Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли вони вже сиділи у вітальні, він відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це вона підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спершу вони розмовляли про повернуті книжки, про Свінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Вона часто думала про це після першої їхньої зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Він був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але цей жаль не мав у собі нічого образливого, а радше — щось материнське. Та й хіба міг це бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий страх, а її серце й розум повнились чудними думками й почуваннями? Знов, як зачарована, дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикала до нього. Вона й гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала Рут і того, що почуття, яке він збудив у ній, то вже й є кохання. їй здавалося, що вона просто зацікавилась ним як незвичайною людською постаттю, різнорідно й незмірно обдарованою, — і вона вважала, що це звичайна людяність.

Вона не розуміла, що прагне його, — але з ним було інакше. Він знав, що її кохає, і за все життя нічого так не прагнув, як тепер її. Він любив поезію за красу, але тільки після знайомства з Рут перед ним навстіж розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він не звернув би ніякої уваги на такі, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили у нього з голови. Зачарований неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і відчував, що й сам був ладен вмерти за поцілунок. Йому здавалося, що це він «сумний юнак, коханням одержимий», і що навіть посвята в рицарі не сповнила б його більшою гордістю. Нарешті він пізнав, що таке життя і навіщо він народився!

Коли він дивився на неї і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував гостру насолоду від потиску її руки і прагнув знов зазнати цього відчуття. Його погляд не раз спинявся на її устах, і йому жагуче кортіло поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого низького чи брутального. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова, — бо ж то не були звичайні губи, як у інших чоловіків та жінок. То не було просто людське тіло, то були уста чистого духу, і він жадав їх зовсім не так, як уст інших жінок. Він міг би поцілувати її уста, притулити до них свої тілесні губи, але зробив би це з побожним трепетом, як ото цілують, окрайчик божих шат. Він не розумів, що це в ньому самому відбувалась переоцінка цінностей і не знав, що, коли він дивився на неї, очі його палали тим самим шиєм, яким вони палають у кожного закоханого чоловіка. Мартін і гадки не мав, скільки мужності й жаги було у його погляді і як глибоко він її бентежить, її цнотлива підносила його почування, поривала його мислі на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшись, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало її і теж запалювало вогонь. Рут непокоїв його погляд, і вона кілька разів губила нитку думок під напливом бентежно-солодких почуттів, аж мусила на нове нітрати уламки перерваної розмови. їй завжди легко було і 'опори ги, і якби вона не пояснювала свій стан незвичайні особи гостя, цей хаос у думках не в жарт би її стринож па. Ллє ж вона дуже вразлива, тож і не диво, що ця людина в ореолі мандрівника з іншого світу так захопила її!

Увесь час вона не спадала з думки, як допомогти б йому, І все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему.

— Чи не можете ви мені дати поради в одній справі? — вів він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому аж ледь не вискочило. — Пам’ятаєте, минулого разу я казав, що по можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів, що досі читав не те, що треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, то щось геть інше, аніж ті, що у вашому домі. А я ж тільки до них і звик. І все-таки — тільки не подумайте, що це нахвалки, — я не такий, як ті, з ким був я токмився. Не те щоб я був кращий за матросів чи там ковбоїв — бо я був і ковбоєм один час, — але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і… ну… та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх…

— А тепер, отже, що я маю на думці. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це — вас, вашу матір, ваших братів, геть усе, — мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі,— ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього, і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою, пияцтвом. Пам’ятаєте, як ви пішли на зустріч своїй матері, щоб поцілувати її? Це найкраще, що я побачив за ціле життя. А бачив я багато дечого, — далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати, і я хочу бачити більше, тільки тепер я хочу бачити по-новому.

— Але щось я ніяк не почну про головне. Отже, так: я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Шиття — то щось більше, аніж лише надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. Тільки от як цього домогтися? З чого починати? Я ладен власним горбом оплатить дорогу до цього нового світу, бо треба вам знати, що як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звернутися, а я більше не маю з ким порадитись… от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був…

Голос у нього зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах ніколи вона не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити й хто зна що, хоч це якось не в’язалося з безпорадністю його думок. Та й те ще — її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте вона відчувала силу навіть у наосліпних зусиллях його мозку. Цей юнак здавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття.

— Ви самі знаєте, чого вам бракує, — сказала вона, — Нам потрібно освіти. Спершу початкова школа, тоді середня, а далі університет.

Але на це треба гроші,— зауважив він.

— Ай правда — я про це не подумала, — відказала вона. — Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам?

Він похитав головою.

— Батько й мати померли. Є дві сестри, — одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів — я молодший — але вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, в останній, акробат, — мандрує з цирком. І я такий самий, як попи. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. От аби тільки знав, з чого починати.

— Я гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите… — вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася, — не зовсім правильно!

Обличчя в нього спалахнуло й укрилося потом.

— Я знаю, що часто пускаю такі слівця, що ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію… казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, але я не певен, як їх вимовляти, тож і не вживаю.

— Річ не в тім, які слова ви кажете, а в тім, як ви їх скажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас обранити.

— Але ж ні, ні! — вигукнув він, благословляючи в душі і і добрість. — Випалюйте. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.

— Ну, так от — ваша мова занадто бідна й проста. Нам треба попрацювати над своїм словником. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.

Коли вона підвелася, йому пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся зі свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти.

— До речі, містере Ідене, — спитала вона вже від дверей, — що таке «надудлюватись»? Я це слово почула під вас.

— Надудлюватись? — засміявся він. — Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від чого ви п’янієте.

— І ще одне, — засміялась вона й собі.— Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в даному разі не точно віддає вашу думку.

— Я не зовсім добору…

— Ну, от ви щойно сказали мені «такого, від чого ви п’янієте». Хіба ж то я маю п’яніти, саме я?

— Ну, та кожен може сп’яніти.

— Атож, звісно, — посміхнулась вона. — Але краще було б не вплутувати мене в такі справи. «Можна сп’яніти» — ось це звучить нормально.

Принісши граматику, Рут підсунула свого стільця ближче до Мартіна, — тут він подумав, що йому, певно, треба було б допомогти їй, — і сіла поруч нього. Вона розгорнула книжку, і голови їхні зблизились. Збентежений близькістю дівчини, він насилу міг стежити за її порадами. Коли, однак, вона почала пояснювати відміни дієслів, він забув про неї. Ніколи він не чув про відмінювання, і ці таємні закони мови захопили його. Ще нижче схилився він над сторінкою, і раптом її волосся торкнулося його щоки. За все життя він тільки раз утратив свідомість і тепер відчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бухнула з серця під саме горло і душила його. Ніколи не здавалась попа йому такою досяжною. На мить через величезну прірву, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але нічим це не порушило піднесеності його почуттів. Вона не зійшла до нього. Це він знявся в хмари й наблизився до неї. Його любов до неї була, як і раніш, мало не побожна. Він відчув, що наче закрадається в святую святих, і повільно й обережно відхилив голову, щоб уникнути дотику, який проймав його, мовби електричним струмом. Рут нічого цього не помітила.

Минуло кілька тижнів. Мартін Іден вивчав граматику, переглядав порадники гарних манер і жадібно поглинав книжки, що захоплювали його уяву. З людьми свого кола він не бачився зовсім. Дівчата з «Лотосу» ніяк не могли збагнути, що це з ним сталося, і засипали Джіма питаниями, а деякі хлопці, що боксували у Райлі, навіть ні раді, що Мартін більше не приходить.

Він тим часом знайшов новий скарб у бібліотеці. Граматика роз’яснила йому основи мови, а ця нова книжка — основи поезії, і він почав вивчати розмір, будову й форму, що крилася під любою йому красою. Далі він натрапив на одну сучасну студію, що розглядала поезію як образотворчість; задля доказовості тут було наведено багато прикладів з найкращих літературних творів. Жодного роману по читав він так захоплено, як цю книжку. І його свіжий, незайманий двадцятилітній розум, підштовхуваний жадобою знання, легко засвоював прочитане, виявляючи незвичайну для пересічного студента силу.