонця живеш?

Мовчить горішнє яблучко.

Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золоте, рум’яне. А на себе глянуло — зелене, з м’якеньким пушком, майже таке саме, як весною.

Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:

— Чому ти таке рум’яне? А я чому таке зелене?

— Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.

Запам'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара…

Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

Зіна вклалася спати. А надворі заходило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї уже стоять калюжі і— ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що лягала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.

Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе.

Коли верталась у хату, мама вімкнула світло й наполохано дивилася на порожнє ліжко.

Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її рушничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:

— Витри ж і Зою… Як це ти її забула на лавці?

— Більше ніколи цього не буде, матусю…

У бабусі Марії два онуки — Миколка і Юрко.

Якось прийшли хлопці в гості до бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев’яного півника. Півник сидів на гострому шпилі, піднявши голову.

Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півника й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, червоним гребінцем.

Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде… Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде Миколці.

Нарешті Миколка спустився додолу.