Оскар і рожева пані: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ніхто не може уникнути страждань. Ні Бог, ні ти. Ні твої батьки, ні я.

— Авжеж. Згоден. Але навіщо страждати?

— Власне не всяке страждання є стражданням. Вдивись краще в його обличчя. Придивись. Хіба у нього вигляд страждаючого?

— Ні. Дивно. Він не виглядає на людину, у якої щось болить.

— От бачиш, мій маленький Оскаре, треба розрізняти два типи страждань: фізичне і моральне. Фізичний біль ми терпимо. А моральний — обираємо.

— Не розумію.

— Якщо тобі у кисті та в стопи забивають цвяхи, тобі нічого не зостається, як відчувати біль. І ти його терпиш. Натомість зовсім не обов’язково відчувати біль від думки, що помреш. Тобі ж не відомо, що це таке. Отже, вибір за тобою.

— Ви знаєте людей, які радіють від думки, що вони помруть?

— Так, знаю. До них належала моя матір. На смертному одрі вона солодко посміхалась, була нетерплячою, їй так кортіло довідатись, що має статися.

У мене скінчились аргументи. Оскільки хотілося дізнатись, яке було продовження, я деякий час міркував над тим, що вона розповіла.

— Але більшість людей не відзначаються допитливістю. Вони тримаються за те, що мають, наче воші кожуха. От, наприклад, моя ірландська суперниця Плам Пудинг, яка важила сто п’ятдесят кіло натщесерце у самих трусиках, ще до того, як вона допалася до свого улюбленого пива «Гіннес», завжди казала мені: «Вибачайте, але я не помру, я на це не пристаю, я під цим не підписувалась». Вона помилялась. Адже ніхто їй не обіцяв, що життя має бути вічним, ніхто! Вона ж уперто хотіла в це вірити, протестувала, відмовлялася від думки, що її не стане, казилася, впала у депресію, схудла, закинула кар’єру, стала важити не більше тридцяти п’яти кілограмів, виглядала, як хребет морського язика, і врешті-решт розсипалася. Як і всі, вона все-таки померла, але думка про смерть зіпсувала їй життя.

— Ця Плам Пудинг була ідіоткою, Бабцю-Ружо.

— Примітивна, як селянське рагу. А воно дуже поширене, те рагу. Звична річ.

Тут я також ствердно хитнув головою на знак згоди.

— Люди бояться помирати, бо їх лякає невідомість. А що воно, власне, таке — та невідомість? Оскаре, я пропоную тобі не боятись, а довіряти. Поглянь на обличчя Господа на хресті — він терпить біль фізичний, але не відчуває моральних мук, бо вірує. І цвяхи завдають йому менше страждань. Він повторює: мені боляче, але не це біль. Ось так! У цьому й полягає винагорода за віру. Я хотіла тобі це показати.

— Гаразд, Бабцю-Ружо, коли мені буде смертельно страшно, я постараюся вірити.

Вона обняла мене. Зрештою, нам було добре в цій безлюдній церкві разом із тобою, Господи, ти був такий умиротворений.

Після повернення я довго спав. Мені хочеться спати дедалі більше. Якась невтолима потреба. Прокинувшись, я сказав бабці Ружі:

— Власне, я боюсь не невідомості. Просто шкода втратити те, що відомо.

— Мені також, Оскаре. Може, запропонуємо Пеггі Блу випити з нами чаю?

Пеггі Блу випила з нами чаю — вони гарно порозумілися з Бабцею-Ружою, ми досхочу посміялися над розповіддю Бабці-Ружі про її бій із сестрами Жиклет, трьома близнючками, які видавали себе за одну. У кінці кожного раунду одна з сестер Жиклет, виснаживши противника своїми наскоками з усіх боків, вистрибувала з рингу, мотивуючи це необхідністю сходити попісяти. Вона йшла до туалету, замість неї поверталася інша сестра і, повна сил, продовжувала боротьбу. І так кілька разів. Усі гадали, що існує лише одна невтомна стрибунка Жиклет. Бабця-Ружа розгадала таємницю, замкнула двох дублерш у туалеті, ключ викинула у вікно й довершила справу. Кеч — це спорт, який потребує хитрощів.

Потім Бабця-Ружа пішла. Медсестри наглядали за Пеггі та мною, ніби ми петарди, які от-от вибухнуть. Чорт забирай, мені все-таки тридцять років! Пеггі Блу пообіцяла, що сьогодні вночі прийде до мене як тільки зможе, натомість я заприсягся, що цього разу не всовуватиму язика.

Справді, мати дітей це ще не все, потрібно мати час на те, щоб їх виховати.

Ну от, Боже. Не знаю, що в тебе попросити, бо сьогоднішній день був чудовим. Хоча ні. Зроби так, щоб завтрашня операція Пеггі Блу пройшла успішно. Не так, як моя, якщо ти розумієш, про що я.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Операції не належать до духовних речей і, можливо, у тебе нема цього на складі. Тоді зроби так, щоби, хоч яким був результат операції, Пеггі Блу сприйняла його як даність. Я на тебе покладаюсь.

Пеггі Блу сьогодні прооперували. Я прожив десять жахливих років. Тридцятка — це складний період. Це — вік турбот і відповідальності.

Власне, Пеггі не змогла прийти до мене цієї ночі, бо нічна медсестра мадам Дюкрю залишилася в її палаті, щоби підготувати до анестезії. Близько восьмої її забрали на ношах. У мене стислося серце, коли я побачив на візку Пеггі, її практично не було видно з-під зеленуватих простирадел, настільки вона була маленькою і худою.

Бабця-Ружа тримала мене за руку, аби не дати мені рознервуватися.