Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А недавно намалювали великий портрет дідуся й повісили в класі, напроти Павлової парти. У Павла запалали радісні вогники в очах, коли він побачив дідуся, мов живого.

Але через деякий час радість перейшла на гіркоту. Буває ж таке: не виконаєш завдання — учитель і дорікає:

— Як тобі не соромно, у тебе ж дідусь герой, ти ж сидиш напроти його портрета!

А то якось Павло поставив на парту уламок дзеркальця й ну пускати сонячних зайчиків. Сусідка по парті, Оленка, шепче:

— Хіба можна так вести себе на уроці? Хіба твій дідусь пускав сонячних зайчиків?

Гірко й тяжко стало Павлові. А в суботу вчителька сказала:

— Сьогодні підемо до лісу. Біжіть мерщій додому, віднесіть книжки й візьміть їжу.

Павло підійшов до відчиненого вікна, вистрибнув надвір і вже хотів бігти додому, аж назустріч йому вчителька (і коли вона встигла вийти з класу?):

— Хіба ж так учні роблять? Запитай у бабусі: чи стрибав коли-небудь у вікно твій дідусь?

Наступного дня Павло підносить руку:

— Я запитував у бабусі…

— Про що? — вже й забула вчителька.

— Запитував, чи не стрибав дідусь у вікно.

— Ну, й що вона тобі сказала?

— У вікно ні. А через димар таки раз вилазив, коли його після уроків залишили.

В одній людській громаді був такий звичай: коли людині, що прожила життя, наставала година помирати, вона поставала перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться в світі від неї: повага співгромадян, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всього маленька згадка.

І ось настав час помирати Працьовитій Людині. Прийшла вона до Справедливого Судді. Той і питає:

— Скільки літ прожила ти на світі?

— Дев’яносто дев’ять, — відповідає Працьовита Людина.

— Показуй свої роки.

А Працьовита Людина щодня садовила по одному дереву. Скільки днів вона прожила, стільки й дерев виросло. Повела Працьовита Людина Справедливого Суддю, стала показувати дерево за деревом. Багато днів минуло, поки Справедливий Суддя оглянув ліс, що виростила Працьовита Людина. Оглянув і сказав:

— Гарно ти прожила життя. Нехай залишиться від тебе у світі вічна слава.

Спокійно померла Працьовита Людина.

Приспіла година помирати Неробі.

— Скільки літ ти прожив на світі? — питає у нього Справедливий Суддя.

— Дев’яносто дев’ять, — відповідає Нероба.

— Показуй свої роки.

А Неробі й показати нічого. Побачив Справедливий Суддя перед собою порожнє місце.

— Ну, що ж, нехай залишиться від тебе забуття, — вирішив Справедливий Суддя.

Нероба помер, і тої ж миті люди про нього забули.