Дівчинка обхопила слухняну тваринку за живіт і побігла до виходу.
Том, повернувшись до Ізабель, сказав:
— Скільки ще, Із? Чорт забирай, скільки ще це буде тривати?
— Що буде тривати?
— Як ми можемо так чинити? Як нам жити з цим щодня? Ти знала, що бідолашна жінка втратила розум через нас. Тепер ти побачила її на власні очі.
— Томе, але ми не можемо нічим зарадити. Тобі відомо це так само, як і мені.
Ізабель знову узріла обличчя Ханни, почула її голос. Поки Том сидів, стиснувши зуби, жінка шукала спосіб заспокоїти його.
— Може, коли… — відчайдушно говорила вона, — коли Люсі підросте, може, тоді ми могли б сказати Ханні, тоді це не буде так нечувано. Але це станеться не скоро, повинні минути роки, Томе, роки.
Вражений словами Ізабель та її неадекватним сприйманням ситуації, він продовжував наполягати:
— Ізабель, скільки часу має минути? Це не може чекати роками. Уяви, як їй живеться! Тим паче ти знаєш її.
Ізабель не на жарт перелякалась.
— І, як виявилось, ти також її знаєш, Томе Шерборне. Але ти приховував це, так?
Том був спантеличений таким поворотом.
— Я не знаю її. Ми бачились лише один раз.
— Коли?
— На пароплаві, що прямував із Сиднея.
— Так ось у чому справа?! Чому ти не розповів мені про неї? І що вона мала на увазі, сказавши, що ти повівся дуже шляхетно? Що ти від мене приховуєш?
— Що я приховую? Цікаво!
— Я нічого не знаю про твоє життя! Що ще ти тримаєш в таємниці, Томе? Скільки ще романів на кораблі в тебе було?
Том підвівся.
— Годі, Ізабель! Припини! Ти продовжуєш говорити абсурдні речі стосовно Ханни Ронфельдт для того, щоб змінити тему, бо ти знаєш, що я все-таки маю рацію. І байдуже, бачив я її до цього чи ні. — Він намагався врозумити дружину. — Із, ти ж бачила, ким вона стала. Це все через нас. — Чоловік відвернувся. — Із, я багато чого пережив на війні. Речі, про які я ніколи не розповідав тобі й не збираюсь. Господи, я робив таке… — Він стиснув руки в кулаки, і його щелепи напружились. — Я поклявся, що ніколи не змушу когось страждати, якщо в моїх силах буде цьому зарадити. Ти думаєш, чому я пішов на маяк доглядачем? Бо розраховував, що, можливо, міг би комусь допомогти, наприклад, урятувати якогось бідолаху із судна, що зазнало трощі. А тепер бачу, у що я встряв. Я б ворогові не побажав того, що через нас пережила Ханна Ронфельдт! — Він замовчав, добираючи потрібні слова. — Боже, у Франції я збагнув, що ти вже щасливчик, якщо в тебе є їжа та зуби, щоб її жувати. — Він на мить замовк, адже на нього нахлинули спогади. — Тому, коли я зустрів тебе і ти навіть звернула на мене увагу, я відчув себе на сьомому небі від щастя. — Він замовчав. — Що ж ми за люди, Ізі? У які ігри ми граємо? Я присягнувся, що буду поряд з тобою в горі та радості, Ізабель, у горі та радості! І скидається на те, що радісного зараз мало, — сказав він і великими кроками пішов геть.
Дівчинка заворожено стояла біля задніх дверей, спостерігаючи кінець розмови. Вона ще зроду не чула, щоб татко так довго й голосно говорив. І ніколи не бачила, щоб він плакав.
— Її ніде нема! — цими словами Ізабель зустріла Тома, коли вони з Блуї повернулися в кухню по обіді. — Люсі! Я залишила її гратися з котом надворі, поки спаковувала речі. Я думала, мама наглядає за нею. А мама думала, що я.
— Заспокойся! Заспокойся, Із! — сказав Том і взяв її руки у свої. — Давай подумаємо спокійно. Коли ти востаннє її бачила?
— Годину тому. Максимум дві.
— Коли ти зрозуміла, що вона зникла?
— Щойно. Тато пішов пошукати її у кущах за будинком.
Партаґез оточували зарості кущів, а відразу за садом Ґрейсмарків з охайними та доглянутими газонами простягалися акри австралійських вічнозелених чагарників, що вели до лісу.
— Томе, дякувати Богові, ти повернувся! — вигукнула Віолетта, яка прибігла на веранду. — Мені дуже шкода, це все моя провина. Я мала б наглядати за нею. Білл пішов шукати Люсі на стару дорогу лісорубів.
— Є ще якісь місця, куди б вона могла вирушити? — До Тома повернулася здатність практично мислити й діяти. — Місця, про які ви з Біллом їй, можливо, розповідали?