Ізабель повернулася з пляшечкою.
— Ось, — вона вклала її у руки Тома й спрямувала в рот дитини, ніжно торкаючись її губ, поки немовля не вхопило соску. Цей процес повністю поглинув Тома. Той факт, що немовля давало собі раду без його допомоги, викликав у нього трепет і благоговіння — це було далеко за межами розуміння чоловіка.
Коли Том повернувся на маяк, Ізабель взялася за кухню й приготування вечері, а дитина спала. Щойно жінка почула плач, одразу ж поспішила в дитячу й дістала дівчинку з ліжечка. Дитина, капризуючи, уткнулася в груди Ізабель і почала смоктати тонку бавовняну блузку.
— Моя люба, ти все ще голодна? У книжці доктора Ґриффітса наголошується на тому, що матері слід бути обережною, щоб не перегодувати. Хоча, можливо, крапля…
Вона зігріла ще молока й дала дитині пляшечку. Але цього разу маля відвернулося від соски й розплакалося тієї миті, коли теплий сосок доторкнувся через тканину до немовлятиної щоки.
— Ось тут, ось пляшечка, моя люба, — воркувала Ізабель, однак дитина плакала ще сильніше, махала ніжками та рученятами й поверталася до грудей жінки.
Ізабель згадала, як прибуло молоко, як її груди стали важкими й болючими, бо не було кого годувати — це, схоже, особливо жорстокий механізм природи. Тепер дитина відчайдушно прагне її молока чи, можливо, просто шукає втіхи, оскільки маля не було голодне. Ізабель замислилися, її думки змішалися з плачем і тугою від утрати.
— О, люба, — пробурмотіла вона й повільно розстебнула блузку.
За кілька секунд дитина, вхопивши грудь, почала смоктати, хоча там було лише кілька крапель молока.
Це тривало досить довго, поки на кухню не увійшов Том.
— Як… — він зупинився на півслові, не знаючи, що сказати.
Ізабель подивилася на нього, а на її обличчі відображалися одночасно невинність і провина.
— Це був єдиний спосіб заспокоїти її.
— Але… Ну… — Том був настільки спантеличений, що навіть не міг сформулювати запитання.
— Вона дуже плакала. І не хотіла брати пляшечку…
— Однак раніше вона хотіла, я сам бачив…
— Так, це через те, що вона голодувала. У прямому сенсі.
Том не переставав пильно дивитися на дружину та немовля.
— Томе, це найприродніша у світі річ. Це найкраще, що я могла зробити для неї. Не дивуйся так. — Жінка простягнула до нього руку. — Ходи сюди, любий. Посміхнися.
Він узяв її за руку, проте був збентежений. І десь глибоко всередині нього занепокоєння зростало.
Після обіду очі Ізабель сяяли, Том не бачив її такою вже багато років.
— Іди й подивися! — вигукнула жінка. — Хіба вона не чудо? І ліжечко якраз для неї! — Ізабель кивнула на плетене ліжечко, в якому мирно спала дитинка. Її крихітні груди здіймалися й опускалися, немов відлуння хвиль на острові.
— Наче горішок у шкаралупі, хіба ні? — сказав Том.
— Здається, їй нема ще і трьох місяців.
— А ти звідки знаєш? — підвів брови Том.
— Я подивилася в довіднику доктора Ґриффітса. Я знайшла трохи баранини, взяла ще моркви й ріпи і зробила рагу. Сьогодні в нас буде особлива вечеря.
Том спантеличено насупився.
— Ми повинні відсвяткувати прибуття Люсі й помолитися за її бідолашного батька.
— Якщо це був її батько, — сказав Том. — Люсі?
— Ну, їй потрібно ім’я. Люсі означає «світло», тому воно ідеально підходить, правда?