Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У театрі?

Мартін відсунув тарілку й підвівся.

— То що, підемо сьогодні на танці? — гукнув йому услід Джім.

— Ні, навряд, — відказав Мартін.

Він зійшов сходами і далі надвір, глибоко вбираючи а груди повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а під балаканини Джімової мало не збожеволів. Бували хвилині, коли він насилу стримувався, щоб не тицьнути його у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, ні далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища — людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз: сестра, гостріш дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке існування мало тепер для нього гіркий присмак. Досі він сприймав своє життя, ніс щось звичайне. Ніколи він не задумувався над ним, мов тільки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарівні казки про чудовий і неймовірний світ. А тепер він побачив цей світ, — цілком можливий, реальний, і в центрі його — жінку-квітку на ймення Рут. І одразу відчув гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадії, що її породила надія.

Він довго міркував, куди піти: до Берклейської безплатної бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав другу, бо Рут жила в Окленді. Хто зна — бібліотека для неї місце цілком відповідне, тож, може, він там її спіткає? Він не знав організації бібліотек і все снував уздовж нескінченних полиць з художньою літературою, аж поки тендітна, схожа на француженку, дівчина, чи не співробітниця бібліотеки, сказала йому, що довідкова міститься нагорі. Там він не здогадався одразу звернутися до чоловіка, що сидів за столом, і свої пошуки почав навмання з відділу філософії. Про філософські книжки він чув, але не уявляв, що їх так багато. Високі полиці з важкими томами гнітили його, але заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму! У математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, гортаючи їх сторінки, зачудовано вдивлявся в якісь формули й креслення. Він читав англійські слова, але не розумів їхнього змісту. Це була якась особлива мова. Норман і Артур знали цю мову — він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі Мартін відійшов від полиць. Здавалося, книжки ось-ось натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і не думав, що людські знання такі величезні. І раптом жахнувся — чи опанує все це його мозок? По хвилі, однак, він подумав собі, що багато людей до нього зуміли опанувати це все. Тоді він пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули інші.

Отак ішов він далі, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, попри ці наповнені мудрістю полиці. У загальному відділі натрапив на скорочено видання Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідним словом, бо тут було море. Потім він знайшов Боудичів «Довідник мореплавця», книжки Лекі й Маршалла[5]. Так, він вивчить навігацію. Кине пити, почне працювати й стане капітаном. На мить Рут видалась йому зовсім близькою. Зробившись капітаном, він зможе одружитися з нею, звісна річ, якщо вона згодиться. А хоч і не згодиться, він однаково завдяки їй стане порядною людиною і покине пити. І раптом згадав він про страхувача й судновласника, двох хазяїв, яким повинен служити капітан: адже кожен з них — той з одних міркувань, а той з протилежних, — може погубити його. Він глянув по кімнаті і, побачивши тисячі томів, заплющив очі. Ні, годі з нього моря. Сила криється тут, у цій безлічі книжок, і коли він має досягти чогось великого, то саме на суходолі. До того ж капітанові не вільно брати у плавання свою дружину.

Минув полудень, надходив вечір. Забувши про їжу, Мартін усе шукав книжок про те, як треба поводитися в товаристві. Крім вибору кар’єри, його непокоїло одне Просте й конкретне питання: коли ти познайомишся з дівчиною і вона запросить тебе заходити до неї, через скільки днів можна це зробити? Але коли він таки натрапив на потрібну полицю, то все одно даремно шукав там відповіді. Його приголомшила складність світського етикету, і він заплутався у правилах обміну візитівками. Пароніті, він дав спокій пошукам. Хоч він і не знайшов чого, чим цікавився, зате зрозумів, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати її, треба було б йому ще одне життя.

Ну, що, знайшли те, що вам треба? — спитав чоловії., що сидів за столом, коли Мартін зібрався йти.

— Так, сер, — відповів той. — У вас тут чудова бібліотека.

Чоловік кивнув головою.

Будемо раді бачити вас тут частіше. Ви моряк?

— Так, сер, — відповів Мартін, — Я ще прийду.

«Звідки він знає, що я моряк?» — питав він сам себе, спускаючись сходами.

Опинившись на вулиці, він перший квартал ступав рівно, випробовуючись, і якось незграбно, а потім, замислившись, ізнов пішов своєю звичайною ходою, трохи перевальцем.

Тривожний, схожий на голод, неспокій охопив Мартіна Ідена. Він палко жадав побачити дівчину, яка з несподіваною силою захопила своїми ніжними руками все його життя. Але відвідати її у нього не вистачало духу. Він боявся прийти занадто скоро після запросин і порушити ті приписи, що звуться етикетом. Цілі години він просиджував в Оклендській та Берклейській бібліотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду й Мерієн, і навіть Джіма, від якого домігся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, він допізна палив газ у своїй комірчині і щотижня сплачував за це містерові Хігінботему п’ятдесят центів.

Але книжки, які він перечитував, тільки збільшували його неспокій. Кожна сторінка тих книжок була просвітом у царство знання, і що більше він читав, то жадібніше поривався до науки. Крім того, він не знав, з чого починати, і мучився від своєї непідготовленості. Він не розумів найпростіших речей, доступних кожному читачеві. І так само було з поезією, якою він захоплювався до нестями. Із творів Свінберна він прочитав не тільки те, що дала йому Рут, — він прочитав і все зрозумів у «Долорес». «А Рут, певно, не розуміє цього твору, — подумав він. — Та й як могла вона зрозуміти його, живучи таким витонченим життям?» Потім він натрапив на поезії Кіплінга і був зачарований ритмом, музикою, піднесеністю, в які той убирав найбуденніші життєві явища. Вражала його Кіплінгова залюбленість у життя і тонке розуміння людської психології. «Психологія» — було нове слово в лексиконі Мартіна. Він придбав собі тлумачного словника, чим підірвав свої поточні фінанси і прискорив день відпливу для здобуття нових. Та й розгнівив містера Хігінботема, котрий волів би одержати ці гроші як комірне.

Удень Мартін не насмілювався ходити там, де жила Рут, але зате вночі, немов злодій, снував коло дому Морзів, крадькома поглядаючи на освітлені вікна, і навіть стіни, що оточували її, були йому любі. Кілька разів він мало не наскочив на її братів, а то якось пішов по вулиці слідом за містером Морзом і при світлі ліхтарів вивчав його обличчя, ревно бажаючи, щоб виникла яка смертельна небезпека, коли б він міг вихопитися і порятувати її батька. Одного вечора його було нагороджено — у вікні другого поверху промайнула тінь Рут. Він бачив тільки її голову, плечі й підняті вгору руки, бо вона поправляла перед дзеркалом зачіску. Це тривало одну мить, але й цього було досить, щоб уся кров, наче вино, заграла йому в жилах. Дівчина опустила штору. Але тепер він знав, де її кімната, і відтоді цілі години простоював у затінку дерева по той бік вулиці, випалюючи безліч цигарок. Раз удень він побачив, як її мати вийшла з банку, і ще раз упевнився, яка величезна безодня відділяла Рут від нього. Вона належала до того класу, що мав справи з банками. Він же й разу в житті не був у банку і думав, що такі установи відвідують тільки дуже багаті й могутні люди.

В певному розумінні він зазнавав цілої моральної революції. її чистота, тілесна й духовна, викликала в ньому переможну жагу до охайності. Він повинен це осягти, якщо хоче бути гідним дихати ОДНИМ з нею повітрям. Він чистин зуби, а руки шкріб кухонною щіткою, аж поки побачив в аптечній вітрині щіточку на нігті і здогадався, для чого вона. Коли він купував її, продавець, глянувши на Ного нігті, запропонував і пилочку; отже, він придбав ще одно туалетне приладдя. У бібліотеці він переглянув про гігієну тіла і невдовзі дуже вподобав облипатися щоранку холодною водою. Це страшенно здивувало Джіма і завдало мороки містерові Хігінботему, який не співчував таким великопанським витівкам і серйозно почав подумувати, чи не стягувати йому з Мартіна ще в платню за воду. Далі Мартін звернув увагу на свої зім'яті штани. Набивши око в цьому ділі, він тепер одразу ж помітив, що в робітників на колінах завжди мішки набігають, а в людей з вищих кіл зверху донизу йде пряма складка. Зміркувавши, що тут і до чого, він пішов до сестри на кухню і розшукав праску та дошку до прасування. Попервах йому не пощастило, бо він спалив свої штани і мусив купити нові, чим ще більше наблизив день відплиття.

Однак у ньому відбувалося глибше перетворення, аніж прості зміни в зовнішньому вигляді. Він ще курив, але пити кинув. Досі він вважав, що кожному чоловікові годиться випивати, і пишався тим, що не здавався навіть, коли інші вже падають під стіл. Спобігаючи принагідно товаришів-матросів, що їх у Сан-Франціско було чималенько, він, як і раніш, частував їх, але собі просив лише кухоль неміцного пива або імбирного елю і добродушно зносив їхнє глузування. Коли вони вповні набиралися, Мартін стежив, як прокидався в них звір, і дякував богові, що він уже інакший, ніж вони. У вині вони шукали забутій, а коли впивалися, тупі й каламутні душі їхні ставали наче боги, і кожна вільно раювала в світі п’яних марень. Мартінові ж не потрібні вже були міцні напої. Він пізнав нове, глибше сп’яніння. Його сп’янила Рут, яка запалила в ньому любов і прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу міріадами незнаних бажань, почуття власної чистоти, від якого здоров’я його розквітло ще пишніше, і все тіло аж бриніло радістю існування.

Одного разу Мартін пішов до театру, сподіваючись випадково побачити там Рут, і з балкона другого яруса справді таки її побачив. Вона проходила в партері з Артуром і ще з якимось юнаком в окулярах, з кучмою кучерявого волосся. Незнайомець одразу збудив у ньому тривогу й ревнощі. Вона сіла в перших рядах, і мало що він бачив того вечора, крім струнких плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. Зате інші в театрі бачили більше, і, розглядаючись час від часу, Мартін завважив у передньому ряді, крісел за десять убік, двох дівчат, які пускали йому бісики очима. Раніше він легко дивився на такі зальоти, і не в його вдачі було відкидатися знайомств. Ще не так давно він би відповів дівчатам теж усмішкою, підохочуючи до дальшого знайомства. А тепер усе змінилося. Правда, він усміхнувся, але одразу ж відвів очі і навмисне більше на дівчат не дивився. Але кілька разів, забувши вже про них, випадково ловив очима їхні погляди. Не міг він за один день відмінитися повністю, не міг притлумити в собі й природної добродушності,— тож у такі моменти відповідав дівчатам теплою дружньою усмішкою. Для нього тут не було нічого нового. Він знав, що вони ведуть з ним звичайну жіночу гру. Але тепер йому було не до них. Там унизу, в перших рядах партеру, сиділа едина в світі жінка, така відмінна від дівчат його класу, для яких у його серці лишився тільки жаль і смуток. Він щиро хотів, щоб вони мали бодай крихту її добрості й краси, і нізащо не образив би їх за їхнє загравання. Воно не тішило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Він знав, що якби належав до кола Рут, ці дівчата не наважилися б загравати з ним. При кожному їхньому погляді він відчував, як його хапають чіпкі пазури його класу і тягнуть униз.

Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме в театру. Біля входу завжди багато людей, і, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, щоб вона його не помітила. Він вийшов один з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з’явилися ті дві дівчини. Він зрозумів, що воші шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, яка вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він і, змішавшися з юрбою, пішли в його напрямку. Одна з них легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Вона була струнка і смаглява, з визивно-чорними очима. Ці очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.

— Привіт! — гукнув він.

Це слово вихопилось у нього само собою — бо ж і часто ми мовляв він його при таких спітканнях. Та й те, що сам мі вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись і на кіно. Чорноока дівчина усміхнулася задоволено й весело і охоче сповільнила ходу, а її подруга, що йшла з нею під руку, захихотіла, сама теж не від того, щоб зупинитись. Мозок Мартінів запрацював блискавично. Ні, він нізащо по допустить, щоб Рут побачила його з цими дівчатами. І цілком просто, наче так і годиться, він підступи а до чорноокої і пішов поруч дівчат. Тут він не почувався ані незграбно, ані скуто. Був як дома і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше знайомляться при такого роду пригодах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, і ведучи за собою приятельку, гукнула:

— Стривай, Біле! Куди так хутко? Ти що, хочеш утекти від нас?

Він спинився і, сміючись, повернувся до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг би бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і він міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона напевне мала тут пройти, бо до її дому дорога в цей бік.

— Як її звуть? — запитав він сміхотливу дівчину, мішаючи на чорнооку.

— А це вже спитайте її саму, — відповіла та, знову насміявшись.

— Ну, то як? — звернувся він до смаглявої.

— А ви хіба сказали нам своє ім’я? — одрубала дівчина.

[5] Лекі, Вільям (1838–1903) — ірландський історик та есеїст. Маршалл, Альфред (1842–1924) — англійський економіст.