Містер Блетсуорсі на острові Ремполі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дядько взяв мене до себе ще зовсім малим, несформованим, піддатливим створінням, із якого можна було виліпити що завгодно. Але там із мене вийшов неминуче той Блетсуорсі, що ним я лишаюся й досі.

З першої хвилини нашого знайомства дядько став найреальнішою й найнадійнішою істотою в моєму житті. Неначе я прокинувся одного ясного ранку лише на те, щоб побачити його. До його появи все в моєму житті було хистке, загрозливе, непевне. Я відчував невиразно, що зі мною щось не гаразд, що становище моє нетривке, що довкола мене панують якісь таємничі й грізні сили і що мої нестримані поривання можуть довести мене до біди. Під машкарою повсякденного життя причаїлася буря. А відтак оте почуття сну наяву, що до нього можуть будь-коли вдертися страшні привиддя, — і вони вже справді вдиралися в моє дитинство, хоч як уперто я від них боронився, — на багато років зникло з моєї уяви.

«Життя повелося з тобою трошечки круто, — сказав він тоді, в Челтнемі, у тітчиній вітальні, — але насправді, по суті своїй, воно непогане».

І дійсно, поки він жив на світі, чи то й справді воно було по суті своїй непогане, чи принаймні здавалося таке при ньому. Навіть тепер я не можу сказати, як же воно було.

Тітки Доркас я не пам’ятаю так виразно, як дядечка. Справді, я пам’ятаю її навіть гірше, ніж старого Блеквела чи куховарку. А дивно, бо вона, либонь, чимало наморочилась зі мною. Але вона була завше заклопотана, скромна, аж надміру, жінка і робила все так управно, що воно виходило ніби само собою, від природи. Їй напевне завжди хотілося мати своїх дітей, і спочатку було, мабуть, гірко усвідомити, що їй судилось виховувати тільки небожа-напівчужоземця, вже не немовля, дикувате й непосидюще створіння, що й по-англійському як слід не вміло, а збивалось весь час на химерну португальщизну. Деяка відчуженість, мабуть, лишилась між нами назавше. Тітка Доркас ніколи не дала взнаки, що не любить мене; вона весь час дбала про мене якнайсумлінніше, та тепер, кидаючи погляд у минуле, я бачу, що вона не стала мені справжньою матір’ю, ані я їй сином. Не посів я великого місця в її житті. Та тим дужче прихилилось моє серце до дядечка, що, здавалося, розливав довкола себе доброту, як погожого дня розливає свої пахощі свіже сіно. В моїй дитячій уяві він панував не тільки над домом, церквою та своїми гароу-говардськими парафіянами, а й над усією широкою рівниною й навіть над самим сонячним світлом. Просто диво, як швидко він витіснив із моєї голови батьків образ.

Мої уявлення про бога й досі тісно поєднані з дядьком. На Мадейрі мені часто доводилося чути про діоса в клятьбах та молитвах, але то був темпераментний субтропічний бог, запальний і грізний; і я ніколи не пов’язував тих двох божеств одного з одним, поки не дійшов свідомого віку. В Англії бог з’явився переді мною зовсім наново як дружня тінь мого дядечка — милий англійський бог-джентльмен, якийсь поставлений при владі над Блетсуорсі, бог, осяйний, як росявий чи паморозний ранок, бог лагідний і поблажливий; його улюблені свята були великдень, різдво та день урожаю. Він панував у світі добробуту й супився тільки, щоб знов усміхнутись, і навіть крізь урочистість та суворість страсної п’ятниці проглядала дядечкова певність, що розіп’ятий юнак у неділю повернеться до нас цілий і неушкоджений. День, звісно, поважний, нагода до благочестивих роздумів, але те не вадило нам їсти гарячі булочки з хрестиком.

У дядьковій церкві були хрести, але не було ні розп’ять, ні тернових вінців, ані цвяхів.

Дядько відгорне, бувало, рукава стихаря на своїх гарних руках, нахилиться над поруччям амвона та й починає ласкаво промовляти до парафіян про ту ласкаву верховну силу, що керує світом. Проповідував він звичайно хвилин із двадцять, не більше, бо не годиться, щоб бог набридав немічній братії. Часом він, той блетсуорсівський бог, потребував пояснення, вчинки його доводилось виправдовувати перед людьми, але так, щоб це не було нудно. В казаннях своїх дядько найбільше любив говорити про ковчег і райдугу та про деякі божі заповіти. Той дядьків бог був надзвичайно порядний, і вони з дядьком примушували й мене прагнути порядності. Я жив у світі слів: «Будь ласка», «Все гаразд», «Не турбуйтеся»; як то кажуть, мов у бога за пазухою. Невже то був тільки сон?

Зло було десь дуже далеко, а пекло й не згадувалося. «Не роби так», — казав дядько, і ти не робив. «Ану, берись», — казав дядько, і ти брався. «Не будь надто суворий до своїх ближніх, — казав дядько, — чим ти кращий за них!» Сам він був дуже поблажливий до грішників. «Звідки ви знаєте, що сердега не шукає істини?» — казав було. Навіть цигани, що кочували по мирній рівнині й що з ними дядькові під час виконання мирських обов’язків судді іноді доводилося стикатися з приводу різних дрібних порушень закону, були глибоко англізовані цигани; коли вони вряди-годи й поцуплять, бувало, яку марничку, то хіба таки вважати їх за те розбійниками?

Люба Англіє! Невже я більш ніколи не побачу тебе такою, яка ти була для мене у ті щасливі, безтурботні дні? Кажуть, що Лангедок і Прованс теж отакі втішні краї, та й Саксонія; і в Скандинавії нібито можна знайти немало простих і спокійних містин. Не знаю, я там не був. Серце моє віддане пагористим рівнинам південної Англії.

Отож дядько, бувало, відгорне рукава стихаря, нахилиться над поруччям амвона, усміхнеться ласкаво й переконливо, і в устах у нього все стає таке ясне та лагідне, як повітря Англії, і мені здається: аби я мав досить гострий зір, то побачив би високо-високо в блакитному ефірі ще одного ласкавого вітця, що навчає свій благословенний світ. А нижче перед ним сидять, немов у храмі на лавах, попідводивши до нього погляди, монархи, князі, володарі світу сього — всі, треба гадати, з найкращими намірами, поки нема прямих доказів протилежного. Королева Вікторія, проста, лагідна й мудра, схожа радше на круглу сільську паляницю, увінчану короною, сидить найвище поміж усіх, і здається вона мені не стільки королевою й імператрицею, скільки намісницею бога на землі. По неділях вона сидить на великій королівській лаві під самісіньким боговим амвоном і, цілком напевне, після казання везе бога до себе додому обідати. Темношкірим царкам, що знають і шанують її більше за бога, вона дарує томики авторизованого англійського перекладу біблії, великодушно припоручаючи тих вірних підданців своєму другові й володареві. І, напевне, вона пише йому поважні листи — так, як лордові Біконсфілдові чи німецькому кайзерові, — підкреслюючи в них свої найщиріші побажання, навіяні їй власною мудрістю й трошечки підказані бароном Стокмаром, щодо блага її держави, всього божого світу та її вінценосних родичів. А нижче королеви — ціла ієрархічна система суцільної доброти. От наш місцевий магнат, сер Вілобі Денбі, великий знавець зрошування субтропічних ґрунтів та вирощування бавовни для манчестерських прядилень та на потребу всьому людству. Показний, рум’яний, натоптаний чоловік, що їздив по селу на дебелому вгодованому конику. Далі до Дівайза пролягли володіння й сфера впливу лорда Пенгартінгдона, банкіра й археолога, Блетсуорсі по матері. Блетсуорсі фактично володіли своїми спадковими ґрунтами від Даунтона до Шефтсбері й далі до Вінкентона.

От у цьому доброзичливому світі, що його мій добрий дядечко та його бог створили на вілтшірських узгір’ях, я й виріс із дитини на підлітка, і темний струмінь материної крові, неспокійної й тужливої, тік у моїх жилах непомітно, нічим себе не виявляючи. Хіба що, як на Блетсуорсі, я був трохи надміру балакливий та здібний до чужих мов. Спочатку в мене була гувернантка, така собі міс Дафілд із Борзгіла під Оксфордом, дочка дядькового приятеля, що сліпо обожнювала дядечка й досить успішно навчала мене говорити по-французькому й по-німецькому; згодом мене віддали пансіонером до чудової школи в Імфілді, що для її відродження та процвітання так багато зробив сер Вілобі Денбі з помоги божої та церковної кураторії. Як на ті часи, школа була вельми передова: ми навчалися теслярства, й робили природні досліди на рослинах та жаб’ячій ікрі, й вивчали історію Вавілонії та Греччини замість грецької мови. Мій дядько був куратором тієї школи й часом приїздив до нас на розмову.

Розмовляв він з нами неподовгу, хвилин п’ять-десять, видно, не готуючись заздалегідь, а говорячи те, що спадало на думку дорогою до нас. Він не нав’язував нам якихось поглядів, а просто хотів добрим словом дати відповідь на наші юнацькі поривання, розвіяти наші сумніви.

— Цивілізація — передусім! — казав він, бувало. — Виростайте здорові та дужі й вирушайте насаджувати в світі цивілізацію.

Ось для чого й існувала імфілдська школа. «Цивілізація» — то був дядьків девіз; я, либонь, чув його від дядька разів у шість частіш, ніж слово «християнство». Богослів’я він мав за розумову гру, й то досить пусту. Він усіляко обстоював об’єднання християнського світу в інтересах цивілізації й покладав великі надії на святих мужів, що жили в Троїце-Сергієвій лаврі під Москвою, далекі від земної марноти. Він мріяв про зближення англіканської церкви з православною. Він багато краще вмів убачати в речах схожість, аніж розпізнавати відміни. Він умів навіть патлатого й бородатого російського попа наділити інтелігентними рисами англійського вікарія. Він гадав, що російські поміщики можуть стати чимсь на взірець англійських сквайрів і так само засідати в своєму парламенті в Санкт-Петербурзі. Він листувався з кількома діячами кадетської партії. А ота дражлива розбіжність між символами віри латинської та грецької церков, оте «і сина», боюся, здавалось йому лише грою в слова.

— Кінець кінцем, усі ми віримо в те саме, — казав він мені, готуючи мене до конфірмації. — Чи варто хвилюватись через обряди й догмати! У світі є лише одна істина, і всі добрі люди знають її.

— А Дарвін і Гекслі? — спитав я.

— А обидва вони добрі християни в правдивому розумінні цього слова, — відказав дядько. — Тобто чесні люди. Ніяка віра нічого не варта, коли її не можна показати людям, випробувати на ділі, покрутити на всі боки й хоч на хвильку поставити сторч головою.

Він запевняв мене, що єпископат багато втратив у особі Гекслі, цього велетня духу і людини наскрізь порядної. Його слово для будь-кого звучить переконливіше, ніж речі багатьох епископів. Бо хоч наука й релігія — то два боки однієї медалі, що зветься істиною, вони не протистоять одна одній, і бути несвідомим християнином — ото, може, й є правдиве християнство.

«Хто думає, що високо стоїть, хай пильнує, аби йому не впасти», — процитував дядько святе письмо.

Усі люди, твердив він, направду вірять у те самісіньке й усі вони з натури добрі. Та часом вони забуваються. Або ж не розуміють, що й до чого.

Коли питання про первопричину зла турбувало дядька дуже мало, то моральна безтурботність наших ближніх, по-моєму, часто тяжко вражала його. За сніданком, переглядаючи газету, він любив побалакати з дружиною, міс Дафілд та мною або ж із гостями, що часто снідали тa обідали за нашим столом, про злочини, про прикру поведінку різних негідних суб’єктів — убивць, шахраїв тощо.

— Ай-ай-ай… — жахався він, бувало, за сніданком. — Це вже справді казна-що!

— А що там таке сталося? — питала тітка Доркас.

— Ох, яка гидота, яке безглуздя! — бідкався дядько.

Міс Дафілд, підвівши голову, захоплено й очікувально дивилась на нього, але тітка не відривалась від сніданку.

— Пишуть ось, ніби якийсь сердега навіжений отруїв свою дружину. Застрахував її на чималеньку суму — це й збудило підозру, — а потім підсипав їй отрути. Троє діточок посиротив… Коли стали потім оповідати на суді, як та жінка мучилась та як проклинала його, бідолаха мало не захлинувся слізьми. Нещасний дурень! Ай-ай-ай… Не знав більше, як грошей добути… Ах, який жаль…

— Але ж він убив її, — озивалася тітка Доркас.

— Знаєш, є такі люди, що втрачають усяку тяму, попавши в скруту. Мені таке часто траплялося, як я ще був суддею. Зразу настає зневіра, а потім людину ніби охоплює якась моральна паніка. Може, йому спершу захотілося дістати грошей, бо несила було бачити, як та нещасна жінка терпить злидні. А потім жадоба грошей оволоділа ним цілком. Подавай йому грошей будь-щобудь! Більш ні про що він не пам’ятав.

Міс Дафілд квапливо, глибокодумно кивала головою, але тітка Доркас іще сумнівалася.