Містер Блетсуорсі на острові Ремполі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тричі довелось нам перефарбовувати фасад, поки ми знайти такий відтінок синього кольору, що задовольнив нас. І справді, рідко траплялось мені бачити таку веселу крамницю! На жаль, маляр так високо оцінив наш смак, що наколотив забагато фарби; а щоб вона, як він сказав, не пропала, — умовив одного власника чайної на нашій вулиці теж перефарбувати свій фасад у той самий синій колір, що мав, як ми сподівалися, стати такою відмітною нашою ознакою. Через те спочатку в нас часом питали чаю з коржиками; а з другого боку, я певен, що немало наших потенціальних покупців витратили свої гроші на менш високі, тілесні насолоди. Ми спитали нашого юрисконсульта, чи не можна заявити авторських прав на ту фарбу, але юридичний бік справи здався йому надто непевний, щоб закладати позов.

Якщо не зважати на ці дрібниці, наше підприємство розгорталося успішно. І той відтинок мого життя пригадується мені як один із найщасливіших. Рід Блетсуорсі мав добру традицію: не гребувати комерцією, а ушляхетнювати її. І я вже бачив, як «Книгарні Блетсуорсі» («Блетсуорсі й Гревз») поширюються по всій країні й виконують у духовному світі не менш корисну й почесну функцію обміну й заохочення, аніж банк Блетсуорсі та його філії — в західній Англії. А себе я уявляв у ролі ідейного керівника й натхненника фірми; від надто тісного контакту з чисто діловими питаннями мене звільнятиме мій рішучіший, практичніший і, мабуть, енергійніший компаньйон. Життя моє буде осяяне присутністю моєї коханої Олівії, а дозвілля, що його я матиму дедалі більше в міру того, як налагоджуватиметься робота фірми, я присвячу розвиткові своїх безперечних художніх і розумових здібностей, тільки-но остаточно знайду своє покликання.

Я виповідаю тут потаємні думи молодої людини, ті високі й неосяжні заміри, що з ними молодість уступає в життя. Зовні я поводився скромно, як годиться, завжди визнавав чужу вищість і право, чемно вступався з дороги, ніколи ні з ким ні за що не сперечався. Але серце моє було повне самовпевненості. Я почував себе винятковою, визначною людиною, що осяває все довкола себе світлом своєї винятковості, й гадав, що мені призначена в житті велика, відповідальна місія. І Гревз був прекрасний помічник, напрочуд здібний, хоч усі найглибші ідеї щодо нашого підприємства народжувалися в моїй голові. А ясним самоцвітом, вогнистим опалом мого життя була Олівія Слотер із її блідими губенятами й аметистовими очима, цнотливо-жагуча, чиста й загадкова, створіння чудовної, незвичайної вроди; колись її ім’я згадуватимуть поруч із моїм, як Джокондине, що зорею сяє крізь віки поруч із ім’ям Леонардо, — тільки на законнішій підставі.

У мене не лишилося портрета з тої пори мого життя, коли я дійшов апогею задоволеності. Але я не думаю, щоб та моя самовдоволеність і безмірні претензії якось відбивались на мені зовні. Напевне, я був просто симпатичний парубійко, яких тоді можна було стріти багато. В кожному разі, бувши такої високої думки про себе й своє оточення, я водночас любив і весь світ. Та невдовзі булька моєї самозакоханості луснула, безжально проколота, на втіху всім, кого, може, дратувало моє щастя.

Якось мені довелося поїхати на кілька днів до Лондона в різних дрібних справах. Мої повірені — співвласники однієї досить старомодної нотаріальної контори, що дістались мені в спадок разом з усім майном після дядькової смерті, — трохи перевищили свої юридичні права, критикуючи мої комерційні плани, і я хотів заспокоїти їх щодо Гревзової особи. Крім того, я надумав подарувати Олівії намисто з зеленого нефриту, оправленого в золото, і хотів доглянути, щоб його було зроблено точно за моїми вказівками. На додачу один із сассекських Блетсуорсі мав одружитися, і я вважав, що повинен ушанувати його весілля своєю присутністю. Я збирався пробути в Лондоні чотири дні, але родич мій обвінчався на третій, тому я вирішив повернутись до Оксфорда на день раніше і потішити Олівію, завітавши до неї несподівано вранці. Ми вже були офіційно заручені; її мати благословила нас і поцілувала мене вельми розчулено, отож я міг підносити їй подарунки цілком відверто й купив розкішний букет квітів, щоб зробити сюрприз іще приємнішим.

Я приїхав увечері, пообідавши в поїзді, й подався до нашої нової книгарні по свій велосипед. Ключа від книгарні я мав при собі. У Гревзовому помешканні, нагорі, не світилось, і я вирішив, що його немає вдома. Увійшов я, мабуть, дуже тихо й, замість узяти зразу велосипеда, якусь хвилину стояв посеред книгарні, милуючись її чудовим, неповторним виглядом. Справді, чи в багатьох книгарнях є отакі крісла, отакий великий стіл, завалений книжками, — точнісінько як у клубній читальні! Потім я постеріг, що в конторі горить лампа під зеленим дашком. Певно, Гревз забув, подумав я, і пішов її погасити.

У кімнаті не було нікого. Але на великому Гревзовому бюрку лежало кілька аркушиків недописаного листа. Зиркнувши на них, я помітив слова: «Друже Арнольде!» Чого це раптом Гревзові заманулося писати мені листа? Він же й так бачить мене щодня. Не вбачаючи в цьому ніякої нескромності — адже лист писано мені, — я сів у обертове крісло перед бюрком і почав читати.

Спершу я перебігав рядки досить недбало, але скоро зміст листа розбуркав мою увагу.

«Є речі, що їх краще пояснювати на папері, — так починався лист. — Зокрема, коли вони пов’язані з цифрами. Ти ж завше трохи легковажив цифрами…»

Що ж сталося?

Допіру напередодні я пережив дві досить неприємні години в Лінкольнській корпорації, спростовуючи те, що вважав за старомодні причіпки до ведення справ нашого нового підприємства. Старий Ферндайк (нотаріальна контора «Ферндайк, Пантуфл, Гобсон, Старк, Ферндайк і Ферндайк»), колишній дядьків шкільний товариш і родич Блетсуорсі по жіночій лінії, висловлював такі припущення щодо Гревза, що я змушений був вигукнути: «Ну, добродію, це вже наклепи!» А старий Ферндайк відповів: «Анітрохи! Анітрохи! Цілком природні запитання в таких випадках».

«Але про Гревза таке питати нема ніякої потреби», запевнив я. Старий тільки здвигнув плечима.

Дивна річ: протягом безсонної ночі — що зі мною траплялося дуже рідко — я кілька разів переказував сам собі всю ту розмову, та й у поїзді після обіду вона не йшла мені з думки. І от вона вдерлася в живу дійсність, коли я прочитав у компаньйоновому листі дальшу фразу:

«Друже Арнольде, — писав він, — час уже глянути правді в вічі».

Зміст листа зводився до того, що ми надто широко розмахнулися зі своїм підприємством. І він тепер хотів пояснити мені те. Взагалі така широта, може, й непогана, але зараз ми опинились на слизькому. «Пам’ятаєш, я тобі зразу казав, що на це діло треба десятитисячного капіталу, — писав він. — Так воно й є».

На опорядження, меблі, всілякі попередні видатки, канцелярське приладдя та платню директорам ми витратили практично всі наявні кошти. Ми тільки-но почали закуповувати наш крам. «До всього того я ще взяв із рахунку значно більше, ніж ти мені дозволив», — писав він. Я пригадав, що виписав йому надзвичайно плутане й двозначне повноваження на тисячу фунтів. Ми вже найняли двох продавців, розсильного й секретарку, що мала вести Лайолфове листування, а книгарня фактично ще не була відкрита. Правда, ми її відчиняли й навіть обслужили кількох випадкових покупців, але урочисте відкриття відкладали до початку навчального року. Крім того, ми хотіли зробити сенсацію, а сенсації коштують не дешево. Більшу частину потрібного нам краму ще треба було купити, а потім іще якось протягти кілька місяців. Зокрема в Оксфорді нам доведеться багато продавати в кредит. Зелені студентики хапають літературу пожадливо, як ненажерливі каченята, але не за готові гроші. «Нам лишається одне, — писав Гревз, — влити новий капітал і провадити справу далі. Відступати запізно».

На цьому лист уривався. Видно, Гревза хтось перебив.

Я сидів із листом у руці, втупивши погляд у брунатні тіні на новісінькому бюрку. Влити новий капітал? Гроші в мене були, однак я вже наближався до того, що старий Ферндайк назвав «межею безпеки». Досі мені загрожувало лише скорочення прибутків: а оце от уже могло означати втрату везалежності, що так мене тішила. У тих брунатних тінях раптом постало передо мною обличчя старого Ферндайка, його уста, що питали: «Вам не здається, що вашому другові трошки бракує… як би це сказати?.. ваги. Ну, й життєвого досвіду?»

Я обвів поглядом нашу вельми поважну й імпозантну контору. Встатковувати її було так цікаво, але чи не завелика вона для такої крамниці й не занадто розкішна?

Невже Гревз, мій кмітливий і винахідливий товариш, насправді не такий солідний, як, скажімо, оця чудова шафа на кореспонденцію, що мала вмістити сорок тисяч листів?

Крізь ці роздуми звідкись ізгори помалу просочувалося в мою свідомість якесь шарудіння й рипіння. Так само помалу я збагнув, що то, мабуть, Гревз товчеться у себе в спальні. Отже, він удома. Можна б поговорити про все це з ним негайно. Не тільки можна, а й треба! Гревзове помешкання мало окремий вхід із вулиці. Я вийшов із крамниці в коридор, що вів до сходів. І крамниця, й сходи були застелені синіми (теж синіми!) ексмінстерськими килимами, дуже гарними, але й дуже дорогими, і я зайшов до темного передпокою так, що Гревз не почув моєї ходи. Двері до спальні стояли трохи прочинені, там світилося.

Я вже хотів був озватися, коли мене зупинив ляск поцілунку, рипіння меблів і чиєсь голосне зітхання.

І раптом… я остовпів, похолов: зі спальні долетів голос Олівії Слотер, такий знайомо-млосний!

— Ох… — глибоко вдоволено зітхнула вона. — Цілуватися ти справжній чемпіон!

Далі почулося Гревзове шепотіння і якесь вовтузіння.

— Не лізь, — не дуже сердито промовила Олівія. Тоді ще раз, уже гостріше: — Не лізь, кажу!

Далі в моїй пам’яті провал. Не знаю, які чорні вічності пережив я за дальші кілька секунд. Тямлю тільки, як став уже на розчинених навстіж дверях до спальні. Переді мною на ліжку лежать Гревз і Олівія, втупивши в мене безтямні очі. Гревз трохи звівся на лікті. На ньому фланелеві спортивні штани й шовкова сорочка, розстебнута на грудях. Олівія лежить поряд нього й дивиться на мене через плече. Блузка на ній пом’ята, теж розхристана, гарний стан відкрито більше, ніж я будь-коли бачив. Оголена рука її лежить на голих Гревзових грудях. Обоє скуйовджені, червоні. Обличчя й очі в обох безглуздо застиглі й лиш помалу набирають притомного виразу. Повільно, повільно, не спускаючи мене з ока, обоє підводяться й сідають на ліжку.

Пам’ятаю, ніби в тумані, як я спершу питав себе, що ж маю тепер робити, і вже виразніше, що вирішив учинити страшний бешкет.

У Гревза був неабиякий смак, і за рахунок фірми він прикрасив камін двома старовинними італійськими карафами. Карафи ті виявились важчі, ніж я гадав, бо задля стійкості він поналивав у них води. Одну я жбурнув Гревзові в голову й поцілив. Карафа, бемкнувши, розлетілась, заливши його водою й обсипавши скалками. Друга не влучила, і вода тільки залила постіль. Потім, шукаючи чим би ще показати свою нестямну лють, я, певно, наскочив на умивальник, бо пам’ятаю, як хряпнув повним глеком об бильце ліжка і як сторопів, відчувши в руках порожню миску, надто легку, щоб нею вдарити. Далі в моїй пам’яті знову провал. Бачу вже, як Гревз стоїть переді мною і на лобі в нього червона смуга, що з неї ще не потекла кров. Обличчя в нього біле як крейда, аж світиться, вираз на ньому запитливий і здивований. Пам’ятаю, що спершу я майже обережно поставив миску на місце і аж тоді кинувся на нього. Він був куди кволіший за мене, і я вмить виволік його зі спальні через вітальню на сходи. Тоді повернувся до Олівії.

Богиня, що на неї я молився доти, щезла. Місце її заступила звичайнісінька молода дівчина з розпатланими кучерями кольору стиглої пшениці, перше така жадана для мене і ще й досі несказанно принадна. Вона силкувалася сколоти брошкою блузку, але руки їй так тремтіли, що нічого в неї не виходило. Обличчя в неї було перелякано-злостиве.