Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки пролунав дзвінок.

В одної нещасної жінки народилося двоє синів-близнят. Коли їм було сім років, Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:

— Ходімо, сини, здобувати розум.

Ішли вони день, ішли другий, а на третій прийшли до високої гори.

— В оцій горі, — сказала Мати, — маленькими золотими піщинками розсипано розум. Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок.

І дала синам по маленькій ложечці.

Близнята були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле лице… Але душею були різні. Один — Працьовитий, другий — Ледачий.

Ледачий узяв відро, ложечку й каже:

— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку варитиму.

А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе в відро.

Минуло багато років. Ледачий згадав свого Працьовитого брата. Піду, думає, подивлюся, чи він хоч живий.

День іде, другий, а на третій приходить до гори. Але гора зовсім не там, де була раніше. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього повне відро золотих піщинок.

Здивувався Ледачий. Але дотямив, що його Працьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та юшку варити.

— Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий брат Працьовитого.

— Піду здобувати матері щастя.

— За золото купиш? — питається Ледачий брат.

— Щастя не купується, — відповів Працьовитий, підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки золоті знову розсипалися по землі. Щастя здобувається працею.

На кухні великої їдальні поклали в буфет сім ножів. Сім великих гострих ножів для капусти.

Уранці прийшли на роботу шість кухарок. Кожна вибрала собі ножа. Вони цілу зиму різали капусту. Як закінчили роботу, поскладали ножі в буфет і пішли додому.

Ніж, який пролежав без діла, запитав:

— Чим ви пахнете? Щось дуже смачне…

— Капустою, — гордо відповіли ножі, що працювали цілий день.

Наступного дня шість кухарок прийшли ранесенько й кожна взяла ножа — того, яким працювала вчора.

Ніж, що першого дня пролежав без діла в буфеті, здивувався:

— Чого мене ніхто не бере? Хіба я не такий, як інші? Яка вона, та капуста?

Увечері ось приходять додому ножі, що капусту шаткували. Втомлені, але горді зробленим. А цей лежень їх і питає:

— Чого мене ніхто не бере? Невже людям не однаково, яким ножем працювати? Я ж гостріший за вас.

Минали дні, тижні, щоранку шість робітниць брали в буфеті свої ножі, а сьомий лежав і лежав без діла — гострий, блискучий, але нероба.

Якось увечері він запитав свого сусіду: