У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Їй не вірилось, що це наслідок моїх відвідин Вердюренів. Я сказав, що спіткав там драматурга Блока, близького Леїного приятеля, а Лея звірила йому дивні речі. (Я хотів їй дати зрозуміти, що про Блокових кузин знаю більше, ніж мовлю.) Щоб утишити збурення, викликане моєю грою в розлуку, я спитав: «Альбертино! Ви можете заприсягнутися, що ніколи мені не брехали?» Втупивши погляд у порожнечу, вона відказала: «Так, тобто ні. Я збрехала, що Андре липнула до Блока, ми його не бачили». — «Але в такому разі навіщо ви це говорили?». — «Я боялася, щоб ви не подумали про неї щось інше, та й годі». Альбертина знов утупилася в порожнечу, а потім сказала: «Мені не треба було приховувати від вас, що я три тижні подорожувала з Леєю. Але я вас тоді так мало знала!» — «Це було перед Бальбеком?» — «Перед другим Бальбеком». А ще вранці вона мені казала, що не знайома з Леєю! Я дививсь, як горить полум’ям мій роман, на писання якого в мене пішло мільйон хвилин. Навіщо? Навіщо? Альбертина, як зрозумів я, робить мені ці два признання, бо думає, що це до мене все одно дійшло від Леї. Чи ж можна ручитися, що не знайдеться ще сотні подібних випадків? А ще я розумів, що в Альбертининих словах ніколи немає ні на йоту правди, що правда вилазить усупереч їй, що правда спливала цілим кім’яхом фактів, які Альбертина досі намагалася приховати, боячись, що хтось може про них знати. «Два випадки — це пусте, — сказав я. — Ось як їх буде бодай чотири, тоді вони вріжуться в пам’ять. Що ви ще можете мені відкрити?» Вона знов утупилась у порожнечу. Як у неї віра в прийдешнє життя уживалася з брехнею, з якими менш згодливими, ніж вона гадала, богами вона пробувала домовитися? Становище вийшло негарне, бо її мовчання і нерухомість погляду тривали довгенько. «Ні, більше нічого», — відгукнулася, нарешті, вона. І, попри мої наполягання, вона уперлася — уже з легкістю — на «більше нічого». Це, може, й правда, та щербатенька! Відколи в неї завелася ця пристрасть, аж до дня, коли я притулив її в себе, скільки разів, у скількох помешканнях, на скількох прогулянках вона, мабуть, віддавалася своїй пристрасті! Ґоморрейки досить рідкі й воднораз досить численні, отож у найбільшій юрбі всі вони угледять одна одну. І тому легко порозуміються між собою. Я з жахом згадую один вечір, який тоді здався мені тільки смішним. Мій друг запросив мене обідати до ресторану разом із його коханкою і ще з одним другом, який привів свою коханку. Жінки швидко знюхалися, але їм так нетерпеливилось, що вже після супу їхні ноги шукали зустрічі під столом між собою і часто натикалися на мої. Небавом їхні ноги переплелися. Але двоє моїх друзів нічого не помічали; я сидів як на голках. Одна з жінок не витримала і полізла під стіл, кажучи, ніби щось упустила. Потім у другої розігралася мігрень і їй захотілося піти до умивальні. Друга заявила, що їй пора йти з приятелькою до театру. Зрештою я залишився сам із двома приятелями, які ні про що не здогадувалися. Та, кому боліла головонька, повернулася, але перепросила за те, що піде додому раніше, щоб зажити антипірину. Потім ці двоє жінок дуже заприязнилися, разом прогулювалися. Одна, перебрана за чоловіка, ловила малих дівчаток, проводила їх до тамтої і звірялася їм із їхньою таємницею. Друга мала малого хлопця, на якого вдавано гнівалася й просила приятельку карати його, а та при покаранні рук не жаліла. Можна сказати, що не було такого публічного місця, де б вони не робили того, що найінтимніше.

«Проте Лея, поки ми подорожували, шанувалася, — сказала Альбертина. — Вона поводилася стриманіше за багатьох світських жінок». — «А хіба є такі світські жінки, які поводилися з вами свавільно, Альбертино?» — «Ні». — «То що ви маєте на увазі?» — «Вона не розпускала язика». — «Наприклад?» — «Вона не вживала, як немало світських жінок, таких слів, як «остобісіти», «чхати». Мені здалося, що ще не згоріла частина роману дожевріла і спопеліла. Моя нехіть могла б ще тривати. Коли я застановлявся над Альбертининими словами, мене пекла безсила лють. Потім лють поступилася місцем перед якоюсь розчуленістю. І я теж, коли вернувся додому і заявив про розрив, злукавив. Ця так уперто розігрувана мною ухвала порвати насилала на мене якусь журу, здатну зв’ялити мене, аби я справді захотів покинути Альбертину. Зрештою, навіть за цих нападів, наворотів (як кажуть про страждання фізичні) моїх думок про оргії, яким віддавалася Альбертина перед нашим знайомством, я ще більше дивувався улегливості моєї бранки і переставав на неї гніватися. Звичайно, протягом усього нашого спільного життя я натуркував Альбертині, що це життя тільки тимчасове, і Альбертина бачила в цьому якийсь чар. Але того вечора я передав куті меду; я боявся, що невиразних погроз розриву вже недостатньо, що вони розбігаються з Альбертининим уявленням про моє велике кохання і ревнощі, які мене, як вона думала, погнали до Вердюренів на розпити. Того вечора я міркував так: серед інших причин, які могли мене раптом схилити (з чого я здав собі справу тільки поступово) до цієї комедії розриву, найважливішою була та, що я, скоряючись імпульсові, як це траплялося з моїм батьком, але тільки не маючи, як батько, духу здійснити погрозу, я погрожував істоті, що була в безпеці, але, аби вона не думала, ніби я кидаю слова на вітер, я заходив надто далеко, вдаючи щирість моїх намірів, і відступав аж тоді, як противник, піймавшись на вудку, починав тремтіти.

Зрештою, в такій брехні ми завжди чуємо щось від правди; якщо життя не приносить змін у наше кохання, то ми самі хочемо їх унести або удавати, говорячи про розлуку, бо ми дуже гостро чуємо, що всяке кохання і загалом усе на світі швидко йде до прощання. Нам заздалегідь збирається на плач, щоб виплакати сльози, нерозлучні з прощанням. Еезперечно, цього разу сцена, яку я розіграв, мала свою практичну мету. Мені нараз запраглося утримати Альбертину, бо я відчував, що душею вона поєднана з іншими істотами, зв’язки з якими годі урвати. Якби вона навіть зреклася назавше усіх ради мене, я б, мабуть, ще цупкіше завзявся не покидати її ніколи. Бо заздрощі роблять розлуку чимось болісним, а вдячність унеможливлює її. В кожному разі я відчував, що мене чекає бій, і в цьому бою я переможу чи накладу головою. Я ладен був віддати Альбертині все, чим посідав, бо я казав собі: «Все залежить від цієї сутички». Але ці сутички мало скидаються на колишні, які тривали кілька годин, тоді як сучасна баталія не має ні кінця, ні краю, ні завтрішнього, ні позавтрішнього дня, ні наступного тижня. Ти віддаєш їй усі сили, переконаний, що треба тільки докласти останніх зусиль. І так цілий рік може не принести «розв’язання».

Може, тут давалася взнаки несвідома ремінісценція комедіянтських сцен, які влаштовував пан де Шарлюс, з яким я водився, коли мене огортав ляк, що Альбертина мене покине. Але згодом, почувши від матері про те, чого я раніше не знав, я прийшов до переконання, що всі подробиці цієї сцени — в мені, в одному з похмурих, успадкованих нами схронах, де певні почуття забирають у нас голос, вивільняючи наш бережений запас сил, як вивільнюють їх ліки, діючи подібно до алкоголю чи кави. Коли тітка Леонія почула від Евлалії, що Франсуаза, певна, що пані її сидітиме в чотирьох стінах, намислила таємно відлучитися, про що моя тітка не мала ніколи довідатися, напередодні тітка нібито вирішила, що завтра вона поїде на прогулянку. Вона звеліла недовірливій Франсуазі не лише приготувати загодя всі речі, провітрити ті, що замкнуті в шафі, а й навіть замовити повіз, розрахувати кожну хвилину денних справ. І допіро як Франсуаза, переконана чи бодай занепокоєна, мусила відкрити тітці свої плани, тітка прилюдно зреклася своїх планів, щоб не перебаранчати Франсуазиних. Так само, аби Альбертина не подумала, що я її тільки лякаю, і аби вона міцніше вбила собі в голову, що ми розходимося, я, висловлюючи думку і сам же з неї роблячи висновки, почав готувати наперед наше завтрішнє і нібито вічне прощання і давав Альбертині вказівки, як нібито ми й не збиралися помиритися за хвилю. Як генерали, гадаючи, що для того, щоб переграти ворога, треба хитрувати до кінця, я теж уклав у цю комедію майже стільки душі, щоб комедія здалася правдою. Ця вигадана сцена прощання, зрештою, пройняла мене такою гризотою, буцімто вона була справжня; може, тому, що один із двох акторів — Альбертина, — уважаючи її за правду, підсилила ілюзію другого. Життя у нас плинуло з дня на день, кожен день, навіть прикрий, залишався зносним, прив’язаним до землі баластом звички, а також певністю, що і завтра, хай би яке воно було жорстоке, кохана істота буде зі мною. Аж це я, навісноголовий шаленець, знівечив одним махом наше важке життя. Нищив я, щоправда, його лише словами, але цього було досить, щоб укинути мене в журбу. Може, тому, що смутні слова, хай навіть нещирі, несуть у собі свій смуток і в’їдаються в нашу шкуру; може, тому, що вдаючи розлуку, ми випереджаємо годину, яка надійде колись неминуче; і, врешті, ми не цілком певні, що ми не натискаємо на механізм, який виб’є цю годину. В усякому блефі, хоч би який він був невинний, є частка непевности, як реагуватиме той, кого ошукують. Аби ж то ця комедія розлуки закінчилася розлукою! Без серцевого щему ми не можемо уявити собі її можливосте, навіть неправдоподібної. Ми побиваємось подвійно, бо розлука відбувається тоді, коли вона нестерпна; коли ми потерпаємо через жінку, яка піде від нас, не вилікувавши нас чи бодай не заспокоївши! 1, врешті, ми вже не маємо такої підпори, як звичка, спасенної для нас навіть у гризоті. Ми добровільно позбуваємося її; ми надали нинішньому дневі виняткової ваги; його вивернуто з коренем, як день від’їзду; наша уява, більше не паралізована звичкою, обудилася; ми додаємо до нашого повсякденного кохання сентиментальні марення, які роздувають його незмірно, ми не уявляємо, як нам далі жити без тієї, на яку вже не можемо покладатися. Власне, мабуть, для того, щоб вона від нас не пішла, ми й пустилися на комедію розлуки. Але ми попалися на вудочку самі, ми знову почали страждати, бо самі утяли щось нове, незвичайне, схоже на те лікування, яке повинне сцілити хворобу пізніше, а зразу тільки погіршує її.

На очах у мене бриніли сльози, як у тих, хто на самоті, примхою уяви, переживає смерть коханої і уявляє собі так докладно власний біль, що, врешті, його відчуває. Ось так, даючи Альбертині вказівки щодо її поводження в стосунку до мене, коли ми розійдемося, у мене створилося враження, ніби мені так сумно, як наче ми й не збиралися помиритися за хвилю. А потім, чи був я так уже певний, що здолаю це вчинити, чи був певний, що знов умовлю Альбертину жити вкупі? А якби мені з цим пощастило цього вечора, чи відродиться у ній попередній душевний стан? Я відчував себе паном прийдешнього, але не вірив у це панування; я розумів, що моє почуття походить тільки від того, що ця прийдешність ще не існувала і що вона тим самим не гнітила мене своєю неминучістю. Брешучи, я, може, був тоді ближче до правди, ніж мені здавалося. Наприклад, коли я казав Альбертині, що швидко її забуду; так справді сталося в мене з Жільбертою, яку я тепер уникав, рятуючись не від страждання, а від нудьги. Звісно, я страждав, коли писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося. Проте зрідка я її відвідував. Отож весь час Альбертини належав мені, а в коханні легше зректися почуття, ніж звички. Але мені вистачало духу говорити прикрі слова, я знав, що це неправда, зате вони були щирі в Альбертининих устах: «О, я обіцяю, я вас більше не побачу! Аби лиш не бачити, як ви плачете, кохання моє! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Що ж, як треба, ми більше не побачимося!» Її слова були щирі, а мої нещирі, бо Альбертина почувала до мене тільки приязнь, і розлука засмучувала її менше; з другого боку, мої сльози, які є тільки росою за великого кохання, здавалися Альбертині чимось незвичайним і, перенесені в терени приязні, де вона залишалася, приязні міцнішої, ніж моя, судячи з того, що вона оце сказала, краяли їй серце; при прощанні той, хто не кохає, знаходить ніжні слова, кохання навпростець не освідчується, а потім, сказане оце нею, може, не таке вже й неточне, бо щедрі прояви кохання можуть, зрештою, породити в істоті, яка їх будить, не відчуваючи їх сама, прихильність, удячність, почуття не такі егоїстичні, ніж ті, що їх викликали; і по цілих роках розлуки, коли в душі давнього коханця вже нічого не зостанеться, вони не заглухнуть у коханки.

Була така мить, коли мене посіла злість на Альбертину, але ця злість тільки пробудила мою охоту утримати її. Того вечора, ревнуючи її лише до мадемуазель Вентейль, я збайдужів до Трокадеро, не лише тому що послав її туди, аби відвернути від Вердюренів, а й тому що, уявляючи там Лею, через яку я відкликав Альбертину, не бажаючи їхнього знайомства, я знічев’я назвав ім’я Леї, і Альбертина, людина недовірлива, з побоювання, що мені ляпнули щось зайве, ускочила в слово і заторохтіла, прикриваючи очі долонею: «Я дуже добре її знаю; торік ми ходили з приятельками дивитися її гру; після вистави ми зайшли до її вбиральні; вона одягалася при нас. Це дуже цікаво». Тут моя думка була змушена покинути мадемуазель Вентейль і в розпачливому пориванні, шугнувши до провалля даремних силкувань щось відновити у пам’яті, причепилася до актриси, до того вечора, коли Альбертина пройшла до її ложі. З одного боку, після всіх присяг, які вона мені робила так щиро, після беззастережного принесення в жертву своєї свободи, хіба можна було повірити, що все це підшите злом? А проте мої підозри, може, й були детекторами брехні. Якщо вона пожертвувала Вердюренами задля Трокадеро, хоч у Вердюренів могла зустрітися з мадемуазель Вентейль, тож у Трокадеро, яким вона пожертвувала задля прогулянки зі мною, була, як причина її відкликання, Лея, через яку, як мені здавалося, я турбувався даремно і з якою, проте, за її мимовільним визнанням, вона зналася куди ближче, ніж могли підказати мої страхи, та ще й за дуже підозрілих обставин. Хто ж міг привести її в цю ложу? Страждаючи через Лею, я переставав страждати через мадемуазель Вентейль, двох катів мого дня, переставав чи то тим, що в моїй голові не вкладалося стільки сцен зразу, чи то через зіткнення моїх нервових емоцій, відголоском яких і були мої ревнощі. Я переконувався, що ревную до Леї не менше, ніж до мадемуазель Вентейль, і водночас мені не вірилося в цю Лею, бо я все ще страждав через мадемуазель Вентейль. Хоча мої ревниві почуття гасли одне по одному — щоб запалати потім ізнову, — це не означало, що вони не відповідали якійсь відчутій наперед правді, що про цих жінок я не міг казати: «жодна», а міг казати: «всі». Я сказав, «відчутій наперед», бо не міг захопити всі точки простору й часу. До того, чи ж є такий інстинкт узгодження, який допоміг би мені там-от, такої-от години спіймати Альбертину на гарячому з Леєю, або з бальбецькими дівчатами, або з подругою пані Бонтан, яку вона зачепила, або з тенісисткою, яка штовхнула її ліктем, або з мадемуазель Вентейль?

«Серденятко моє Альбертино! Дуже вдячний вам за вашу обіцянку! Зрештою, в перші роки я принаймні уникатиму тих місць, де будете ви. Ви не знаєте, чи поїдете цього року до Бальбека? В такому разі я подбаю про те, щоб туди не поїхати». Розводячись у такому дусі, запобігаючи подіям ув облудному моєму уявленні, я не стільки прагнув настрашити Альбертину, скільки завдати болю самому собі. Як людина, яка спершу дратується через дрібницю, а потім упивається громами власного голосу й улягає лютості, породженої не з серця, а з самого дедалі навіснішого гніву, я котився щоразу швидше похилою мого смутку до все глибшої розпуки, з безвладністю людини, яка відчуває холод, але не бореться зі стужею, а знаходить якусь приємність у дрижаках. І якби я врешті — як я на це розраховував, — опанував себе, отруснувся з душевного застою, дав хід назад, Альбертинин поцілунок на добраніч мав би потішити мене не стільки після болю від того, що Альбертина не зраділа моєму приходові, скільки після болю, якому я піддався, уявляючи формальнощі вигаданої розлуки (для уявного залагодження їх) і передбачаючи її наслідки. У кожному разі, не вона перша повинна була сказати на добраніч, — це перешкодило б мені повернутися до пропозиції помиритися. Отож я раз у раз нагадував Альбертині, що давно вже пора сказати на добраніч, завдяки чому я не випускав з рук ініціятиви і все відсував хвилину прощання. В такий спосіб натяки на вже пізню добу і на те, що ми притомилися, я пересипав питаннями, які задавав Альбертині. «Сама не знаю, куди мені податися, — відповідала вона замислено. — Може, до Турені, до тітки». І цей первісний план заморозив мене, як ніби наш остаточний розрив уже почав справджуватися. Вона перебігла очима по кімнаті, по піанолі, по блакитних атласних фотелях. «Не можу освоїтися з думкою, що я не побачу цього ні завтра, ні позавтрьому, ніколи. Люба кімнатка! Ні, це неможливо, мені це в голові не вкладається!» — «Так треба, тут ви нещасливі». — «Ба ні, я ще не була нещаслива, нещасливою я буду тепер». — «Та ні, повірте: так буде ліпше для вас!» — «Може, для вас!» Я втупився перед собою в простір, буцімто, вагаючись, гнав від себе якусь нову думку. «Послухайте, Альбертино, ви сказали, що ви були тут щасливі й що ви будете нещасливі». — «Авжеж». — «Ви мені шарпаєте душу. Хочете, спробуємо пожити ще кілька тижнів? Хто знає, тиждень по тижню, так можна й обсидітися. Є перехідні часи, які тривають вічність». — «Який ви милусь!» — «Але ж це шаленство — так катувати знічев’я цілі години один одного; це як подорож, до якої людина готується, а потім не їде. Я геть розбитий». Я посадовив її собі на коліна, узяв Берґоттів рукопис, про який вона мріяла, і написав на обкладинці: «Моєму серденьку Альбертині на пам’ятку про відновлення угоди». «А зараз, моя рибко, — сказав я, — ідіть спати хоч би аж до завтрішнього вечора, ви не стоїте вже на ногах». — «О, я дуже рада!» — «Ви кохаєте мене бодай трошки?» — «В сто разів більше, ніж раніше».

Я б так не тішився, якби ця комедійка не сягнула тієї досконалосте в режисеруванні, до якої я її допровадив. Якби ми просто говорили про розлуку, це вже було б серйозно. Люди думають, що ведуть ці розмови не тільки нещиро (що, зрештою, правда), але й вільно. Проте такі наші розмови, без нашого відома, всупереч нашій волі, є вже першим помруком бурі, про яку ми не здогадуємося. Насправді те, що ми доводимо тоді, є чимсь противним нашому прагненню (а прагнемо ми жити з тією, яку кохаємо), але жити разом нам уже несила, це для нас щоденна мука, мука, яку ми воліємо стражданню розлуки, але ця мука все-таки розведе нас, попри наші зусилля, врізнобіч. Так діється звикле, але не одразу. Найчастіше — у нас із Альбертиною, як виявиться, все складеться не так — потому як були сказані слова, в які ми не повірили, вводиться в дію неоковирний шкіц добровільної, безболісної, тимчасової розлуки. Жінці пропонують — аби згодом вона більше змогла уподобати наше товариство, аби позбутися на час від вічних гризот і втоми — вирушити без нас або дозволити вирушити нам без неї в кількаденну подорож. Це будуть перші — вже віддавна — дні, проведені без неї, які раніше здавалися нам неможливі. Дуже швидко вона повертається до нас, щоб посісти свос місце біля нашого вогнища. Ось тільки ця розлука, коротка, але доконана, не є наслідком свавільної примхи і не може бути єдиною, як ми собі замислили. До нас вертаються ті самі гризоти, ті самі труднощі співжиття; єдино розлука — це не найважче з усього; про неї заходить розмова, потім її і доводять до скутку за обопільною згодою. Але це тільки початкові симптоми, яких ми не помітили. Незабаром розлуку хвилеву й усміхнену заступить розлука жорстока, остаточна, яку ми несвідомо готували.

«Зайдіть до мого покою на п’ять хвилин, мені хочеться ще на вас подивитися, мій хлопче. Будьте такий ласкавий! Але я швидко засну, бо я зовсім як нежива». Вона справді була як нежива, коли я вступив до її покою. Прилігши, вона одразу заснула; простирадла, саваном обвиваючи її тіло, спадаючи гарними згортками, здавалися кам’яними. Як на середньовічних фресках Страшного Суду, сама тільки голова виста є з гробу, чекаючи уві сні сурми Архангела. Сонна голова майже відкинута назад, волосся розкуйдане. І, споглядаючи це розпростерте, звичайне тіло, я питав себе, яку логаритмічну таблицю вона складає, щоб усі ті дії, в яких воно бере участь — рух ліктя, шелест сукні, — простягнені в безконеччя з усіх точок, які воно займає у часі й просторі, і час від часу воскрешені в моїй пам’яті, завдавали мені стільки болю. Адже — я знав про це — ці дії пов’язувалися з рухами, з її прагненнями, які в іншої жінки — а в неї самої п’ять років тому або через п’ять років потому — були б мені зовсім байдужі. Все це була брехня, але рятунок я від своєї легкодухости бачив лише в смерті. І так я стояв у хутрі, якого ще не скинув після повернення від Вердюренів, перед цим скорченим тілом, перед цією алегорією — чого? моєї смерти? мого кохання? Незабаром я почув рівний її подих. Я присів на краєчок ліжка; цей віддих і споглядання її діяли на мене заспокійливо, наче морський легіт. Потім я вийшов навшпиньки, аби її не збудити.

Було так пізно, що я попросив Франсуазу ходити вранці коло Альбертининого покою тихенько. Отож Франсуаза, переконана, що ми влаштували були «нічну оргію», іронічно звеліла решті служби «не будити принцеси». Окрім того, я потерпав, що Франсуаза не зуміє стриматися, нагрубіянить Альбертині і цим отруїть нам життя. Франсуаза була вже не в тих літах, коли вона страждала через те, що моя тітка фаворизує Евлалії, тепер її заздрощам не було впину. Ці заздрощі змінювали, спотворювали твар нашої служниці аж так, що я іноді застановлявся: а що як, непомітно для мене, після вибуху люті у неї станеться легкий удар? Попрохавши не будити Альбертини, сам я не міг заснути. Я намагався зрозуміти, який же справжній її душевний стан. Чи ж відвернув я розіграною мною скорботною комедією реальну загрозу? Хоча Альбертина твердила, що їй дуже добре в мене, чи ас збиралася вона іноді утекти на волю або ж, навпаки, належало вірити її словам? Яка з двох гіпотез правдива? Якщо мені часто траплялося, якщо часто доводилося для усвідомлення історичної події роздути випадок мого минулого життя до вимірів історії, то цього ранку, навпаки, я не переставав зіставляти нашу вчорашню сцену з недавнім дипломатичним інцидентом. У такий спосіб, попри всю ріжницю, я намагався зрозуміти її вагу.

Очевидно, я мав право так розумувати. Бо цілком імовірно, що я несвідомо ступив у слід пана де Шарлюса, вдаючи цю облудну сцену, — подібні сцени він не раз перед моїми очима розігрував так ізповажна: з другого боку, це в нього було не чим іншим, як несвідомим перенесенням у сферу приватного життя інстинктів його германської раси, пробуджених у ньому хитрощами чи, як хочете, войовничою пихою?

Деякі державні мужі, між ними — і князь Монако, переконали французький уряд, що, як він не відцурається пана Делькасе[100], грізна Німеччина оголосить війну, і міністр закордонних справ подав до демісії. Отож французький уряд визнав за німцями намір почати воєнні дії, якщо ми не поступимося. Але інші політики думали, що це звичайнісінький «блеф» і що як Франція покаже твердість, німці не добудуть меча. Звичайно, сценарій тут був не лише відмінний, а майже протилежний, бо Альбертина ніколи не похвалялася мені розривом; але сукупність вражень укріпила мене в вірі, що вона про це думає, так само як французький уряд повірив у намір німців. З другого боку, якби німці прагнули миру, то навіювати французькому уряду думку про можливість війни було б небезпечною грою з сумнівним успіхом. Безперечно, я діяв би цілком слушно, якби думка, що я ніколи не наважуся на розрив, викликала б у Альбертини поривання до волі. А якщо повірити, що вона не має таких прагнень, зректися припущення, що в ній іде якесь своє, таємне життя, мета якого потурати своєму збоченню, що в ній озвався тільки гнів, коли вона, довідавшись, що я був у Вердюренів, гукнула: «Я так і знала!» — і, вдаючи, що їй усе ясно, додала: «У них мала бути мадемуазель Вентейль»? Усе це підтверджувало побачення Альбертини з пані Вердюрен, побачення, про яке мені сказала Андре. Але, може, ці несподівані пориви до свободи (казав я собі, пробуючи йти наперекір інстинкту), виникали — ни взагалі існували, — або мали, зрештою, виникнути з противної думки; а саме з того, що мені не в голові женіння з Альбертиною, що я не лукавлю, натякаючи ніби знічев’я на нашу близьку розлуку, що я принаймні покину її рано чи пізно. Вечірня сцена мала в такому разі єдино зміцнити цей здогад і привести її до такої ухвали: «Якщо цього не минути, то ліпше скінчити з цим зразу». Воєнні приготування, які найоблудніша з максим хвалить, аби перемогли устремління мирні, спершу, навпаки, переконують кожну ворожу сторону, що противник прагне розриву, і це переконання приводить до розриву; коли ж розрив стається, кожний запевняє, що його домагалася друга сторона. Навіть якщо нахвалки не були щирі, успіх схиляє до повторення погроз. Одначе важко визначити межу, до якої блеф може йти успішно; якщо один гравець зайде надто далеко, другий, який досі поступався, теж рушить уперед; перший, не уміючи змінити тактики, привчений до думки, що вдавати, ніби він не боїться розриву, це найліпший спосіб уникнути його (як я того вечора з Альбертиною), спонукуваний гонором до того, щоб лягти кістьми, але не здатися, завзято насваряється й далі аж до тієї хвилі, коли їм обом відступати нікуди. Ось так блеф може мішатися зі щирістю, чергуватися з нею: що вчора було грою, нині стає реальністю. Нарешті, може статися, що один супротивник справді налаштований на війну; наприклад, Альбертина вирішить рано чи пізно припинити таке життя або ж, навпаки, така думка ніколи не спадає їй, і все це вроїлося мені в голові. Ці гадки я снував уранці, поки Альбертина спала. Щодо останньої гадки, то я можу сказати, що як я згодом і насварявся покинути її, то лиш у відповідь на її забаганки брудної вольниці. Вона не висловлювала їх, але я відчував їх у таємничих набурмосеннях, словах, жестах, до яких це припущення була єдиним можливим ключем, бо вона відмовлялася дати мені будь-яке пояснення. Дуже часто я помічав ці прояви досади, але не пов’язував їх із можливою розлукою; я сподівався, що вона встала не на ту ногу, і протягом дня це минеться. Але дулася вона іноді поспіль цілі тижні, і тоді здавалося, що Альбертина ладна зчепитися, як ніби в цю хвилину в якомусь більш-менш відлеглому місці вона бачила якісь розваги, яких позбавляла її неволя і до яких вона тяглася, поки вони тривали, — так атмосферні перепади діють на наші нерви, хоча б ми сиділи вдома при коминкові, а вони відбувалися десь на Балеарських островах.

Того ранку, поки Альбертина спала, а я пробував здогадатися, який чорт у ній сидить, я дістав листа від матері, вона висловлювала тривогу, що нічого не знає чим я дихаю, і наводила такі слова пані де Севіньє: «Я переконана, що він не ожениться, але в такому разі навіщо баламутити дівчині спокій? Навіщо наражати її на те, що вона відкине і злегковажить якогось доброго жениха? Навіщо пантеличити особу, коли цього так легко уникнути?» Цей лист спустив мене на землю. Навіщо мені шукати якоїсь таємничої душі, жити передчуттями, яких не смію зглибити? — питав себе я. — Все це маячня, та й годі. Я нерішучий шмаркач, а тут нема чого топтатися на місці, треба вже вирішувати: дійде шлюб до скутку чи ні. Альбертина така сама, як усі. Ця думка принесла мені глибоке, але коротке відпруження. Я скоро сказав собі: якщо взяти речі з соціяльного погляду, можна справді все звести до звичайнісінької буденщини. Зовні я, може, так би й бачив. Але я добре знаю, що це не вигадка, — принаймні теж не вигадка, — все, що я передумав, все, що я читав ув Альбертининих очах: побоювання, які мене катують, питання про Альбертину, яке я ставлю повсякчас перед собою. Історія хиткого духом обранця і розладнаного шлюбу може дати про це уявлення так, як рецензія розсудливого театрального критика переказує своїми словами сюжет Ібсенової п’єси. Але є ще дещо, ніж цей виклад фактів. Правда, це дещо, може (якщо тільки уміти його бачити), існує в усіх хистких женихів і в усіх розладнаних шлюбах, бо щоденне життя теж має щось від таємниці. Я міг проочити таємницю в житті інших людей, але Альбертинине і моє життя були в мені.

Після того вечора Альбертина не казала мені, як не говорила, втім, і раніше: «Я знаю, що ви мені не довіряєте, спробую розвіяти ваші підозри». Але ця ніколи не висловлена думка могла б правити за ключ до її найдрібніших учинків. Вона не тільки намагалася ні на хвильку не залишатися вдома сама, аби я, раз я не вірю її словам, завжди бачив, що вона робить, — навіть коли вона телефонувала до Андре, до гаража, до манежа чи деінде, вона твердила, що це так нудно сидіти при телефоні, чекаючи без кінця на зв’язок, і дбала про те, щоб при ній сидів я або, як мене не було, Франсуаза, ніби вона боялася, що я можу уявити, буцімто вона дзвонить з якоюсь задньою думкою чи призначає таємні побачення.

Овва! Все це мене не заспокоювало. Еме прислав мені карточку Естер, але сказав, що це не та. Виходить, Альбертина мала ще й інших приятельок? Але кого ж? Я відіслав цю світлину Блокові. Мені хотілося побачти саме ту, яку Альбертина подарувала Естер. Яка вона на фото? Може, декольтована, може, вони знімалися разом? Але я не посмів нагадати про це ні Альбертині (а то мені б довелося вдавати, ніби я не бачив світлини), ні Блокові, — я не хотів, щоб він знав, що я цікавлюся Альбертиною. Кожному, хто знав про мої підозри і про Альбертинину неволю, таке життя здалося б жорстоким, зате Франсуаза, та вважала, що життя сповнене для нас незаслужених радощів, які так спритно уміє собі робити ця «оманниця», ця «шарлатанка», як казала Франсуаза, уживаючи з заздрощів до жінок значно частіше жіночий рід, ніж чоловічий. Навіть коли Франсуаза, нахапавшись від мене, збагатила свій лексикон новими виразами, вона повертала їх на свій кшталт. Вона казала про Альбертину, що зроду ще не бачила такої «хірхильниці», яка вміє «розбогарадити мою грошву» (Франсуаза так само легко брала окреме за загальне і загальне за окреме, і мала вельми розпливчасте уявлення про жанри драматичні, — тому казала: «Добре утнули пантоміму»). Може, в такому оманливому уявленні її про моє життя з Альбертиною був почасти винний я сам: у розмові з Франсуазою я дотепно вкидав якісь натяки, бажаючи її подрочити, або показати, що як я й не коханий, то бодай щасливий. А проте через мої ревнощі, через мою пильність (так я захопився киданням перла перед Франсуазою), Франсуаза швидко відгадала правду — так спірит, з зав’язаними очима, знаходить якийсь предмет — завдяки своєму чуттю того, що могло бути прикре для мене, завдяки інтуїції, що не давала збити її на манівці. Сприяла їй у ньому і та прозірлива ненависть, яка спонукувала Франсуазу не тільки вірити, що її ворогині щасливіші, спритніші, ніж були насправді, а й відкривати те, що може їх занапастити і прискорити їхнє падіння. Франсуаза, звичайно, ніколи не робила Альбертині сцен. Я запитував себе: а раптом Альбертина, відчувши, як її пасуть, піде на розрив, яким я похвалявся? Життя-бо мінливе, воно іноді доводить до скутку наші химерії. Щоразу, почувши рип дверей, я скидався, як скидалася під час конання моя бабуся, коли я дзвонив. Я не міг примиритися з думкою, що Альбертина піде не прощаючись, у мені озивалася якась нестяма — так здригалася, непритомною бувши, моя бабуся. Одного ранку мене посів неспокій: мені примарилося, що вона не вийшла, а пішла геть. Рипнули двері, а я подумав, що це рип її дверей. Я прокрався до її покою, ввійшов, пристав на порозі. В сутінках біліли, пузирячись півкружжям, простирадла: то Альбертина, скрутившись калачиком, спала ногами і головою до стіни. Тільки розкудовчене волосся на цій голові, густе й чорне, переконало мене, що це вона, що вона й не збиралася відчиняти двері, що вона навіть не ворухнулася, аж я відчув, що це нерухоме живе півкружжя, де зосередилося все моє життя і все найдорожче для мене в житті, що воно тут, віддане під мою руку.

Але я добре знав Франсуазине мистецтво лихослів’я, її вміння грати на чомусь важливому у свою сопілку, і не уявляв собі, щоб вона могла утриматися від спокуси щодня вказувати Альбертині, яку принизливу ролю відіграє та у нашому домі, дражнити її замашно роздутою картиною ув’язнення, на яке приречена моя подруга. Одного разу я побачив, як Франсуаза, начепивши окуляри з грубими скельцями, порпається у моїх паперах і всуває між ними аркушик, на якому я занотував розповідь про Сванна і про те, що він не міг обійтися без Одетти. Чи не затягла вона цей аркушик знічев’я до Альбертининого покою? Зрештою, над усіма Франсуазиними недомовками, які були лише тихенькою, шепотливою й облудною сурдиною, цілком міг підноситися гучніший, виразніший, наполегливіший, винувальний і наклепницький голос Вердюренів, роздратованих тим, що Альбертина тримає мене мимоволі, а я зумисне, здаля від «кланчика».

Щодо трачених на Альбертину грошей, то я ніяк не міг критися з цим перед Франсуазою, бо такі видатки годі було від неї приховати. Франсуаза мала небагато вад, але ці вади наділяли її, собі на послуги, справжніми талантами, яких часто бракувало їх поза сферою цих вад. Головною з них була цікавість до того, скільки ми витрачаємо на когось іншого. Коли я мав оплатити рахунок, дати чайові, то, хоч би як я від неї ховався, вона завжди знаходила привід, аби підійти, з тарілкою чи там серветкою. І хоч я з серцем негайно її випроваджував, ця жінка, яка вже недобачала, ледве уміла рахувати, підглядала нишком і як стій підраховувала, скільки я дав, керована тим самим чуттям, який допомагає кравцеві визначити, з якого краму твій костюм, та ще й не втриматися від лапання, або художникові оцінити кольорову гаму. Щоб вона не могла сказати Альбертині, що я на лихе зводжу шофера, я випереджав Франсуазу і, виправдуючись за чайові, казав: «Мені хотілося віддячитися шоферові, я дав йому десять франків». Безжальна Франсуаза, якій досить було одного погляду, погляду старого, майже сліпого орла, відповідала: «Ба ні, пан дав йому сорок три франки на чай. Шофер заправив сорок п’ять франків. Пан дав йому сто франків, а той вернув решту лише дванадцять». Вона встигала роздивитися й підрахувати, скільки було чайових, а я на це й не зважав.

Якщо Альбертина ставила собі за мету вернути мені спокій, то вона її майже досягла; мій розум вимагав єдино довести, що я помилявся щодо лихих Альбертининих намірів, як я, може, помилявся щодо її ледачих нахилів. Звісно, серед доказів, показуваних мені розумом, я брав у рахубу ті, що здавалися мені переконливими. Але, аби бути справедливим і мати перевагу — бачити правду, чи не треба було б мені сказати собі на науку, що як мій розум, намагаючись зцілитися, потурає моєму прагненню, зате в тому, що стосувалося мадемуазель Вентейль, Альбертининих збочень, її голоду іншого життя і її наміру розриву, який є наслідком її збочень, мій інстинкт, вганяючи мене в хворобу, може розпалити мої ревнощі і знов мене знепутити? Якщо тільки він узагалі пристане на те, що правду можна пізнати лише завдяки передчуттю, телепатії. Зрештою, Альбертина, виявляючи велику винахідливість, сама дбала про своє цілковите усамітнення, аби я не побивався і мало-помалу позбувся своїх підозр, і нині, коли ввечері знов оживали мої душевні муки, я міг віднайти в Альбертининій присутності спокій перших днів. Сидячи при ліжку, вона говорила зі мною про нову сукню або про якусь річ, дари, якими я все ще її обсипав, щоб веселити і скрашувати життя в в’язниці: адже я таки боявся, що вона може сказати, як пані де Ларошфуко, — та, на запитання, як їй живеться в такому гарному куточку, як Ліанкур, відповіла, що кращої в’язниці вона не знає.

Якось я розпитував пана де Шарлюса про старе французьке срібло — це було, коли ми збиралися купити яхту. Цей задум Альбертина визнавала за нездійсненний, та й я щоразу, як знову починав вірити в Альбертинину цноту, а мої втишені ревнощі уже не притлумлювала інших прагнень, у яких їй не знаходилося місця і заспокоєння яких вимагало теж грошей, — і ми звернулися на всяк випадок, — хоча Альбертина не вірила, щоб ми колись купили яхту, — до Ельстіра за порадою. Як у дамських строях, так і в опорядженні яхт смак маляра був рафінований і доскіпливий. Він визнавав єдино англійські меблі та старе срібло. Раніше Альбертина думала лише про строї та меблі. Тепер її цікавило срібло, і після повернення до Бальбека її потягло читати книжки про мистецтво ювелірів, про роботи старих різьбарів. Проте старе срібло, двічі перетоплене, раз під час Утрехської угоди, коли сам король, даючи приклад магнатам, віддав власний сервіз, а вдруге 1789 року, було великою рідкістю. З другого боку, хоча сучасні золотарі відтворили це срібло за малюнками Понт-о-Шу, Ельстір уважав ці нові антики за недостойні дому жінки зі смаком, навіть як цей дім був плавучий. Я знав, що Альбертина читала опис див, які Ротьє[101] зробив для пані дю Баррі. Альбертині вмерле хотілося — як щось із цього вціліло, — подивитися на це срібло, а мені вмерле хотілося подарувати його їй. Вона навіть заходилася збирати гарні колекції і розставляла їх із урочим смаком за вітриною, а я не міг дивитися на них без розчулення і без ляку, бо її мистецтво було витвором терплячости, вигадливосте, ностальгії, потреби забуття — характерних для в’язнів.

Щодо туалетів, то їй наразі особливо подобалися моделі Фортюні. Сукні Фортюні, з яких одну я бачив на дукині Германській, були саме ті, які заповідав нам Ельстір, говорячи про чудові строї сучасниць Карпаччо і Тиціана. Вони відродилися з попелу, в усій пишноті, бо все має вернутися, як це написано на склепінні Святого Марка і як ознаймують, п’ючи з мармурових і ясписових урн на візантійських капітелях, птахи — символ і смерти, і змертвихвстання. Тільки-но жінки почали носити сукні від Фортюні, Альбертина пригадала Ельстірову ворожбу і захотіла справити такий туалет. Ми пішли купувати. Отож ці сукні, не справжні старовинні, в яких нинішні виглядали б надто театрально і які ліпше було б зберегти для колекції (я шукав для Альбертини, зрештою, і такі), не відгонили холодним пастишем, фальшивим антиком. Вони радше нагадували декорації Серта, Бакста і Бенуа, які на той час відроджували в російських балетах найукоханіші епохи в історії мистецтва, за допомогою творів пройнятих їхнім духом, а проте відрубних, — ці сукні Фортюні, нібито щиро старосвітські, але й геть оригінальні, створювали якусь декорацію — навіть з більшою силою візії, ніж декорація, бо декорації залишають місце для уяви: завалену Сходом Венецію, де такі сукні ношено, Венецію, яку вони більше, ніж мощі у раці Святого Марка, під сліпучим сонцем і в оточенні тюрбанів, доповнювали таємничим і святковим майвом. Усе згинуло від тих часів, але все відроджувалося, покликане на те, аби частковим поверненням інтересу до матерій дюгарес поєднати знову красу краєвиду з буянням життя.

Я кілька разів хотів порадитися про це з дукинею Германською. Проте дукиня не любила костюмних туалетів. Самій їй найбільше личили чорні оксамити, з діямантами. Щодо суконь Фортюні, тут вона не була найліпшою порадницею. Зрештою, я боявся, як би вона не подумала, що я ходжу до неї в якійсь випадковій справі, тоді як я віддавна ухилявся від її частих запрошень. Звичайно, я отримував запрошення не тільки від неї, і то чимало. Вона і численні пані завше до мене примилялися. А моє усамітнення, звичайно, удесятеряло їхню ґречність. Мабуть, у світському житті, цьому благенькому відголоссі любовних справ, кращий спосіб бути пожаданим це відмагатися. Якийсь чоловік підраховує все, чим він може засліпити жінку, він чепуриться без кінця-краю, лащиться і не добивається від неї нічого з тої уваги, що все віддає йому інша, яку він зраджує і яку він прикував до себе назавше, хоча приходить до неї неохайний і не робить жодного зусилля, аби подобатися. Якщо хтось уболіває, що він знемилився у товаристві, я б порадив йому не вчащати з візитами, не заводити пишніший виїзд, а порадив би йому нехтувати всі запрошення, зачинитися в своєму покої, нікого до себе не впускати, і тоді він побачить, як під його дверима виросте довга черга. Або радше, я б не сказав йому нічого. Найпевніший спосіб поставити себе в товаристві — той самий, що й у коханні, тобто, обирати його зовсім не для цього; наприклад, замикатися вдома тому, що ви дуже хворий, або тому, щоб думали, що ви хворий, або тому, що тримаєте під замком коханку, милішу вам від товариства (або хоч усі ці три речі одразу). І цього досить для світу — хоча світ не знає про існування цієї жінки, просто тому, що ви тікаєте від нього, — щоб він віддав вам перевагу над усіма, хто йому себе нав’язує, і щоб він прихилився до вас.

«Нам треба буде зайнятися вашими сукнями від Фортюні», — сказав я одного вечора Альбертині. Для неї, яка так довго мріяла про ці сукні й так довго вибирала їх зі мною, яка приготувала загодя для них місце не тільки у шафі, а і в уяві, яка, перш ніж зробити вибір, довго вивчала кожну деталь, справити нову сукню було куди більшою подією, ніж для багатої жінки, у якої тих суконь до смутку і яка на них навіть не дивиться. Проте, хоча Альбертина з усмішкою подякувала мені, кажучи: «Ви такий ласкавий зі мною!» — я зауважив, що в неї змарніла і навіть журна міна.

В очікуванні, аж ці омріяні сукні будуть готові, я попросив позичити мені пару суконь (хоча б навіть матерії), і вдягав їх на Альбертину, драпував її в тканину, а вона проходжувалася по кімнаті з маєстатом дюґареси і гожістю манекенниці. Від вигляду цих суконь моя паризька неволя ставала для мене ще тоскнішою, бо вони нагадували мені про Венецію. Звісно, Альбертина була куди більшим в’язнем, ніж я. Диво-дивне, та й годі: доля, здатна перекувати людей, зуміла проникнути і крізь тюремні мури й одмінила її в самій істоті, перекинувши молоду бальбецьку дівчину в нудну й слухняну бранку. Так, в’язничні мури не убезпечили її від цього впливу: може, саме вони й створили її такою. Це не була вже та сама Альбертина, бо вона не гнала велосипед, як у Бальбеку, невловима, бо там було чимало пляжиків, де вона ночувала у приятельок і де брехнею легко було замести сліди; замкнена у мене, покірна й самотня, вона була не та, що в Бальбеку, навіть коли я знаходив цю ухильну, обачну й лукаву істоту, чию присутність на узмор’ї здовжували стільки зграбно приховуваних побачень, які розпалювали мою любов завданою мені мукою; істоту, у якої крізь її холодність до інших і банальні відповіді відчувалися вчорашні й завтрашні побачення, зате для мене не залишалося нічого, окрім погорди і вивертів. Сьогодні вона була не та, бо вітер із моря більше не здіймав її платтів, бо я приборкав їй крила, бо вона перестала бути богинею Звитяги. Тепер це була обтяжлива невільниця, якої я радий був позбутися.

Аби змінити напрям думок, а головне, аби не грати з Альбертиною в карти чи в дамки, я просив її музичити. Я лежав на ліжку, а вона сідала в кінці покою між книжковими шафами за піанолу. Вона вибирала твори зовсім нові або ті, які програла мені раз чи два; вона вже зрозуміла, що я люблю слухати те, що мені залишалося ще темне, радий, що можу, протягом кількох виконань, поєднувати між собою, завдяки світлу (світло це все прибувало, але, на жаль, все спотворювало й відчужувало) моєї свідомости, окремі і ще не завершені обриси будови, спершу майже невидимі в імлі. Вона бачила і, по-моєму, відчувала, яку радість дає моїй душі це зародження під її пальцями ще безформної туманности. Поки Альбертина грала, з усієї кучми її волосся я бачив тільки чорний кок у вигляді серця, звислий на вухо, наче в Веласкесової інфанти. Підхоже до того, як діяпазон цього музичного янгола визначався багатьма шляхами між різними пунктами в минулому, які пам’ять про нього зберегла в мені, і розмаїтими оселями цього спогаду, від зору до найглибших закамарків моєї істоти, що допомагали мені вникнути в тайники її сутности, так виконуваний твір теж мав свій діяпазон, створений нерівною видимістю різних фраз, залежно від того, як їм щастило роз’яснитися і поєднати обриси будови, спершу загубленої в тумані. Альбертина знала, з якою втіхою моя думка міряється з речами ще не знаними і моделює ці туманності. Вона здогадувалася, що за третього чи четвертого виконання моя тяма обійме, тобто розмістить на рівній відстані, всі частини, і вони, не потребуючи вже окремого розвою, перехрестяться й замруть на одній площині. Проте Альбертина не переходила до іншого твору, бо не уявляла, може, який процес відбувається в мені, вона знала, що тієї миті, коли моя свідомість зглибить таємницю п’єси, вона рідко не буде віддячена за свою нелегку працю якимсь цікавим роздумом. Того дня, коли Альбертина казала: «Дамо Франсуазі купюру більшу, хай вона її розіб’є», одним музичним твором ставало для мене менше, зате одною правдою більше.

Я добре усвідомлював, як безглуздо було б нині ревнувати її до мадемуазель Вентейль та до її приятельки — Альбертина зовсім не намагалася їх бачити, а коли ми обдумували, де нам літувати, вона відкинула Кбмбре, зовсім близьке до Монжувена. Ось чому я просив Альбертину грати мені Вентейля, бо я слухав його музику безболісно. Один-єдиний раз Вентейлева музика стала для мене посереднім приводом для заздрощів. Справді, Альбертина, знаючи, що я чув її в Морелевому виконанні у пані Вердюрен, одного вечора висловила бажання послухати і побачити Мореля. Це було два дні потому, як я довідався про Леїного листа до Мореля, несамохіть перехопленого паном де Шарлюсом. Я застановився: чи розповідала Лея Альбертині про Мореля? Я з жахом згадав слова: «велика ледащиця», «велика паскудниця». Але саме тому, що Вентейлева музика болісно асоціювалася для мене з Леєю — а не з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, — біль, завданий мені Леєю, вгамувався, я міг слухати цю музику спокійно; одна хвороба зцілила мене від інших. І певні Вентейлеві фрази, фрази, непомічені у пані Вердюрен, бувши тоді ніби темні й невиразні примари, — обернулися нині в сліпучу архітектуру; деякі з них ставали мені друзями, і то ті, які я ледве розрізняв, які здавалися мені бридкими. Мені й на думку не спадало, що вони як ті люди, антипатичні з першого погляду, але яких лише з часом ми пізнаємо такими, якими вони є насправді. Між цими двома стадіями зайшла справжня трансмутація. До того ж, фрази, які я розрізнив першого разу, але які тоді не розпізнав, тепер ототожнювалися з фразами з інших творів, як, наприклад, із фразою з Духовних варіяцій для органа. Фраза ця, при виконанні септету в пані Вердюрен, пройшла для мене непоміченою, хоча це те саме місце, де свята, зійшовши східцями святилища, змішується з сонмом домових фей музиканта. З другого боку, фраза, яка колись здавалася мені не вельми мелодійною, надто механічною в розгойданому ритмі радости полудневих дзвонів, стала мені тепер наймилішою — може, тим, що я призвичаївся до її бридоти, а може, тим, що відкрив у ній красу. Розчарування, яке спершу у нас викликають шедеври, можна приписати послабленню першого враження або ж зусиллю, потрібному на те, аби здобути істину. Ці дві гіпотези завжди постають при розв’язанні всіх істотних питань: реальности Мистецтва, Вищої Реальности, Безсмертя душі; між ними треба зробити вибір; у Вентейлевій музиці цей вибір доконується щохвилі в багатьох постатях. Наприклад, ця музика здавалася мені щирішою за всі прочитані книжки. Іноді я думав, що наше безпосереднє відчуття життя не об’являється нам у постаті ідей, літературний, тобто інтелектуальний, виклад цих відчуттів здає з них справу, тлумачить їх, аналізує, але не передає їх як музика, де звуки набирають акценту якоїсь істоти, відтворюють незвичайну гостроту найглибших вражень, яке є джерелом особливого, накочуваного вряди-годи на нас сп’яніння. Але коли ми говоримо: «Яка погода! Яке гарне сонце!» — ми не передаємо наших відчуттів ближньому, в якого те саме сонце і ця сама погода будять інший відгук. У Вентейлевій музиці бувають такі душевні прозори, які годі висловити і які краще не споглядати, коли, у мить засинання, вони черкають нас пестуванням свого ірреального чару, в мить, коли свідомість уже нас покинула, очі склепляються і, перш ніж ми встигаємо пізнати не лише Невимовне, а й Невидиме, ми засинаємо. Мені здавалося навіть (коли я піддавався гіпотезі, що мистецтво може бути реальним), що музика може виразити навіть більше, ніж просто бурхливу радість погідного дня чи проведеної в паларні опію ночі; сп’яніння реальніше, плідніше, принаймні таке, як я передчував. Одначе годі собі уявити, щоб різьба чи музика, народжуючи почуття більш високе, чисте, правдиве, не відповідали якійсь духовній реальності. Інакше життя не мало б глузду. Я міг би порівняти єдино з розкішною Вентейлевою фразою ту особливу насолоду, якої я зазнавав у житті, наприклад, при спогляданні мартенвільських дзвіниць, купи дерев на бальбецькому шляху або, як узяти щось простіше, під час чаювання, про що я згадував на початку моєї книги. Подібно до чашки чаю, ясні звуки, крикливі барви, які Вентейль надсилав нам зі світу, де він творив, снували перед моєю уявою — снували ненастанно, але надто швидко, щоб вона встигла їх ухопити, — щось, що я міг би порівняти з просякнутими запахом журавельника шовками. У пам’яті цю млистість можна, якщо не зглибити, то бодай окреслити завдяки з’ясуванню обставин, які пояснюють, чому смак чогось нагадує нам світляні враження. Але оскільки млисті почуття, пробуджені Вентейлевою музикою, походили не з пам’яти, а з враження (як враження від мартенвільських дзвіниць), треба було б знайти для запаху журавельника в його музиці не матеріяльне пояснення, а глибокий еквівалент; треба було б відкрити незнане й яскраве свято (одірваними фрагментами якого здавалися його твори з шарлатом їхніх огнистих рубів), спосіб, завдяки якому він «чув» і викидав із себе Всесвіт. «Нікому раніше не властива здатність — показати єдність світу, якої жоден інший музика ніколи нам не показував, може, це і є, — казав я Альбертині, — істинний доказ геніальности, куди важливіший, ніж зміст самого твору». — «І в письменстві?» — спитала Альбертина. «І в письменстві». Повертаючись думкою до одноманітносте Вентейлевих творів, я розтлумачував Альбертині, що великі письменники завше компонували лише один твір або, радше, завжди відбивали в різних середовищах одну й ту саму красу, приносячи її у світ. «Зараз уже пізно, маленька, а то б я довів це на прикладі багатьох письменників, яких ви читаєте, поки я сплю, я б відкрив вам ту саму схожість, що й у Вентейля. Оці типові фрази, які ви, Альбертино, починаєте пізнавати так само добре, як я, в цьому самому септеті, в інших творах, це, скажімо, те саме, що в Барбе д’Оревільї прихована реальність, відслонена якимсь матеріяльним прослідком: фізіологічний рум’янець Очарованої, панни Еме де Спан, Клот, рука з «Пурпурової завіси», старі звичаї й обичаї, старі словеса, старосвітські особливі ремесла, за якими стоїть Бувальщина, історія, розказана місцевими пастухами, шляхетні нормандські міста, що пахнуть Англією, і гарні, як шкотські села, розсадник злих чар, з якими годі боротися, Велліні, Пастир, те саме відчуття страху в якомусь епізоді, чи то жона, яка шукає мужа у «Старій коханці», або муж, який біжить ландами, в «Очарованій», чи то сама Очарована, яка виходить із церкви. А ота геометрія каменяра, який обробляє брили, в романах Томаса Гарді, — це ті самі своєрідні Вентейлеві фрази»[102].

Вентейлеві фрази навели мені на думку фразу з сонати, і я нагадав Альбертині, що то був наче національний гімн кохання Сванна та Одетти, «Жільбертиних батька-матері, як, ви, мабуть, знаєте. Колись ви казали, що Жільберта мас «підозрілі манери». Чи не загравала вона з вами? Вона мені про вас нагадувала». — «Атож, родичі посилали по неї, коли була сльота, повіз, і одного разу вона відвезла мене додому й поцілувала, — сказала по паузі Альбертина і засміялася, ніби це було щось забавне. — Вона нагло спитала мене, чи я люблю жінок. (Але якщо Альбертина ледве пригадала, як її підвозила Жільберта, чи ж могла вона дослівно повторити це химерне запитання?) Навіть не знаю, — тягнула Альбертина, — що мені спало містифікувати її, але я відповіла, що так. (Можна було подумати, що Альбертина боїться, чи не розповіла мені про це Жільберта, і не хотіла, щоб я завдав їй брехню.) Але у нас не було з нею нічого. (Дивно, щоб вони нічого не робили, обмінявшися цими звіряннями, надто якщо вони раніше, як згадувала Альбертина, цілувалися в повозі.) Вона відвозила мене додому чотири чи п’ять разів, може, трохи більше, та й квит». Мені дуже кортіло розпитати її докладніше, але, прикидаючись, що це мене зовсім не обходить, я повернувся до каменярів Томаса Гарді. «Ви, звичайно, пригадуєте в «Джуді Непомітному» і бачили в «Коханій» кам’яні брили, які батько привозить із острова на кораблях, запруджує ними синову робітню і там ці брили перетворюються в статуї. У «Блакитних очах» — паралелізм могил, паралельна лінія корабля, сусідні вагони, де туляться двоє закоханих і небіжчиця; паралелізм між «Коханою», де чоловік кохає трьох жінок, і «Блакитними очима», де жінка кохає трьох чоловіків, тощо; словом, усі ці три романи, накладені один на одний, мов ті будинки, згромаджені один на одний на скелястому острові. У хвилинній розмові важко показати це в найбільших пер, але ви самі виявите у Стендаля відчуття високосте, пов’язане з життям духовим; височина, де Жюльєн Сорель сидить у в’язенні, вежа, на щиті якої замкнуто Фабріція, дзвіниця, де абат Бланес займається астрологією і звідки Фабріцій бачить так далеко. Ви мені казали, що бачили картини Вермеера; ви усвідомлюєте, що це фрагменти одного й того самого світу, що це завше, хоч би як геніально було створене, той самий стіл, той самий килим, та сама жінка, та сама нова і єдина краса, загадка, в тій добі, де нічого до неї не подібне і нічого в ній не тлумачить, якщо ми шукатимем споріднення у темах, а не захочемо дістати особливе враження від кольору. І от, ця нова краса однакова в усіх творах Достоєвського: жінка Достоєвського (така сама своєрідна, як жінка Рембрандта) зі своїм таємничим личком, знадливий чар якого раптом змінюється, нібито досі вона тільки вдавала комедію доброти, в страшне зухвальство (хоча душа її в глибині залишається радше доброю), — хіба вона не одна й та сама у Настасії Пилипівни, яка пише ніжні листи до Аглаї і признається, що вона її ненавидить, чи в цілковито подібних візитах: Настасія Пилипівна, завітавши до Ганиних батьків, ображає їх, Грушенька так примиляється до Катерини Іванівни (яка уявляла її бузувіркою), аж це раптом вискалює зуби і зневажає Катерину Іванівну (хоча душа у Грушеньки добра)? Грушенька, Настасія — постаті зарівно оригінальні, зарівно таємничі, як куртизанки Карпаччо або рембрандтівська Варсавія. Треба зауважити, що навіть сам письменник не умів уявити цього обличчя, яскравого, подвійного, з раптовими спалахами гонору, тому жінка здається іншою, ніж насправді. («Ти не така», — говорить Мишкін Настасії в домі Ганиних батьків, і те саме міг сказати Альоша Грушеньці в домі Катерини Іванівни.) Зате «ідеї-образи» у письменника завжди недотепні, в кращому разі, це мункачівські образи[103], коли б цей маляр побажав зобразити засудженого на кару горлом у той момент, коли… і так далі, зобразити Богоматір у той момент, коли… і так далі. Але повернімося до нової краси, яку Достоєвський приніс у світ. Як Вермеер творить людську душу, певен колір матерії і місць, так і Достоєвський творець не лише людей, а й кам’яниць. Дім, де сталося вбивство, в «Злочині і карі» з його двірником — хіба це не таке саме диво, як і шедевр трагічного дому в Достоєвського, цей темний і довгий, високий і просторий дім Рогожина, де Рогожин убиває Настасію Пилипівну? Ця нова і страшна краса дому, ця нова і складна краса жіночого обличчя — ось це нечуване, що приніс Достоєвський у світ, і хай літературні критики порівнюють його з Гоголем, із Поль де Коком — усе це дарма, бо їм чужа ця прихована краса. Я вже казав, що одна й та сама сцена кочує з роману в роман, що в кожному романі одні й ті самі сцени, одні й ті самі фігури, що романи його розволіклі. Але я можу легко довести, що і в «Війні і мирі» є повтори, певні сцени в екіпажі…» — «Я не хотіла вас перебивати, але ви все одно відбігли від Достоєвського, а я боюся забути. Коханий! Що ви мали на увазі, коли недавно казали мені: «У пані де Севіньє є така собі достоєвщинка». Слово чести, я не зрозуміла. Вони такі різні». — «Ходіть-но сюди, дівчино, я вас обійму за те, що ви все мотаєте на вус, а потім знов сядете до піаноли. І признаюся, що я бовкнув дурницю. Але бовкнув із двох причин. Перша причина — особлива. Пані де Севіньє, як і Ельстір, як і Достоєвський, замість підкорятися в розповіді логіці, себто починати з приводу, показують спершу наслідок, збивають нас на манівці. Так Достоєвський показує своїх героїв. їхні вчинки такі самі оманливі, як Ельстірові ефекти, де море опиняється на небі. На превеликий свій подив, ми дізнаємося, що якийсь бурмило насправді славна душа і навпаки». — «Так, а зараз наведіть приклад із пані де Севіньє». — «Визнаю, — відповів я, сміючись, — що все це притягнено за волосся, але приклади знайти я все-таки міг би. Принаймні один опис».

«А сам Достоєвський кого-небудь замордував? Усі відомі мені його романи могли б мати титул «Історія одного злочину». У нього це причепливий мотив, він повсякчас про нього й мовить. Хіба це природно?» — «Не думаю, люба Альбертино, але його життя я знаю погано. Але певне одне: він, як усі люди, пізнав у тій чи іншій формі гріх і, очевидно, у формі забороненій законом. У цьому сенсі він мав бути трохи злочинцем, як і його герої, адже вони, зрештою, не зовсім злочинці, вони заслуговують на обставини, що зменшують їхню провину. Але навіть не так важливо, був він чи не був злочинцем. Я не повістяр; можливо, творців приваблюють такі форми життя, яких вони не досвідчили особисто. Якщо я поїду з вами до Версалю, як ми умовилися, я покажу вам портрет, власне, щирої людини, кращого з чоловіків, Шодерло де Лакло, який написав одну з найледачіших за своєю збоченістю книжок, а саме, навпроти висить портрет пані де Жанліс: вона писала високоморальні оповідки і водночас зраджувала дукиню Орлеанську й досаджала їй, забравши у неї дітей. Одначе визнаю, що в Достоєвського інтерес до душогубства незвичайний і робить для мене його кимось дуже чужим. Мене вражають уже такі слова з уст Бодлера:

Але я можу, бодай, припускати, що Бодлер не щирий. А Достоєвський… Все це здається мені таким далеким, хоча я маю в собі такі куточки, яких я не знаю, бо людина реалізує себе поступово. У Достоєвського я знаходжу страшенно глибокі криниці, але вони якось відособлені від душі людської. Але це великий творець. Зрештою, світ, який він малює, справляє враження, що він створений для нього. Всі ці завжди неодмінні блазні, всі ці Лебедєви, Карамазови, Іволгіни, Ставрогіни, цей примарний кортеж здається ще фантастичнішим від тих людей, які залюднюють «Нічний дозір» Рембрандта. І, може, вони фантастичні тільки завдяки освітленню і костюмам, а так вони звичайні. У кожному разі, ці образи глибокі і правдиві, і створити їх міг лише Достоєвський. На перший погляд здається, що такі блазні вже перевелися як перевелися герої античної комедії, а проте як у них відслонюється правдиві грані людської душі! Мене дратує як усі з-пишна говорять і пишуть про Достоєвського. Ви зауважили, яку ролю грає в його героїв самолюбство і гонор? Сказати б, для нього любов і найзапекліша ненависть, доброта і зрадливість, несміливість і безчільність — це єдино два стани одної і тої самої натури. Саме гонор перешкоджає Аґлаї, Настасії, штабскапітанові, якого Митя тягає за бороду, Красоткіну, ворогові-приятелеві Альошиному, показатися такими, якими вони є насправді. Але там чимало ще й інших скарбів. Я дуже мало знаю його доробок. Але хіба це не істинно різьбярський і простий мотив, гідний найстарожитнішого мистецтва, незавершений і знову початий фриз, де б виступали Мста і Спокута? Я маю на увазі злочин старого Карамазова, який зґвалтував сердешну дурку, і таємничий, звірячий, незбагненний потяг, під впливом якого мати, стаючи сліпим знаряддям мстивої долі, покірна ще й сліпому материнському інстинктові, а може, змішаному почуттю урази і фізичної вдячности ґвалтівникові, іде спорожнитися до старого Карамазова? Це перший епізод, таємничий, великий, величний, як Жінка на скульптурах Орв’єто. І — як відповідник — другий епізод, через двадцять із гаком років, убивство старого Карамазова, ганьба для карамазівського роду — дурчин син Смердяков, а трохи згодом ще один епізод, зарівно таємничий у своєму різьбярстві і незбагненний, сповнений такої самої похмурої і природної краси, як пологи в саду старого Карамазова. Смердяков вішається, його злочин доконаний. Щодо Достоєвського, то я не відбіг від нього, як вам здалося, коли згадав про Толстого, який ступив у його слід. У Достоєвського згущено, начорно багато з того, що розвинеться у Толстого. У Достоєвського є та первісна понурість примітивів, яку висвітлять потім учні». — «Коханий! Як зле, що ви такий лінтюх. Ви підходите до словесности куди цікавіше, ніж наші вчителі. Пам’ятаєте шкільні твори про «Естер»: «Пане!» — спитала Альбертина, сміючись, не тільки аби пожартувати з учителів і з себе самої, а й задля втіхи освіжити в своїй пам’яті, в нашій спільній пам’яті, уже давненький спомин.

Коли Альбертина це мовила, мені спав на думку Вентейль, і тут, своєю чергою, випливла інша гіпотеза, гіпотеза матеріялістична, гіпотеза небуття. Мене знов пойняли сумніви; я сказав собі, що, зрештою, це було б можливе… якщо Вентейлеві фрази здаються виразом певних станів душі, подібних до станів, який у мене викликав смак мадленки, умоченої в чай, ніяк не доводить, що невизначеність таких станів є ознакою їхньої глибини; вона може бути виразом лише того, що ми ще не навчилися їх аналізувати, виходить, вони не реальніші, ніж інші. А проте та щасливість, це почуття певности в щасливості, коли я чаював, коли я вдихав на Єлисейських Полях затхлий запах старого дерева, все це не було ілюзією. В кожному разі — підказував мені дух сумніву, — навіть якщо ці стани в житті глибші за інші і не надаються до аналізу, оскільки мобілізують забагато зусиль, яких ми ще собі не усвідомлюємо, чар деяких Вентейлевих фраз змушує нас думати про них, бо він теж не надається до аналізу, але це не доводить, що він має ту саму глибину; краса чистої музичної фрази легко сприймається за образ чи бодай за щось зрідні неінтелектуальному враженню, але саме тому, що воно неінтелектуальне. Чому ж тоді нам видаються особливо глибокими таємничі фрази, які проходять лейтмотивом у деяких квартетах і в Вентейлевому «концерті»? Річ була не тільки в його музиці, яку грала мені Альбертина; піанола була для нас іноді ніби науковим (історичним і географічним) чарівним ліхтарем; на стінах цього паризького покою, опорядженого — проти комбрейської кімнати — куди сучаснішими винаходами, я бачив, поки Альбертина грала Рамо чи Бородіна, як стеляться то гобелен XVIII сторіччя з амурами на тлі троянд, то східний степ, де звуки гаснуть у неозорих гонах і в сніговій повсті. Ці перебіжні декорації були, зрештою, єдиною оздобою мого покою; відколи мені дістався спадок по тітці Леонії, я прирік собі колекціонувати, як Сванн, картини і статуї, але нині всі гроші йшли на коні, на авта і на туалети для Альбертини. Але хіба мій покій не вміщав мистецького твору ціннішого за всі згадані оце мною? Таким твором була Альбертина. Я дивився на неї. Мені здавалася химерною думка, що це вона, та сама, з якою я довго не важився навіть познайомитися, ця обласкана дика звірючка, трояндовий кущ, якому я дав підпору, рамку, шпалеру, щодня сидить ось так у себе біля мене, за піанолою, в моїй книгозбірні. Її рамена, колись похилі й незалежні, коли вона обходила клуби для гри в гольф, тепер підпирали мої книжкові полиці. Її гарні ніжки, які в моїй уяві цілком слушно крутили впродовж усієї юності педалі роверу, тепер то піднімалися, то опускалися на педалі піаноли, на які Альбертина — набравшись елегантносте, що робила її ближчою мені, бо вона завдячувала її мені, — ставила парусинові черевички з золотою лямівкою. Пальці її, колись призвичаєні до керма, нині опускалися на клавіші, немов пальці святої Цецилії[104]; її шия, вигин якої, видний мені з ліжка, дерзкий, міцний, на такій відлеглості і під світлом лампи здавався рожевішим, ніж насправді, однак не такий рожевий, як її нахилений профіль, якому мої погляди, виходячи з самих надр мене, обтяжені спогадами й жагою, надавали стільки блиску, стільки життєвої снаги, що її зарис здіймався і витав з такою самою майже магічною силою, як того дня в бальбецькому готелі, коли мій зір мутився від надмірного прагнення поцілувати її; я протягав кожну площину далі, ніж дозволяв мені погляд, і під цією площиною, що приховувала її від мене, міг ще гостріше відчути рельєф цих перехречастині її щік. Очі її блищали (як у руді опал, в якому висявають два гладенькі руби), блищали більше за метал, ніби посеред сліпої матерії шовковисті бузкові крильця метелика, покладені під цшіо. Її чорне й кучеряве волосся, укладене нібито по-різному, залежно від того, як вона оберталася до мене, аби спитати, що їй грати, — то якесь прегарне крило з гострим шпицем, широке в основі, чорнопере й трикутне, то масивне і нерівне пасмо з зубцями, ущелинами і проваллями, — у своєму багатому і примхливому звихренні воно нібито перевищувало розмаїтість природи і радше відповідало маренням скульптора, який громадить труднощі, аби підкреслити гнучкість, замашність, м’якість його чекана. Волосся ще різкіше відтінювало її жвавий обрис і ніби обертовий рух її гладенького і рожевого личка, з матовим глянцем, як у мальованого дерева. І ніби за контрастом з такою пластичністю, а також через гармонію, яка поєднувала з нею все опорядження, пристосовуючи її позу до його форм і призначення, піанола, яка її напівховала, як органний корпус, бібліотека, весь цей куточок покою здавався лише осяяною святою святих, яслями цього янгола-музиканта, твором мистецтва, який за хвилину моццю якоїсь солодкої магії вирветься зі своєї ніші і підставить під мої поцілунки свою коштовну рожевість. Ба ні, Альбертина аж ніяк не була для мене твором мистецтва. Я знав, що таке боготворити жінку мистецьки — я водив знайомство зі Сванном. Особисто я — байдуже, про яку жінку йшлося, — був нездатний цінувати жіночу красу, як він, мені бракувало спостережливости, я не міг розібратися в баченому. Я дивом дивувався, коли Сванн бачив щось художнє в жінці, яка здавалася мені ніякою, порівнюючи її, як він любив ґречно робити при ній самій, до якогось портрету Луїні, знаходячи в її сукні чи клейнодах щось підхоже з полотна Джорджоне. Нічого подібного в мене не було. А навіть, як щиро сказати, коли я дивився на Альбертину як на чудовно вкритого патиною янгола-музиканта і тішився, що володію нею, то незабаром холонув до неї, починав нудитися з нею. Але це тривало недовго; ми кохаємо лише те, за чим ганяємося як за чимось недоступним; кохаємо єдино те, чого не посідаємо, а до мене швидко доходило, що я не володію Альбертиною. В її очах світили то надія, то спогад, може, жаль за тими розкошами, яких я не міг відгадати, яких Альбертина воліла б радше зректися, ніж признатися мені в них. Ловлячи єдино якісь відблиски в її зіницях, я бачив в її очах не більше, ніж глядач, якого не впущено до зали і який, притулившись до шибки зашклених дверей, не може розгледіти нічого з того, що відбувається на сцені. (Не знаю, чи саме так було з Альбертиною, але це ж дуже дивна річ — затятість у брехні тих, хто нас ошукує, — так як ознаки віри в добро у найбільших недовірків. Даремно ми їм утовкмачували б, що їхня брехня болить нам більше, ніж їхня відвертість, хоч як би вони запевняли, що це вони усвідомлюють, через мить вони знову брешуть, аби бути в згоді з тим, що вони нам зразу про себе сказали, з тим, чим ми стали для них. Так само атеїст, навіть великий життєлюб, вкорочує собі віку, аби йому не закидали боягузтва.) В такі години музикування я іноді вловлював у її поглядах, у її міні, в її усміху відсвіт внутрішніх видовиськ, і це споглядання робило її в такі вечори відрубною, далекою від мене, і мені було туди зась. «Про що ви задумалися, серце моє?» — «Так, ні про що». Часами, аби відвернути від себе докір, що вона все відмовчується, Альбертина заводила розмову про речі, добре відомі всім і, звичайно, й мені (як оті великі політики, які вам не звіряють незначної новини, а натомість повідомляють те, про що можна прочитати у вчорашніх газетах), або розповідала, та й то якось безладно, з нещирою задушевністю, про свої велосипедні пробіги в Бальбеку, ще за рік до нашого знайомства. Я слушно вгадав колись, що дівчина, яка робить такі довгі поїздки, не проти погуляти, спогад про ці поїздки викликав на Альбертининих губах таємничий усміх, який так мене чарував в перші дні на бальбецькому пляжі. Розповідала вона мені і про виправи за місто з приятельками десь у Голландії, про вечірні повернення до Амстердама, пізньою добою, коли збитий і радісний тлум людей, переважно їй знаних, запруджував вулиці, узбережжя каналів, які я ніби бачив відбитими в блискучих Альбертининих очах, ніби в млистих шибах кур’єрського потяга відбиваються рожаїсті й миготливі вогні. Наша славлена естетична цікавість здається просто байдужістю проти болісної, невситимої цікавосте, які викликали в мені місця, де Альбертина жила, те, що вона могла робити якогось вечора, її усміхи, погляди, слова, поцілунки. Ні, зроду мої ревнощі до Робера, навіть якби вони тривали й досі, не породили б у мені такого величезного неспокою. Кохання між жінками — це мені в голові не вкладалося; таке любовне жирування годі було уявити точно і певно. Скільки ж людей, скільки ж куточків (навіть не пов’язаних прямо з нею, не визначених куточків, де вона могла зажити цих утіх, велелюдних, де люди тільки труться одне об одне) Альбертина — наче проводячи з собою до театру свій почет, ціле товариство, — впровадила з порогу моєї уяви або пам’яте до мого серця! Нині я знав усе це внутрішнім, безпосереднім, спазматичним, болісним знанням. Кохання — це простір і час, відчуті серцем.

Може, зрештою, якби я сам був вірнесенький, я б не потерпав від думки про її невірність, яку я не годен був собі уявити. Я катувався, наділяючи Альбертину власним постійним прагненням подобатися новим жінкам, прагненням нових амурів; я відгадував у ній той самий погляд, яким я колись, навіть при ній, несамохіть позирав на молодих велосипедисток, які сиділи за столиками в Булонському Лісі. Як знання, ревнощі набуваються власним досвідом. Спостереження тут мало значать. Тільки з утіхи, спізнаної нами самими, ми можемо черпати знання і страждання.

[100] Теофіль Делькасе (1852–1923), депутат Ар’єжа, міністр закордонних справ, прихильник спілки з Росією.

[101] Жозеф Ротьє — французький ювелір середини XVIII сторіччя.

[102] Пруст згадує чотири твори Барбе д’Оревільї: «Зачарована» (1854), «Шевальє де Туш» (1864), «Чортовиння» (1874) і «Стара коханка» (1851).

[103] Міхай Мункачі (1844–1900), угорський маляр, жив у Парижі і виставляв у Салоні свої картини «Останній день засудженого на смерть угорця», «Христос перед Пілатом» тощо.

[104] Свята Цецилія, мучениця за віру, заступниця музикантів, зображена Рубенсом із музичним інструментом.