— Нічого. Я кажу, що я її мама і я люблю її. Я…
— Але ви повинні щось сказати про пані Шерборн.
— Однак що саме?
— Можна сказати, що вони з чоловіком змушені були поїхати.
— Поїхати? Куди? Навіщо?
— У такому віці це не має значення. І вона одержить відповідь на своє запитання. Поступово дівчинка забуде, якщо нічого не нагадуватиме їй про Шерборнів. Вона звикне до нового дому. Я бачив це досить часто при всиновленні сиріт тощо.
— Але вона в такому стані. Я просто хочу, щоб їй було краще.
— Боюся, пані Ронфельдт, омлет не приготуєш, не розбивши яєць. Доля роздала цій дівчинці непрості карти, і тут нічого не вдієш. Зрештою ті люди зникнуть з її спогадів, якщо вона не контактуватиме з ними. А поки що капніть їй снодійного у випадку надмірної стривоженості чи неспокою. Їй це не зашкодить.
Розділ 28
— Тримайся подалі від цього чоловіка, ти мене чуєш?
— Я повинен побачитися з ним, мамо. Він уже стільки часу в карцері! І все це моя провина! — картав себе Блуї.
— Не говори дурниць! Ти повернув матері її дитину і скоро отримаєш винагороду, три тисячі гіней. — Пані Смарт зняла з плити праску і з кожною фразою дедалі сильніше тиснула на скатертину, яку прасувала. — Добре подумай, синку! Ти зробив те, що мав зробити, а тепер просто тримайся від цього подалі!
— Мам, у нього більше проблем, аніж у перших поселенців. Думаю, добром для нього це не закінчиться.
— То не твоя справа, синку. Йди-но надвір та прополи клумбу з трояндами.
І коли Блуї автоматично ступив крок у напрямку до задніх дверей, його мати пробурмотіла:
— Ото маю сина-недоумка!
Він зупинився і, на її здивування, гордо випростався.
— Добре, я, може, й недоумок, але не зрадник. І я не з тих хлопців, що покидають своїх товаришів. — Розвернувшись, Блуї попрямував до вхідних дверей.
— І куди це ти йдеш, Джерамає Смарт?
— Піду пройдуся!
— Тільки через мій труп! — заревіла вона, загородивши йому шлях.
Жінка мала лише п’ять футів зросту, а її син — понад шість.
— Пробач! — сказав він, схопивши матір за талію і трохи відсунувши її убік, легко, немов шматок сандалового дерева.
Він залишив її з розтуленим ротом і очима, що палали від люті, і попрямував до хвіртки.
Блуї оглянув камеру. Крихітне приміщення, у кутку — помийне відро, на прикрученому до підлоги столі — олов’яний кухоль. За всі роки, що він знав Тома, Блуї ніколи не бачив його неголеним, з розпатланим волоссям та у зім’ятій сорочці. Тепер під його очима чорніли кола, а над квадратною щелепою, мов гребені гір, нависали вилиці.
— Томе, приятелю! Радий тебе бачити, — відвідувач почав із фрази, яка на мить перенесла їх обох у ті дні, коли, пришвартувавши після довгого плавання катер до причалу, вони справді щиро раділи, що зустрілися знову. Блуї спробував краще роздивитися Томове обличчя, та зосередитися йому заважали ґрати. Якусь мить він навіть не наважувався говорити, але потім почав традиційно: — Як справи?
— Бувало й краще.
Блуї повертів капелюх у руках, поки не набрався хоробрості.
— Знаєш, я не візьму винагороду, — зірвалося з його вуст. — Це якось неправильно.
Том на мить відвів погляд.