Розгорнув записку й прочитав: «Вітю, — писав Петрик, — я намалював вогнегривого коня. Як хочеш, дам тобі».
На перерві підійшов до Петрика.
— Давай коня… — сказав.
— Кінь утік… — тихо відповів Петрик.
Материне поле
У матері було два сини — старший і молодший.
Коли поженилися сини, дала мати кожному з них ниву. Були ці ниви поруч. Сталося так, що старшому синові дісталася нива на один крок ширша, ніж молодшому.
Затаїв молодший син образу, бо на три мішки менше пшениці збирав щороку, ніж старший.
З кожним роком образа ставала все глибша, аж поки й переросла в ненависть. Зненавиділи брати один одного. Стали уникати вони зустрічей. Коли старший працював на ниві, молодший не виїздив у поле. Коли молодший був на ниві, старший сидів дома.
А мати жила далеко за лісом. У неї була там своя нива, де вона працювала, скільки здужала.
Через людей чула, що її сини ненавидять один одного. Кілька разів приїздила їх помирити, але нічого не виходило. Не хотів і слухати старілий син, щоб півкроку поля віддати молодшому.
Та ось одного гарячого літнього дня, напередодні жнив, почули сини новину: прилетіла з чужого далекого краю чорна сарана, сіла на материну ниву й поїла хліб дощенту.
Приходить старший син до молодшого та й каже:
— Ти чув, брате, про материне горе?
— Чув, — відповідає молодший син.
— Що ж думаєш робити?
— Миритися нам треба, ось що, — каже молодший син.
— Так я тому й прийшов до тебе, — радісно мовить старший брат. — Коли на материнському полі горе — треба забути нам про сварку й закопати в землю ненависть.
А тоді й подумали: «І для чого нам ця межа? Хай поле наше буде спільне. Краще ділитися зібраною пшеницею».
Так і знищили брати межу. Скосили пшеницю, обмолотили, поділили натроє. По одній частці залишили собі, а третю матері відвезли.
Бо коли на материнському полі горе — треба забути про суперечки, образи, ненависть.
Вузенькою стежкою ішли два подорожні. По один бік — хлюпотіли хвилі синього моря, по другий — стояли сиві гори.
Ішли подорожні вже давно. Вони шукали Красу. Один із них — Людина з Гарячим Серцем, другий — Людина з Холодним Серцем.
Людина з Гарячим Серцем глянула на море — і очі її стали захоплені й ласкаві. Вона й каже:
— Яке воно сильне, могутнє і вічне — море.
А Людина з Холодним Серцем каже:
— Так, багато води.
Прийшли подорожні до сірого каменя. У Людини з Гарячим Серцем радісно засяяли очі.
— Глянь, яка гарна квітка. Це ж і є та Краса, що ми шукаємо.