Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На мить йому спало на думку, чи не сміється вона з нього. Він відчував у грі дівчини щось вороже і силкувався відгадати, що хочуть сказати її руки, торкаючись клавішів. Але він відігнав цю думку, як негідну й несправедливу, і вільно віддався музиці. Знайоме розкішне почуття охопило його. Ноги йому наче перестали каменем тяжити, сам він став якийсь одуховлений. Перед очима й навколо розлилося величне сяйво; далі все зникло, і він полинув світами, любими серцю світами. Знане й незнане переплелося в яскравому видиві. Він заглядав у невідомі порти сонцем залитих країв, блукав по базарах серед дикунів, яких ще не бачило цивілізоване око. Він відчував пряний аромат островів, як це бувало теплими безвітряними ночами на морі, а то знов уже змагався в довгі тропічні дні з південно-східним пасатом: позаду в морську блакить поринають пухнасті від пальм коралові острівці, а попереду такі самі коралові острівці випливають з морської блакиті. Хуткі, мов думка, виникали й зникали різні картини. Одна мить — і він мчав на дикому коні по випаленій сонцем пустелі Арізони, ще мить — і він уже дивився крізь мерехтливу млу розжареного повітря на білу гробницю каліфорнійської Долини Смерті, а то враз починав веслувати серед напівзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонці, височіли велетенські крижані гори. Ось він лежить на кораловому острові під кокосовими пальмами, слухаючи ніжний спів прибою. Ось палає синім вогнем кістяк давно затонулого корабля, і у відсвітах полум’я під дзвін гавайської гітари та стукіт тамтамів танцюристи танцюють гулу. То було жагучої тропічної ночі. Вдалині, на тлі зоряного неба, вимальовувався кратер вулкану, вгорі плив блідий серп півмісяця, а низько в небі горів Південний Хрест.

Мартін був подібний до еолової арфи: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, який торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто відчував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий і живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради неї, і ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій.

Рут, глянувши на Мартіна через плече, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видіння. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились, але вони здавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не мала та душа слів для виразу свого почуття. Тільки на мить побачила вона це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялась з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна та ще Браунінга[4], якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався їй на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і вона мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув’язненої душі, ні неотесаного парубка, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик — він потиснув їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і сказав затинаючись:

— Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього, — він розгублено глянув навколо. — До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і мені подобається…

— Сподіваюся, ви ще до нас прийдете, — сказала дівчина, коли він прощався з її братами.

Він насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов,

— Ну, що скажеш? — запитав її Артур.

— Дуже цікавий… І для нас — немов струмінь озону, — відповіла вона. — Скільки йому років?

— Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.

«Виходить, я на цілих три роки старша від нього», — подумала вона, цілуючи братів на прощання.

Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щипку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.

— Чудасія! — голосно вимовив він з острашливим подивом. — Чудасія! — мовив ще раз. І знов, уже пошепки — Чудасія!

Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав. Сам у мрійному екстазі, він відновлював у пам’яті щойно пережите.

Нарешті йому трапилася така жінка, про яку, щоправда, він рідко думав, не звикши взагалі думати про жінок, але яку в глибині душі сподівався колись таки зустріти. Він сидів поряд неї за столом, тиснув її руку, дивився їй в очі й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самі очі й тіло, що давали їй вираз і форму. Він не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо взагалі на жінок він дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він і гадки не припускав, що воно теж немічне й тлінне. Тіло Рут було інакше, щось більше, ніж оселя душі. Воно було випроміненням її духу, чистим і прекрасним втіленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій і протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи доти не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів та з їхнього твердження про безсмертя душі. Він був певний, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі — вічна тьма. Але в її очах він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, що їх він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона — викликала! Вона прошепотіла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде і серйозне, ніжне й ласкаве, воно усміхалося жалісливо й лагідно, як можуть усміхатися лише духи, осяяне такою чистотою, якої він навіть уявити собі не міг. її чистота вразила його і приголомшила. Він знав, що існує добро та зло, але про чистоту, як щось реальне в житті, не мав і гадки. А тепер у ній він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя.

І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання — здобути й собі вічне життя. Він знав, що не гідний навіть воду носити для неї. Те, що він побачив її і розмовляв з нею цілий вечір, було чистим дивом, фантастичною примхою долі. Це сталося випадково, не за якісь там його заслуги. Він не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релігійний настрій. Він став лагідним і смиренним, готовим до самозречення і самоприниження. У такому стані грішники йдуть на сповідь. Він теж відчував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що вій зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім інакша, ніж дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні високості, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою та розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі він ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, що підносили його над вершинами життя.

Він похитувався, мов п’яний, і бурмотів:

— Чудасія! Чудасія!

Полісмен на розі підозріливо глянув у його бік і впізнав матроса.

— Де це ти набрався? — спитав він.

Мартін Іден вернувся на землю. Але він швидко пристосовувався до всяких обставин. Почувши полісменів оклик, він миттю оклигав і знайшовся, як бути.

— От комедія! — засміявся він. — Я й не помітив, що балакаю вголос.

— Ще трошки — і почнеш співати, — визначив його стан полісмен.

— Ні, не заспіваю. Дайте мені сірника, і я першим трамваєм поїду додому.

Він закурив цигарку і, побажавши полісменові доброї ночі, пішов далі.

— Оце штука! — стиха мовив він сам до себе. — Цей йолоп подумав, що я п’яний, — міркував він далі, посміхаючись. — Та й справді п’яний, — хоч ніколи не думав, що можна сп’яніти від жіночого обличчя.

На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. В вагоні було повно молоді, що співала пісень і здіймала страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й вона, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею і бачили її щодня, коли хотіли.

Він дивувався, ЩО вони цього не хотіли, бо ж ось цього вечора вони десь-інде розважалися, замість того щоб бути біля неї, розмовляти з нею, оточивши її колом шанобливих прихильників. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Він подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Але для чого людині дано мозок? — палко питав він себе. Те, що зробили вони, може й він зробити. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знань, тільки інших. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? Перед ним постало його минуле, де на кожному кроці небезпека й відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося зазнати в життєвій школі. В усякому разі воно пішло йому на користь. Коли-небудь і їм доведеться запізнати справжнє життя і перейти все те, що він уже перейшов. Гаразд. Поки вони матимуть той клопіт, він пізнаватиме іншу сторону життя, з книжок.

Коли трамвай проходив рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін нагледів знайомий двоповерховий будинок, вподовж якого красувалась гордовита вивіска: «Бакалійня Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона говорила йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібного підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден добре його знав. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, він спіткувся об іграшковий візок, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць, — і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! — подумав він. — Жаліє ще яких два центи на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови».

Намацавши клямку, Мартін увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Колись я таки наб’ю йому морду», — часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Очі, жорстокі й хижі, як у ласиці, тепер дивились на Мартіна докірливо.

— Ну? — спитав Мартін. — Чого?

[4] Браунінг, Роберт (1812–1889) — англійський поет.