— Що саме вона сказала?
— Що їй нічого сказати.
Том опустив голову.
— Боже всемогутній! — пробурмотів собі під ніс, перш ніж відповісти. — Усе, що я можу, — це знову повторити те, що сказав. Я ніколи не бачив того чоловіка живим. — Він зчепив пальці. — Якби я міг просто побачити її, поговорити з нею…
— Це неможливо. Крім того, що це заборонено, у мене склалося враження, ніби вона не говоритиме з вами, навіть якби ви були останньою людиною на землі.
Ртуть. Захоплююча, але непередбачувана речовина. Вона може тримати тонну скла на маяку, однак спробуйте покласти палець на краплю, і та висковзне з-під нього. Цей образ постійно спливав у голові Тома, коли він згадував про Ізабель по закінченню допиту Накі. Він відновив у пам’яті дні після останнього викидня, коли намагався заспокоїти дружину.
— У нас усе буде добре. Тільки ти і я. Мені цього достатньо до кінця нашого життя.
Її очі зустрілися з його очима, і чоловіка кинуло в холод. У них був розпач, переможеність.
Він хотів доторкнутися до неї, але вона відсторонилася.
— Тобі стане легше. Усе зміниться на краще. Просто треба трохи почекати.
Вона раптом знялася з місця й кинулася до дверей, зігнувшись на мить від болю, і, накульгуючи, пішла в ніч.
— Ізі! Заради Бога, зупинися. Ти поранишся!
— Я зроблю навіть гірше!
У ту безвітряну теплу ніч на небі погойдувався місяць. Довга біла нічна сорочка, яку Ізабель одягнула в першу шлюбну ніч чотири роки тому, світилася на ній, як повітряний ліхтарик, крихітна біла точка в океані пітьми.
— Я не можу це винести! — Вона кричала так голосно й пронизливо, що прокинулися кози й почали бігати по загону, дзеленькаючи дзвіночками. — Я більше не можу це винести! Господи, чому ти змушуєш мене жити, коли мої діти вмирають? Краще б померла я! — Спотикаючись, вона кинулася до скелі.
Він, наздогнавши, обняв її.
— Заспокойся, Ізі!
Але вона вирвалася й знову побігла, накульгуючи, коли біль ставав нестерпним.
— Не кажи мені, що треба заспокоїтися. Як мені заспокоїтися, ти, дурний дурню?! Це твоя провина. Я ненавиджу це місце! Я ненавиджу тебе! Я хочу свою дитину! — Маяк освітив стежку трохи далі від неї, та його промені не зачепили жінку. — Ти не хотів його! Ось чому він помер. Він відчував, що тобі до нього байдуже!
— Ходи, Із! Повертайся додому.
— Ти нічого не відчуваєш, Томе Шерборне! Я не знаю, де твоє серце, але не всередині тебе, це точно!
Людина має певні межі того, що може витримати. Він бачив це досить часто. Відважні хлопці були готові завдати фрицам страху й переживали обстріли, сніг, воші та бруд іноді роками, а потім щось у них просто ламалося, і вони закривалися в собі так глибоко, що їх ніхто не міг зачепити. Або розверталися до вас, ішли на вас із багнетом, сміючись, як маніяки, і плачучи водночас. Боже милий, він подумав про свій стан перед тим, як усе було скінчено…
Хто він такий, щоб судити Ізабель? Вона просто дійшла до межі, от і все. У кожного є такий рубіж. У всіх. І, забравши від неї Люсі, він довів дружину до цього.
Пізно вночі Септимус Поттс стягнув черевики й поворушив пальцями ніг у тонких вовняних шкарпетках. Він застогнав від знайомого хрусту в спині. Чоловік сидів збоку на твердому евкаліптовому ліжку, вирізьбленому з дерева, зрубаного в його лісі. Єдиним звуком у величезній кімнаті було цокання дорожнього годинника на тумбочці. Оглядаючи свою розкішну спальню — накрохмалена білизна, виблискуючі меблі, портрет покійної дружини Еллен — при світлі електричних ламп, затінених матовими рожевими абажурами, він зітхнув. Образ його онуки, засмученої та переляканої, і досі стояв перед очима. Маленька Ґрейс, яку всі, крім Ханни, вважали мертвою. Життя. Хто ж знав, що все так обернеться?
Це горе, цей відчай через утрату матері… Він ніколи не думав, що побачить щось подібне знову після смерті Еллен, поки не зіткнувся зі своєю онукою в саду. Коли чоловік подумав, що життя зіграло з ним усі можливі жарти, воно, як злий шулер, витягнуло нову карту. Септимус знав, через що тепер проходить дівчинка. У його душу закралися сумніви. Можливо… це було надто жорстоко — тримати її подалі від тієї Шерборн…
Поттс ізнову подивився на портрет Еллен. У Ґрейс була така сама лінія підборіддя. Може, вона виросте такою ж красунею, як її бабуся. У мріях він перенісся у всі наступні святкування Різдва та днів народження. Єдине, чого хотів, — щаслива сім’я. Він згадав мученицьке обличчя Ханни, з провиною подумав, що такий же вигляд був у неї, коли він намагався перешкодити їй вийти заміж за Френка.
Ні, дитині місце тут, у її справжній родині. З неї пилинки здуватимуть. Поступово вона звикне до справжнього дому та рідної матері. Тільки б Ханна змогла все це витримати.
Поттс відчув, як з його очей бризнули сльози, і ледь стримував гнів. Хтось повинен за це заплатити. Хтось має страждати так, як увесь цей час страждала його донька. Як можна було знайти немовлятко й залишити собі наче сувенір?
Чоловік відкинув нав’язливі сумніви. Він не міг змінити минуле й роки, коли відмовлявся визнати існування Френка, але може зробити щось для Ханни тепер. Шерборни будуть покарані. Він про це подбає.
Поттс вимкнув лампу, спостерігаючи, як у місячному світлі поблискувала срібна рамка фотографії Еллен, і відкинув думки про те, що ж у цю ніч відчували Ґрейсмарки.