Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нічого, сеструню, — весело відповів він. — Мої гроші самі знають собі ціпу. Якби тобі не було так ніколи, я б тебе поцілував на добридень.

Йому хотілося бути ласкавим до сестри, — серце в неї було добре, і вона по-своєму, він це знав, любила його. Щоправда, з роками вона поволі змінилася, стала якась дратівлива. Це, певно, тяжка праця, ціла купа дітей та вічна докучливість чоловікова так змінили її, гадав собі пін. Йому раптом спало на думку, що на ній полишають сліди і гнилі овочі, і брудна білизна, і засмальцьовані мідяки, що вона одержує за прилавком.

Ну, ходи вже снідати, — грубувато сказала Гертруді», хоч у душі врадувана. З усіх своїх братів, що розбрелися по світу, найбільше вона любила Мартіна. — А я таки поцілую тебе, — додала вона, раптом розчулившись.

Йона пальцями стерла піну спочатку з однієї руки, тнім з другої. Мартін обняв її за дебелий стан і поцілував у вогкі, розпарені губи. На очі їй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволості та повсякчасної перевтоми. Вона відштовхнула його від себе, але він усе ж встиг помітити її сльози.

Сніданок у печі,— поквапливо сказала вона. — Джім уже, певно, теж встав. Я сьогодні почала прати ще вдосвіта. Поїж та швидше забирайся з дому. У нас сьогодні нелегкий день — Том нас кинув, і Бернардові самому треба їхати з возом.

Мартін з важким серцем пішов до кухні. Червоне обличчя сестри, і неохайний її вигляд так і стояли в нього перед очима. «Може, вона й любила б мене, якби мала на те час, — подумав він. — Але сердешна надривається на роботі. Ця тварюка, Бернард Хігінботем, примушує жінку і стільки працювати!» А проте він мимоволі почував, що є поцілунку її не було нічого красивого. Правда, цей поцілунок був незвичайний. Протягом багатьох років вона цілувала його лише тоді, коли проводжала у плавання або коли він повертався. Але цей її поцілунок відгонив милом, і губи були якісь мляві. Він не відчув швидкого і міцного дотику уст. Це був поцілунок знесиленої жінки, що від перевтоми забула навіть, як цілуються.

Він пригадав, як до заміжжя вона могла танцювати цілу ніч після важкої роботи в пральні, байдужа на те, що така сама важка робота її чекає й завтра. І тут він знов подумав про Рут і про солодку свіжість, що мусить бути в її устах, як і в усій. її істоті. Її поцілунок, певно, іншій, як і потиск руки або погляд — міцний та щирий.

Він насмілився уявити, що її уста злилися з його, і відчув це так яскраво, аж в очах потемніло; йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток і душа потонула в їхньому ароматі.

У кухні він побачив Джіма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторінь, нехотя їв вівсянку. Джім був підмайстром у слюсаря, і його невиразне підборіддя, легковажність укупі з деякою нездарістю не обіцяли йому перемог у боротьбі за хліб насущний.

— Ти чом не їси? — запитав він, коли Мартін невесело схилився над холодною недовареною вівсянкою. — Вчора, либонь, знов хильнув?

Мартін похитав головою. Вся ця злиденність гнітила його. Рут Морз відступила від нього далі, ніж будь-коли.

— А я напився, — хвастовито сказав Джім і нервово засміявсь. — Набрався під зав’язку. А дівчину яку мав — чиста розкіш! Біллі довів мене додому.

Мартін кивнув — це в нього був звичайний знак уваги, коли хто звертався, — і налив собі чашку літньої кави.

— Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? — запитав Джім. — Буде пиво. Тільки коли прийде компанія з Темсколу, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкіш смак у роті!

Він скривився і спробував кавою сполоснути рота.

— Ти знаєш Джулію?

Мартін похитав головою.

— Це моя любка, — пояснив Джім. — Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб’єш. їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.

— В тебе я не одбив ще жодної,— байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.

— Ні, одбив, — заперечив Джім. — А Меггі?

— Ніколи я по мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею по танцював.

— А той вечір і наробив усе! — скрикнув Джім. — Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було вже доста. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захтів, вона одразу прибігла б до тебе.

— Але я не захотів.

То дарма. Я однак дістав одкоша. — Джім глянув на Мартіна з шанобливіш подивом. — Як це тобі вдається, Мирто?

— Просто не звертаю на них уваги, — відказав той.

— Тобто прикидаєшся, що тобі наплювати? — жваво випитував Джім.

Мартін хвильку подумав, а потім сказав:

— Може, це теж помагає, але я справді… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить.

— От шкода, що тебе вчора не було у Райлі,— вирвалося нараз у Джіма. — Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був там один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти вчора носився?

— Був в Окленді,— відповів Мартін.