Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та я його й у вічі ніколи не бачив, — відповів він. — Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам його вірші подобаються?

Тепер вона заговорила швидко і вільно. Йому теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити її говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що стільки знання ховається в цій гарненькій голівці, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваги та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудовна, про існування якої він і гадки не мав. Він забув про все навколо й дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, а вона — одна з них. Вона окрилювала його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, виринали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку перед собою, що говорила про літературу й мистецтво. Він слухав і дивився на неї, не свідомий того, що погляд його занадто пильний, що в очах у нього відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так жоден чоловік ще не дивився на неї, і це бентежило її. Вона почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагав, щоб вона забула про своє походження й становище і піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця, — юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Вона була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але насамперед вона була жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.

— Як я сказала… А що я сказала? — раптом спитала вона і весело засміялася.

— Ви сказали, що Свінбернові не пощастило стати великим поетом через те… і на цьому спинилися, — нагадав пін, а сам ураз відчув немов голод, і легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині на звук її сміху. «Наче срібло, — подумав він, — наче срібні дзвіночки». І на мить перекинувся в далеку країну, де під розквітлою вишнею він курив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом’яних сандаліях.

— Так, дякую, — промовила вона. — Свінберн не став великим поетом через те, що іноді буває грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжніх великих поетів кожен рядок сповнений краси й правди і пробуджує все велике та благородне в людині. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди світові.

— А мені здалося дуже добрим те… що я прочитав, — нерішуче промовив він. — Я не знав, що він такий… негідник. Мабуть, це видно з інших його книжок.

— З тієї книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядків, — промовила вона твердим і категоричним тоном.

— Певно, я їх не зауважив, — відказав він. — Те, що я читав, справді хороше. Немовби світло якесь тобі в душу світить, наче сонце або прожектор. Так мені здалося, міс, але, звісно, я ж нічогісінько не тямлю в поезії.

Мартін зніяковіло замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і соромлячись цього. У тому, що тільки-но прочитав, він бачив велич і буяння життя, але мова його була безпорадна. Він не міг висловити того, що відчував, і сам собі скидався на матроса, що темної ночі блукає напомацки на чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, поклав він собі, доведеться запізнатися з цим новим світом. Ще ніколи не бувало, щоб він не зміг опанувати того, що хотів, а цим разом він таки дуже хотів навчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб вона його розуміла. Тепер вона дедалі більшала на його обрії.

— Ось, наприклад, Лонгфелло…[2] — почала вона.

— Так, так, я читав його, — перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій — хоч і невеличкий — запас книжкових знань, показати, що він не такий уже й неук. — «Псалом життя», «Ексцельсіор» і… здається, все.

Вона, посміхнувшись, кивнула головою, і він відчув у її посмішці наче жалісливу поблажливість. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок!

— Вибачте, міс, що я так незграбно встромився. Я справді в цьому нічого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде інакше.

Це прозвучало як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприємно визивним. Водночас вона відчула, як передається їй від нього хвиля буйної мужності.

— Я вірю, що тепер буде інакше, — докінчила вона, сміючись. — Ви такий дужий!

На мить її погляд спинився на його мускулястій, мало не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров’ям та силою. І хоч він сидів перед нею червоний і упокорений, вона знов відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла в неї. їй здалося — якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилися б у неї. Вона була вражена, наче несподівано довідалася про зіпсутість своєї натури. Фізична сила — це щось низьке й вульгарне, її ідеалом чоловічої вроди була стрункість і витонченість. Але дивна думка не полишала її. Вона не розуміла, як могло в неї з’явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров’ям, і тіло її та душа потребували сили. Але вона цього не усвідомлювала, знала тільки, що жоден чоловік не справляв на неї такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилі разила їй слух.

— То так, я взагалі здоровий, як бик, — сказав він. — Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви говорили, я не можу перетравити. Не звик я до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, але ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все це, про що оце говорили?

— Я ходила до школи і вчилася, — відповіла вона.

— Я теж ходив до школи, коли був малим, — заперечив він.

— Так, але я маю на увазі середню школу, лекції, університет.

— Ви вчились в університеті? — спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась від нього принаймні на мільйон миль.

— Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології.

Він не зрозумів, що воно за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі:

— Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету?

Вона посміхнулася:

— Це залежить від того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні. А початкову скінчили?

— Мені лишалося ще два роки, коли я кинув, — відповів він. — Але вчився я завжди з нагородами.

Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас він побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і підбігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати», — подумав він.

Це була висока блондинка, струнка й вродлива. її пишне вбрання було саме таке, якого слід було тут сподіватись, і тішило око красою ліній. Вона з своїм туалетом нагадала йому акторок. Йому спало на пам’ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки поліцай вигнав його з під’їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-отель у Йокагамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що він колись бачив у Йокагамській гавані. Але він швидко відігнав цей калейдоскоп спогадів, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитися, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.

Перехід до їдальні був для нього чистим кошмаром. Серед усіх цих речей, на які можна було щомить наштовхнутися, навіть ступити крок здавалося неможливим. Але врешті він таки прибув на місце і оце сидить обік неї. Величезна кількість ножів та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, і він дивився на них, мов зачарований, поки на тлі їхнього блиску не попливли перед його очима картини з моряцького життя, коли він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали з мисок погнутими залізними ложками горохову юшку. У ніздрі ліз дух несвіжого м’яса, а у вухах — під рипіння шпангоутів та стогін переділок — лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли вони по-свинячому. Ні, він буде обережний і їстиме тихо. Увесь час пам’ятатиме про це.

[2] Лонгфелло, Генрі-Водсворт (1807–1882) — американський поет.