Оскар і рожева пані: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розкажу про це швиденько, бо на більше воно не заслуговує. Пеггі Блу почувається добре, але Китаянка, підіслана Поп Корном, який тепер не може мене терпіти, донесла їй, що я цілував її в губи.

Пеггі одразу ж заявила, що між нами все скінчено. Я запротестував, сказав, що я й Китаянка, то помилка молодості, що все це було ще до неї і вона не має права змушувати мене все життя розплачуватися за своє минуле.

Але Пеггі була незворушна. І навіть подружилася з Китаянкою, аби дошкулити мені; я чув, як вони вдвох сміялись.

Цього разу, коли хвора на трисомію[1] Бріжит, яка липне до всіх, що для хворих на трисомію є нормальним, бо вони дуже лагідні, прийшла до мене привітатись, я дозволив їй себе обцілувати. Вона не тямилась від радості, що їй це дозволили. Як той пес, що радісно зустрічає свого господаря. Проблема в тім, що в коридорі якраз був Ейнштейн. Може, у нього й вода у голові, зате на очах — не шкурки від сосисок. Він усе бачив і розповів Пеггі й Китаянці. Тепер увесь поверх вважає мене гульвісою, хоча я й кроку не ступив з палати.

— Не знаю, що на мене найшло, Бабцю-Ружо, з цією Бріжит…

— Полудневий демон, Оскаре. Всі чоловіки такі. У віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років вони для заспокоєння перевіряють, чи можуть подобатися іншим жінкам, окрім тих, яких вони люблять.

— Гаразд, значить я нормальний, хоча й ідіот, так?

— Звісно. Ти цілком нормальний.

— Що ж мені робити?

— Ти кого любиш?

— Пеггі. Нікого, крім неї.

— Тоді скажи їй про це. Перше подружжя вразливе і завжди хитке, але потрібно боротися, щоб його зберегти, якщо воно того варте.

Завтра Різдво, Господи. Я ніколи не задумувався над тим, що це твій день народження. Зроби так, щоб ми з Пеггі помирилися, бо я не знаю, через це чи ні, але сьогодні ввечері мені дуже сумно, і я втрачаю мужність.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Тепер коли ми стали друзями, що ти хотів би отримати на свій день народження?

Сьогодні вранці, о восьмій, я сказав Пеггі Блу, що люблю її і тільки її, і не можу уявити свого життя без неї. Вона розплакалась і зізналась, що я звільнив її від великого горя, бо вона також любить лише мене і ніколи не знайшла б собі когось іншого, особливо тепер, коли вона стала рожевою.

Як дивно, ми обоє ридали, але нам було так приємно. Подружнє життя — класна штука. Особливо коли вам мине п’ятдесят, і випробування вже позаду.

Коли пробило десять, до мене нарешті дійшло, що це Різдво і я не можу залишатися з Пеггі, бо її родина — брати, дядьки, племінники, кузени — збиралися «висадитися» в її палаті, мені ж доведеться терпіти своїх батьків. Що ще вони надумали мені подарувати? Пазл із вісімнадцяти тисяч шматочків? Книги курдською мовою? Коробку з інструкціями щодо користування? Мій портрет тих часів, коли я був здоровим? З такими кретинами, у яких не голова, а кошик для сміття, така загроза виднілася на горизонті, від них можна було очікувати всього, в одному можна бути певним — на мене чекав нікчемний день.

Я хутко зважився і організував свою втечу. Трохи обміну: іграшки для Ейнштейна, ковдру — Беконові, цукерки — Поп Корнові. Трохи спостережливості: перед тим як піти, Бабця-Ружа завжди проходила крізь роздягальню. Трохи завбачливості: мої батьки не приїдуть раніше полудня. Все пройшло добре: об одинадцятій тридцять Бабця-Ружа обняла мене, побажала щасливого Різдва з батьками, а потім зникла на поверсі роздягалень. Я свиснув. Поп Корн, Ейнштейн і Бекон швидко одягли мене, підняли, спустили по сходах і віднесли до тарадайки Бабці-Ружі, випущеної ще до появи першого автомобіля. Поп Корн, великий спритник у відкриванні замків, йому ж бо пощастило вирости у непевному районі, відчинив відмичкою задні дверцята, і вони кинули мене на підлогу між переднім і заднім сидіннями. Потім повернулися до будинку, непомічені й невпізнані.

Минуло чимало часу, доки Бабця-Ружа сіла у машину, змусила її кашлянути разів десять чи п’ятнадцять, перш ніж та завелась, а тоді ми рвонули, як навіжені. Які ж бо класні ці машини, випущені ще до появи першого автомобіля, вони зчиняють такий гуркіт, що створюється враження швидкої їзди, а трясе так, як на ярмарковому святі.

Проблема була в тому, що Бабця-Ружа вчилася водити авто, мабуть, у якогось друга-каскадера, бо не зважала ні на світлофори, ні на тротуари, ані на розв’язки, так що час від часу машина злітала. В салоні було страшенно шумно, Бабця-Ружа часто сигналила, а щодо словникового запасу, то він у неї був багатющим: вона вигукувала різні непристойності, ображаючи ворогів, які опинились у неї на шляху; я ще раз сказав собі, що кеч — таки добра школа життя.

По приїзді я збирався вискочити і сказати: «Ку-ку, Бабцю-Ружо», але поїздка з перепонами до її дому тривала так довго, що я заснув.

Коли я прокинувся, навколо було темно, холодно і тихо, я ж лежав на вогкому килимку. Отут я вперше подумав, що, мабуть, таки утнув дурницю.

Я вибрався з машини, пішов сніг. Проте він був не таким приємним, як «Вальс сніжинок» із балету «Лускунчик». Я цокотів зубами.

Переді мною великий освітлений будинок. Я попрямував до нього. Це було нелегко. Мені довелося так підстрибнути до дзвінка, що я звалився на циновку.

На ній мене й знайшла Бабця-Ружа.

— Але ж… але, — вона не знаходила слів.

А потім схилилася наді мною і прошепотіла:

— Серденько моє.

[1] Трисомія — додаткова хромосома в хромосомному наборі (прим. пер.).