Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То ти не загубив, а знайшов.

— Що ж я знайшов, тату?

— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:

— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?

Бабуся всміхнулася й каже: Щоб жити вічно.

Я не міг цього збагнути. Як це — жити вічно?

Бабуся каже:

— Ходімо до саду.

Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав’язала у вузлик.

— Почекай до весни, — зрозумієш, — сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.

Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.

— Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса — сказала бабуся. — Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

— А для чого живе людський рід? — знову питаю я.

— Для щастя.

Мама з Катрусею поливають яблуньки в саду. Десять яблуньок, під кожну — по десять голубеньких відерець. Щоб зеленіли, квітли й родили.

Катруся вже кінчає перший клас, вона добре вміє рахувати. І ось за її підрахунками виходить; під яблуньку вже вилили десять голубеньких відерець, а мама виливає одинадцяте.

— Скільки ж треба вилити під кожну яблуньку? — питається Катруся.

— Десять, — відповідає мама.

— А чого ж ви під кожну яблуньку вливаєте ще й одинадцяте відерце? — дивується Катруся.

— Бо є ще одне — найніжніше деревце… — каже, усміхаючись, мама. — Його теж треба полити, щоб вічно зеленіло.

— Що ж це за деревце?

— Совість.

Господар купив дві нові сталеві лопати. До одної приробив лопатище й вона стала трудівницею. Нею копали город, сікли буряки на корм худобі, весною викопували ямки на дерева, зимою зчищали кригу зі сходинок.

А друга лопата стояла собі без діла в комірчині.

Минув рік, два, минуло п’ять, десять, тридцять літ. Перша лопата трудилась, а друга ледарювала.

Минуло п’ятдесят років. Господар став старий. Глянув він якось на лопату-трудівницю й каже:

— Он як, та ти вже старенька стала, стерлась, уся в дірочках… Пора на відпочинок.

Зняв господар лопату-трудівницю з держака й поклав у комірчину під лавку. Ось тут і зустрілися дві лопати — трудівниця й нероба. Ледащиця пізнала свою сестру й каже:

— Он як, ти вже непотрібна господареві. Яка ж ти стала ветха та худа…