Казка про Правдосвіта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що тут, Надіє? Хід в Країну Казки?

— Ні, Правдосвіте, ходу ще нема. Його лиш почали робити минулі герої. Нам належить скінчити їхню працю. Без цього не прийде воля народна…

— І багато ще праці? — загорівся надією хлопець.

— Ніхто не скаже. Все залежить од сили й віри героя.

Згадав Правдосвіт свою працю біля каменя вогняного. Терпіння є в нього. Є незбориме бажання послужити землі рідній. Чого ж чекати? До праці!

Ввійшли вони в печеру. Там і тут лежали пожовклі кістяки людей, які, напевне, теж шукали Країну Казки.

Поряд лежали стальні кайла. Взяв одне з них Правдосвіт, почав бити в груди величезній скелі. Посипалися іскри, відскочили шматки каменю.

Минали години. Мовчазно, настирливо гупав у стіну гранітну Правдосвіт. Росла купа каміння. Надійка виносила його з печери. З гірського струмочка вона брала прохолодну водицю, втишувала нею спрагу свого нареченого, обмивала спітніле, запилене обличчя.

Попливли дні. Тижні.

Без упину ламав скелю Правдосвіт. Не промовляв ні слова. Лише короткі спочинки вночі дозволяв він собі. На світанку вставав, і знову гук могутній, ніби від грому небесного, лунав над горами.

Надія ходила по горах, збирала яйця в гніздах диких птахів, кликала до себе диких кіз, брала від них молоко. Все те вона приносила своєму суженому.

Минув рік. Цілий горб кам’яного шмаття насипала Надія біля отвору печери. А стіна лишалася нерушимою, як раніше.

Змарнів Правдосвіт. Запали в нього щоки. Та очі горіли ще яскравіше, ніж колись, полум’ям подвигу.

Скільки ще минало часу, вони не лічили, не знали. Для них не було ні зим, ні весен, ні літа, ні осені. Для них була тільки стіна, яку треба подолати будь-що!

Та страхітлива напруга виснажувала Правдосвіта. Слабішали його удари. Частіше спочивав він. Схудли руки. Глибоко запали очі…

Минуло кілька літ. Одного разу впав Правдосвіт біля стіни, вперше простогнав сумні слова:

— Мабуть, не нам судилося пробити хід у Країну Казки…

Тоді Надія рішуче підійшла до стіни, вхопила кайло в свої слабенькі руки. Розмахнулася і вдарила щосили. Загриміли громи, розсипалася кам’яна стіна. В печеру проникло денне світло.

Підвівся вражений Правдосвіт, обняв наречену. Радість нечувана сповнила його серце. Вийшли вони тихо назустріч промінню.

Сяяло над ними ясно-блакитне небо. На обрії замріяно стояли густі ліси, блищали під сонцем повноводі ріки. Вдихнув на повні груди чистого повітря Правдосвіт. Затьмарився йому світ, і впав він на землю непритомний.

А коли розплющив очі — побачив біля себе чарівну дівчину. Ласкою і любов’ю сяяли голубі очі. Стрункий стан дівчини облягало вишите плаття з простого полотна, але так до лиця воно було їй, що хлопцеві дівчина здавалася неземною царівною.

— Хто ти? — прошепотів він.

— Невже не пізнав мене, Правдосвіте? — ніжно запитала дівчина.

Зірвався, як стій, Правдосвіт. Хто це? Голос її, Надії, і очі її. Це вона, наречена кохана, тільки осяяна променями краси. Що сталося? Чому?

— Ми вдихнули повітря Країни Казки, сужений мій, — сказала Надія. — І відкрилася прихована краса наших сердець. Глянь на себе. Ти теж став молодий і прекрасний. І сила повернулася до тебе.

Глянув Правдосвіт — все правда! Руки його, як в дні юності, налиті силою, зникла втома, він відчуває себе молодим і сильним. Обняв він наречену, поцілував ніжно.

— А де ж Володарка Казки, Надіє? Хто вкаже нам, що діяти далі?

Надія усміхнулася.

— Невже й досі не догадався? Я Володарка Казки, мій наречений. Ти своєю вірою, любов’ю і великим подвигом зняв з мене негарну подобу, відкрив джерело Казки. Все в людях, Правдосвіте, в розумі їхньому, в серцях. Тільки спить Казка, доки людина не здійснить подвигу, не прикладе рук до великої праці…

— То ти знаєш, де добути коня Герояра, як викувати меча Вогневида? Ти знаєш, де скам’яніли Герої Народу?