Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як підеш додому, тоді й припливемо, — кажуть рибки.

Іде берегом хлопчик та й питає:

— Що це ти, Коте, рибку ловиш?

— Та ні, — відповідає Кіт. — Гріюся на сонечку.

Коли закінчився навчальний рік, Петриків татусь сказав:

— А тепер, сину, поїдемо на моє поле.

— А хіба у вас є своє поле? — дивується Петрик.

— Є… — усміхається татусь.

Їхали довго: спочатку приміським поїздом, потім автобусом. А від автобусної зупинки ще й пішки ішли. Прийшли до лісу. Попід лісом — широке, рівне поле, на ньому колоситься пшениця. Над полем — небо блакитне, а в небі — жайворонок співає.

— Це моє поле, — каже татусь.

— Чому ж воно ваше? — питається Петрик.

— Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси ворога і на цій землі моя кров…

У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий.

За хвилину тихо сказав татусеві:

— І жайворонок ваш…

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.

Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Ну що ж… — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую…

— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися…

— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

Наші солдати наступали через ліс. Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаїлася маленька пташка, не може покинути діток.

Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила тривожно, кружляє над голопузьками. А вони, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать.

Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обережно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.

Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.