Ізабель сиділа на траві під скелею, яку вона охрестила Зрадницькою. Усередині в неї все кипіло. Вона лютувала від самої думки про те, що всім є діло до її «брудної білизни». Жінка не хотіла, щоб про це знали Ральф і Блуї. Вони, ймовірно, всю поїздку обговорювали її найінтимніший сором і бозна-що ще. Те, що Том викликав лікаря проти її волі, вона вважала зрадою.
Ізабель застигла, спостерігаючи за океаном, вітром, який збивав хвилі, хоча зранку вода була гладенькою, ледь починало рябіти. Минуло кілька годин. Жінка зголодніла. Вода заколихувала її. Але вона не хотіла навіть наближуватися до будинку, поки там лікар. Натомість зосередилася на дрібницях, що її оточували: розглядала будову кожного листочка, його насичену зелень, прислуховувалася до звуків вітру, води, криків птахів. Раптом вона почула сторонній звук: наполеглива нота, коротка, повторювана. Він долинав з маяка? З будинку? Це не звичний брязкіт металу, що часто доносився з майстерні. Вона почула його знову, цього разу в іншій тональності. Вітер на Янусі якимось чином розбивав звуки на окремі частоти, спотворюючи їх, коли вони перетинали острів. Дві чайки сіли на берег неподалік і почали сваритися за рибину, заглушивши той слабкий звук.
Ізабель повернулася до своїх думок, поки знову безпомильно не вловила звук, принесений вітром. Це була гама: з помилками, але вона раз по раз ставала дедалі кращою.
Жінка ніколи не чула, щоб Ральф чи Блуї згадували, ніби грають на піаніно, а Том не зіграє за жодні гроші. Напевно, це той жахливий лікар вирішив-таки приткнути свої пальці туди, де не треба. Вона ніколи так і не витиснула з фортепіано жодної мелодії, а тепер воно заспівало. Розлючена, Ізабель побігла стежкою, ладна відігнати непроханого гостя від інструмента, від свого будинку.
Вона проминула господарські споруди, де Том, Ральф і Блуї викладали мішки борошна.
— Привіт, Іза… — Ральф спробував почати розмову, але жінка пройшла повз нього в будинок.
Вона ввірвалася до вітальні.
— З вашого дозволу, це дуже делікатний музичний інструмент… — почала, однак замовкла, збентежившись від вигляду фортепіано. Воно було повністю розібране, поруч стояла відкрита коробка інструментів, а незнайомець малесеньким ключем повертав гайку над однією з мідних басових струн, натискуючи відповідну клавішу.
— Муміфікована чайка. Ось у чому ваша проблема, — сказав він, не озираючись. — Одна з них. Вона й добрих двадцять років у піску, солі та бозна-чому. Після того як я замінив повсть на деяких молоточках, звук стане кращим. — Він продовжував натискати клавіші та підтягував струни, поки говорив. — Я всякого набачився за свій вік. Мертві пацюки, бутерброди, іграшковий кіт. Я міг би написати книжку про речі, що врешті-решт потрапляють усередину фортепіано, хоча зовсім не розумію, яким чином вони опиняються там. Б’юсь об заклад, чайка туди сама не залетіла.
Ізабель так розгубилася, що втратила здатність розмовляти. Її рот був усе ще розтулений, коли вона відчула руку на своєму плечі. Повернувшись, побачила Тома й почервоніла, мов буряк.
— Здивована? — запитав він і поцілував її у щоку.
— Ну… Ну, це було… — Ізабель принишкла.
Він оповив рукою талію дружини, і, постоявши мить чолом до чола, вони вибухнули сміхом.
Наступні дві години Ізабель спостерігала за настроювачем, поки він домагався виразнішого звучання, програвав ноти знову й знов, щоразу голосніше, і закінчив, програвши «Алілуя», фрагмент із твору Генделя.
— Я зробив усе, що міг, пані Шерборн, — сказав він, збираючи свої інструменти. — Насправді його краще б у майстерню привезти, але поїздка туди і назад наробить стільки ж шкоди, як і добра. Звуки вельми не ідеальні, однак грати можна. — Він витягнув стілець з-під фортепіано. — Спробуйте!
Ізабель сіла за інструмент і зіграла гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку.
— Набагато краще, ніж раніше! — сказала вона й перейшла на арію Генделя, граючи по пам’яті, коли хтось відкашлявся. Це був Ральф, він стояв позаду Блуї у дверному отворі.
— Не зупиняйся! — попросив Блуї, побачивши, що вона повернулася для привітання.
— Я поводилася жахливо, пробачте! — сказала Ізабель, збираючись підвестися.
— Зовсім ні, — відповів Ральф. — Ось. Це від Гільди, — додав він, витягуючи з-за спини щось перев’язане червоною стрічкою.
— О! Можна відкрити це зараз?
— Звичайно! Якщо я докладно їй усе не розповім, вона продзижчить мені всі вуха!
Ізабель, позбувшись обгортки, знайшла під нею «Ґольдберґ-варіації» Баха.
— Том вважає, що ви зможете зіграти таке… із залющеними очима.
— Я не грала це вже багато років. Але я їх дуже люблю! Дякую вам! — Вона обняла Ральфа й поцілувала його в щоку. — І тобі теж, Блуї, — додала Ізабель і випадково поцілувала чоловіка в губи, бо той саме повертався.
Зашарівшись, він опустив погляд.
— Я не маю до цього жодного стосунку, — сказав Блуї, але Том заперечив.
— Не вір жодному слову! Він їхав аж в Олбані, щоб привезти настроювача. Це вчора зайняло весь його день.
— У такому разі ти отримуєш ще один поцілунок, — сказала вона й поцілувала його в іншу щоку. — І ви теж! — додала, поцілувавши заразом і настроювача.
Тієї ночі, коли Том перевіряв гартівну сітку, до нього доносилися серенади Баха, розмірені ноти піднімалися сходами маяка і дзвеніли навколо світлової камери, пурхаючи між призмами. Так само, як і ртуть, завдяки котрій рухався освітлювальний механізм, таємничою була й Ізабель. Вона мала вміння лікувати та отруювати, здатність нести на собі всю тяжкість світла, але могла й розпорошитися на тисячі невловимих частинок, плинучи у всіх напрямках, рятуючись від себе. Том вийшов на галерею. Коли вогні «Віндворт Спірит» зникли за обрієм, тихо помолився за Ізабель та їхнє спільне життя. Повернувшись, узяв вахтовий журнал і написав у колонці «Примітки» за середу, 13 вересня 1922 року: «Човном прибув відвідувач, Арчі Поллок, настроювач фортепіано. Попередній дозвіл надано».