Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У Мартіна був допитливий розум, але, крім здібностей до науки, його ще спонукала невгамовна натура й любов до Рут. Взяту в дорогу граматику він перечитав кілька разів, аж поки його свіжий розум опанував її цілком. Тепер він помічав, як неправильно говорять його товариші-матроси, і набув звичку виправляти про себе їхні помилки. Він дуже зрадів, коли завважив, що вухо в нього стало чутливе і взагалі розвинулося чуття мови. Усякі неправильності різали йому слух, хоч не раз, через брак практики, зривалися з уст і в нього. Потрібен був час, щоб засвоїти всю цю премудрість.

Покінчивши з граматикою, він перейшов до словника і щодня виучував по двадцять нових слів. Це було нелегке завдання, і, стоячи коло стерна чи на вахті, він без кінця повторював вивчені слова та їх значення, стомлюючи свій мозок аж до повної виснаги. Він затято втовкмачував у себе найважчі вислови, так щоб призвичаїти свій язик до мови Рут, повторював їх тисячі разів, і одного дня був дуже здивований, помітивши, що почав говорити по-англійському чистіше й правильніше, аніж офіцери й ті добродії-авантурники, що фінансували експедицію.

Капітана-норвежця з риб’ячими очима примхлива доля зробила власником повної збірки творів Шекспіра, якого кін ніколи не читав, і Мартін, узявшися прати йому білизну, дістав дозвіл користуватися прецінними книжками. Окремі уступи з п’єс так йому сподобались, що мимоволі вкарбувалися в пам’ять, і деякий час увесь світ бачився йому у формах та образах Єлизаветинського театру, і паніть думати він почав білими віршами. У нього розвинулися слух і чуття до англійського слова, хоч заразом він набув і багато архаїчного.

Вісім місяців проминуло не марно, бо за цей час він не тільки навчився правильно говорити й поважно мислити, а й краще пізнав самого себе. Він смиренно визнавав своє неуцтво, але водночас відчував у собі великі сили. Завважуючи глибоку відмінність між собою й товаришами, він був досить розумний, щоб бачити, що різнять їх радше можливості, ніж досягнення. Те, що зробив він, могли зробити й вони, але якийсь внутрішній фермент у ньому підказував, що він здатний на щось більше. Він до болю гостро відчував несказанну красу світу, і жалкував, що Рут не може милуватися цією красою разом з ним. Він вирішив описати їй велич південних морів. Але раптом у ньому спалахнув творчий дух і виникло бажання розповісти про це багатьом, а не самій лише Рут. І тут з’явилась велика ідея: він писатиме. Він стане одним з тих очей, що ними дивиться світ, одним з вух, що ними світ слухає, одним із сердець, що ними світ відчуває. Він писатиме все: поезію й прозу, романи й нариси, п’єси, як Шекспір. От де його кар’єра й шлях до Рут. Адже письменники — це велетні світові, і вони вже запевно вищі, ніж якийсь там містер Бетлер, що дістає прибутку по тридцять тисяч на рік і міг би стати членом Найвищого суду, коли б захотів.

Як тільки ця думка народилася, вона цілком заполонила Мартіна, і вся його подорож до Сан-Франціско минула наче сон. Він сп’янів від усвідомлення своєї сили i відчував, що може осягти все. Серед спокійної самотності великого океану обрій його розширився. Спершу він цілком виразно побачив Рут і її світ. Він бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й досліджувати. Чимало було в цьому світі неясного, туманного, але він не звертав уваги на деталі: він бачив цілість і знав, як її опанувати. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Він почне одразу ж, тільки-но повернеться. Найперше він опише всю мандрівку шукачів скарбів і пошле це до якоїсь газети в Сан-Франціско. Рут він нічого не скаже, і вона буде приємно здивована, побачивши його ім’я надрукованим. Він може водночас і писати, й учитися. Хіба в добі не двадцять чотири години? Його ніщо не здолає. Він уміє працювати, і всі перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде йти в плавання — матросом тобто; і на мить перед ним промайнула парова яхта. Є ж письменники, що мають власні яхти. Звісно, казав він собі, успіх прийде не зразу, і коли б він спочатку міг заробити собі хоч на навчання, і то було б добре. А потім, пізніше, — важко сказати, коли саме, — як він уже вивчиться й підготується, він почне писати великі твори і його ім’я буде в усіх на устах. А найважливіше, далеко важливіше за все інше — він доведе тоді, що гідний Рут. Слава теж гарна річ, але ж це заради Рут зародилась осяйна мрія! Він не шукач слави, а один з одержимих.

Приїхавши до Окленда з повного кишенею, він знов оселився в тій самій комірчині у Бернарда Хігінботема й засів за роботу. Навіть Рут він не повідомив, що повернувся. До неї він вирішив піти тільки тоді, як скінчить нарис про шукачів скарбів. Відмовитись від побачення з нею було не так уже й важко, бо його огорнув огонь творчої гарячки. Крім того, саме його писання мало наближувати її до нього. Він не знав, якого розміру повинен бути газетний нарис, і, взявши за приклад фейлетон на дві сторінки в недільному додатку до газети «Оглядач Сан-Франціско», підрахував, скільки там слів. За три дні безупинної роботи свого нариса він скінчив, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довідався з бібліотечного курсу стилістики про існування таких речей, як абзаци та пряма мова. Раніш він ніколи не думав про це. Він негайно сів знову переписувати нариса, раз у раз заглядаючи до підручника, і за один день дізнався про будову літературного твору більше, як інший школяр за цілий рік. Коли нарис було вже переписано вдруге і дбайливо згорнуто в трубку, він несподівано вичитав у газеті серед порад для початківців залізний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку і що писати треба на одній стороні аркуша. А він цей закон порушив в обох пунктах. Звідти ж довідався, що першорядні газети платять не менш, як десять доларів за шпальту. Отже, переписуючи нарис утрете, він втішався тим, що помножував десять шпальт на десять доларів. Результат виходив усе той самий — сто доларів, і він вирішив, що це краще за матроську службу. Якби він двічі не схибив, нарис був би готовий за три дні. Сто доларів за три дні! Щоб заробити такі гроші на морі, йому довелося б три місяці плавати, а то й більше. Треба бути дурнем, щоб іти в море, коли можеш писати, міркував він, хоч гроші самі собою нічого не важили для нього. Вартість їхня єдино в тому полягала, що вони давали йому незалежність і змогу купити пристойну одежу, а все це мало наблизити його до стрункої блідої дівчини, яка вчинила переворот у його житті і дарувала йому натхнення.

Він поклав рукопис у великий конверт і заадресував редакторові «Оглядача Сан-Франціско». Він гадав, що все одержане редакція друкує негайно, і, пославши рукопис у п’ятницю, в неділю вже сподівався побачити його в друку. Це чудовий спосіб сповістити Рут про свій приїзд. Тоді він у неділю піде до неї. Тим часом він уже захопився новою ідеєю і дуже нею пишався, бо вважав це розумним, дотепним і скромним. Він напише пригодницьку повість для дітей і продасть її «Другові молоді». Пішовши до читальні, він переглянув підшивки цього журналу. Він побачив, що довгі оповідання там звичайно ділять на п’ять частіш, приблизно по три тисячі слів у кожній. Але далі він знайшов кілька повістей, поділених на сім частин, і вирішив написати саме такий довгий твір.

Йому якось довелося служити на китобійному судні в Льодовитому океані; плавання, розраховане на три роки, закінчилося, щоправда, через шість місяців, бо судно зазнало аварії. Хоч він мав уяву мрійника, навіть фантазера, але найбільше любив реальне і схильний був писати тільки про те, що знав. Він добре розумівся на китобійному промислі і на основі свого досвіду почав змальовувати вигадані пригоди двох хлопців, героїв повісті. Це легка робота, — сказав він собі в суботу ввечері. За день він закінчив перший розділ у три тисячі слів, на велику втіху Джімові і неприхований глум містерові Хігінботему, котрий за обідом раз у раз пускав шпильку з приводу «писаря», що завівся у них в родиш.

Мартін мовчав і заздалегідь тішився, уявляючи собі здивоване обличчя містера Хігінботема, як той візьме недільний номер «Оглядача» і побачить там його нарис про шукачів скарбів. Коли настав жаданий день, він схопився дуже рано і скоро був уже біля парадних дверей, збуджено перебігаючи очима по сторінках газети. Уважно переглянувши номер і вдруге, він поклав його на місце. Добре, що він хоч нікому нічого не казав. Потім, розміркувавши, він вирішив, що газети, очевидно, друкують одержані рукописи не так швидко. Та й нарис його не мав нічого злободенного, тож редактор, певне, спочатку порозуміється з ним листовно.

Після сніданку він знов узявся до своєї повісті. Слова так і пливли йому з-під пера, хоч він не раз переривав писання, щоб заглянути до словника або до підручника стилістики. Під час таких перерв він по кілька разів перечитував щойно написаний розділ і втішав себе, що хоч і не пише тих великих речей, які вже зріють у ньому, зате знайомиться з правилами композиції і потроху привчається оформлювати та ясно висловлювати свої думки. Він писав, поки не посутеніло, а тоді пішов до читальні і, зарившись у купу журналів, сидів там аж до десятої години, коли бібліотеку зачиняли. Така була в нього програма на цей тиждень. Щодня він писав по три тисячі слів і щовечора заглиблювався в журнали, силкуючись зрозуміти, які саме повісті, статті й вірші видавці схвалюють до друку. Одне було ясно: все, що написали ці численні автори, міг би написати й він, а коли б йому тільки дали час, він написав би таке, що їм і не під силу. Натрапивши в «Книжкових новинах» нотатку про авторський гонорар, він дуже зрадів, але не тому, що Редьярд Кіплінг бере долар за слово, а тому, що першорядні журнали платять за слово щонайменше два центи. «Друг молоді», безперечно, журнал першорядний, отже, за три тисячі слів, що він написав сьогодні, він матиме шістдесят доларів — двомісячний заробіток на морі!

У п’ятницю ввечері він закінчив повість, що складалася з двадцяти однієї тисячі слів. По два центи за слово — це чотириста двадцять доларів. Непогана платня, як за тиждень роботи. Таких грошей він ніколи ще не діставав. Йому навіть нікуди буде дівати їх. Він натрапив на золоте дно, звідси він може вигрібати й вигрібати. Він вирішив придбати собі дещо з одежі, передплатити силу різних журналів і накупити всяких довідників, по які йому тепер доводиться бігати до бібліотеки. І все ж від чотирьохсот двадцяти доларів лишалося ще чимало. Він довго сушив собі голову, на що б це їх витратити, і врешті надумав найняти Гертруді служницю, а Мерієн подарувати велосипед.

Здавши на пошту грубий рукопис для «Друга молоді» та накресливши собі план нарису про ловців перлів, він у суботу після обід пішов до Рут. її він попередив телефоном, і вона вийшла йому відчинити. Від нього так і війнуло на неї знайомим відчуттям дужості й здоров’я. Здавалося, вогонь пройняв усе її тіло, розлився по жилах гарячим струмком, і, напоєна його снагою, вона аж затремтіла. Він почервонів, торкнувшись її руки і зазирнувши в голубі очі, але свіжа бронза, якою сонце за вісім місяців вкрило його лице, заховала рум’янець. Проте шию ця бронза не захистила від тугого комірця. Побачивши все таку саму червону смужку на шиї, Рут мимохіть посміхнулася, але ця посмішка вмить зникла, коли вона глянула на його одяг. Новий костюм — перший, зроблений на замовлення — справді був до лиця Мартінові, і його постать у ньому виглядала тоншою і стрункішою. Крім того, замість кашкета, в руках він тримав м’який капелюх, який вона тут же веліла йому надіти і висловила своє задоволення з його зовнішності. Вона давно вже не почувала себе такою щасливою. Адже ця зміна в ньому — від неї, і, сповнена гордості, вона загорілась бажанням допомагати йому й далі.

Проте найпомітнішою зміною в ньому і найприємнішою для неї була його мова. Він тепер говорив не тільки правильніш, але й майже вільно і мав собі до послуг далеко більше слів. Правда, коли хвилювався й захоплювався, то знов починав уживати жаргонних слів і часом ще трохи спотикався на недавно засвоєних виразах. Однак у цілому він розмовляв тепер і легко, і — що дуже радувало Рут — жваво, й дотепно. Це, нарешті, знайшов собі вихід його природний гумор і веселість, за що так любили його товариші, тим часом як досі при ній він був немов зв’язаний, бо йому бракувало слів та вправності. Тепер він уже не розгублювався, як раніш, і не почував себе тут таким чужорідним елементом. Але все ж був дуже обачний, обачний у кожній дрібниці, і, полишаючи на Рут ініціативу в невимушеній розмові, сам тільки підтримував її, ніколи не починаючи перший.

Він розповів їй про свою нову роботу і про те, що збирається писати для заробітку, а заразом і вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в ній співчуття. Рут не поділяла його запалу.

— Бачите, — сказала вона відверто, — література таке саме ремесло, як і всяке інше. Я, звісно, мало розуміюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись років зо три, а то й усі п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, ніж ковалі, то існує куди більше охочих до писання, таких, хто… пробує писати.

— Але, може ж, я маю особливий хист до літератури? — запитав він, потай радіючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу інших сцен з його життя, суворих і диких, брутальних і тваринних.

Але все це промайнуло перед його очима із швидкістю світла, ні на мить не урвавши розмови і не порушивши спокійного плину його думок. На екрані своєї уяви він побачив себе й цю милу гарну дівчину, вони сиділи одне проти одного, розмовляючи доброю англійською мовою, в затишній кімнаті, серед книжок і картин, де панувала цілковита гармонія і культура, де все пройняте ясністю й рівним блиском. А одночасно спалахували й відпливали в темні кутки екрану зовсім інші сцени, і кожна — ціла картина, а він глядач, що може дивитися, на яку схоче. Він бачив ці сцени крізь млу й клуби сірого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного світла. Ось ковбої в шинку п’ють вогняне віскі, у повітрі лунає непристойна, сороміцька лайка, і він теж із ними п’є й лається найкрутішими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фішки, кляскають карти. А ось він, скинувши сорочку, б’ється з Рудим Ліверпульцем на баку «Сасквеганни». А ось закривавлена палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помічник капітана корчиться в передсмертних муках, револьвер у руці капітана бухає вогнем і димом, а навколо падають матроси, скрививши з люті звірячі обличчя, вигукуючи дикі прокльони. І нарешті знов центральна картина, овіяна чистотою й спокоєм, осяяна рівним світлом: Рут розмовляє з ним серед книжок та картин,

виблискує рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власні слова: «Але, може ж, я маю особливий хист до літератури?»

— Хай навіть людина має і особливий хист до ковальства, — засміялася вона, — але перше ніж стати ковалем, вона мусить побути підмайстром.

— То що ж ви мені порадите? — спитав він. — Тільки майте на увазі, що я справді відчуваю здібність писати. Я не можу цього пояснити, а лише знаю, що це так.

— Вам треба вчитися, — відповіла вона, — незалежно від того, будете ви письменником чи ні. Хоч яку кар’єру ви собі оберете, вам однаково треба вчитися, і не абияк, а систематично. Вам треба вступити до середньої школи.

— Так… — почав він, але вона перебила його.

— Звісно, ви могли б водночас і писати.

— Я мушу, — похмуро відповів він.

— Але чому?

Рут здивовано глянула на нього. Їй не подобалося, що він так затявся на своєму.

— Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.

— Я й забула про це, — засміялася вона. — І чого ви не народилися з готовим прибутком?

— Ні, краще вже мати здоров’я й уяву, — відказав він. — Гроші заробити можна, а от тих речей… — він мало не сказав «ви не заробите», — не заробиш.

— Тільки не кажіть «по заробиш»! — вигукнула вона з удаваним гнівом. — Це некрасиво.