Цього разу все відбувалося інакше, Ізабель була на сьомому місяці, і, судячи з попереднього досвіду, Том мало чим міг зарадити.
— Скажи, що робити, Із. Що ти хочеш, щоб я зробив?
Ізабель намагалася зняти штанці.
Том підняв її і стягнув їх до кісточок, дружина застогнала голосніше, звиваючись від болю. Її крик лунав над островом.
Пологи були стрімкими та передчасними. Том безпорадно дивився, як дитина — це безпомилково була дитина, — його дитина вийшла з тіла Ізабель. Вона була маленькою, у крові, наче глумливий макет немовляти, на яке вони так довго чекали. Дитя було обмащене кров’ю жінки, ще не готової до його появи.
На зріст не більше фута і не важча, аніж пакет цукру, дитина не рухалася й не кричала. Том тримав її у руках, одночасно здивований і наляканий, не знаючи, що він повинен робити чи відчувати.
— Дай її мені! — волала Ізабель. — Дай мені мою дитину! Дозволь потримати її!
— Маленький хлопчик, — мовив Том і передав своїй дружині тепле тільце. — То був маленький хлопчик.
А вітер пронизливо завивав. У другій половині дня сонце все ще світило у вікно і яскравим золотом заливало жінку та її майже дитину. Старий годинник на стіні кухні ще ретельно відраховував хвилини. Життя прийшло і пішло, а рух світу не зупинився ані на секунду. Машина часу й простору перемелює все, і людей також.
Ізабель вдалося сісти, обпершись на стіну. Вона ридала, побачивши маленьке тільце, яке мало бути більшим, сильнішим — дитиною. «Моя дитина, моя дитина, моя дитина, моя дитина», — шепотіла вона, як чарівне заклинання, що здатне оживити хлопчика. Обличчя маленького було серйозним, мов у ченця в глибокій молитві, очі заплющеними, рот стуленим: він був у світі, з якого однозначно не хотів повертатися.
Тим часом надокучливі стрілки годинника продовжували свій шлях. Минуло півгодини, а Ізабель мовчала.
— Я дам тобі ковдру.
— Ні! — Вона схопила Тома за руку. — Не залишай нас.
Він сидів біля неї, обіймав її за плечі, а вона ридала в нього на грудях. Кров на підлозі почала висихати. Смерть, кров, заспокоєння поранених — усе це було знайоме Томові. Але не так, як тут: там не було жінки і дитини; тут немає вибухів і бруду. Усе інше залишалося таким же, як і раніше: тарілки з вербовим орнаментом стояли в сушарці для посуду; над дверцятами духовки висів рушник. Пиріг, що його вранці спекла Ізабель, лежав перевернутий і охолоджувався, а деко[8] було накрите вологою тканиною.
Через деякий час Том спитав:
— Що ми будемо робити? З ним?
Ізабель подивилася на вже холодне дитятко в неї на руках.
— Зігрій води.
Том отетеріло подивився на неї.
— Будь ласка, зігрій води.
Чоловік здивовано підвівся і пішов, щоб запалити водонагрівач, аби не засмучувати Ізабель.
Він повернувся, й жінка сказала:
— Налий води у ванночку. Коли вона нагріється.
— Якщо ти хочеш прийняти ванну, я віднесу тебе, Із.
— Це не для мене. Я повинна помити його. Потім у комоді є хороші простирадла — ті, що я вишивала. Принесеш одне?
— Із, мила, ще буде час для всього цього. Зараз найголовніше — це ти. Я піду і дам сигнал, щоб прислали човен
— Ні! — її голос був твердим. — Ні! Я не хочу нікого бачити. Я не хочу, щоб про це хтось знав. Ще не зараз.
— Але, люба, ти втратила багато крові. Ти біла немов стіна. Ми повинні викликати сюди лікаря і забрати тебе звідси.
— Томе, ванну. Будь ласка!
Коли вода нагрілася, Том наповнив металеву ванночку й поставив її на підлогу біля Ізабель. Він дав їй шматок м’якої фланелі. Вона намочила тканину й обережно, ніжно, пальчиком, стала обтирати обличчя маляти, змиваючи з ніжної шкіри кров разом із водою. Дитина продовжувала свою таємну бесіду з Богом навіть тоді, коли Ізабель опустила фланель у воду, щоб сполоснути її. Вона віджала тканину й почала знову вмивати дитинча, уважно стежачи або навіть сподіваючись, що оченята можуть замерехтіти, а крихітні пальчики ворухнутися.
[8] Деко — металевий лист із загнутими краями для випікання або сушіння на ньому чого-небудь. (Прим. ред.)