Містер Блетсуорсі на острові Ремполі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що б же ти з ним зробив, любий? — питала вона. — Невже такого на волю пустити? Він же ще когось може отруїти!

— Звідки ти знаєш, що він те зробить? — відказував дядько.

— Христос простив би його, — лагідно, якось нерішуче докидала міс Дафілд.

— Мабуть, таки треба його повісити, — промовляв дядько, замислившись над тітчиним запитанням. — Авжеж, повісити… А добрий оселедець! Давно вже я такого не їв… — Тоді починав розглядати питання з усіх боків: — Я б простив йому — принаймні гріх, коли не злочин. Але покарати його треба, щоб не підводити на спокусу слабодухих людей. Так, його слід повісити. — Дядько глибоко зітхав. — Тільки людяно, не по-варварському. Розумієте… щоб хтось прийшов до нього та пояснив, що його страчують без злості, що ми добре знаємо: всі ми такі самі бідні грішники, жертви спокуси, як і він, анітрохи не кращі, ані на макове зернятко; і от саме через те він і повинен умерти. В неминучості тієї кари наш порятунок, отож хай він знає, що хоч і судилась йому така велика прикрість, але вмирає він за щастя всього людства, зовсім як солдат на бойовищі… І я волів би, щоб страта відбувалася без ката. Кат — це ж варварство. Келих цикути — так було б куди людяніше. Келих цикути, спокійний, поважний свідок, приязне слово розради…

— Ми ще прийдемо до такого, — вів далі дядечко. — Подібні випадки трапляються дедалі рідше; бо люди стають поміркованіші, а світ упорядковується. Що цивілізованіші ми робимося, то менше стає прикрощів, дратливості, розпачу і підлоти, що з них народжуються отакі трагедії, Отже, й рідше доводиться вдаватись до таких кар. Світ кращає. Коли ти, Арнольде, доживеш до моїх літ, то сам зрозумієш, що поступово все стає краще.

І дядько сумно кивав головою над газетою, наче вагався, чи варто читати її далі. Ні, на сьогодні годі. Він підводив голову, неуважливо обводив очима новий буфет і брав іще шматочок оселедця…

Над усе дядечко любив розповідати, що за всю його суддівську практику йому ні разу не траплялося судити справді поганих людей, а лише темних, морально тупих чи безнадійно дурних. Тепер я розумію, наскільки він був непослідовний. Усе віровчення, що йому він служив, ґрунтується на доктрині гріхопадіння, а він день у день спростовував її. Бо що таке гріх? Гріх безсилий перед цивілізацією. Колись у давнину, може, й справді існували смертні гріхи, але це погане зілля викорінюють уже так довго, що на нього можна натрапити вкрай рідко. В основі дядькової концепції — і практичної, й теоретичної — лежала ідея не гріха, а неумисної помилки. Тим-то він і не проповідував. Адже пояснювати куди краще.

Дядько вчив мене не боятися життя. Безстрашно, навіть безтурботно заходити в найтемніші закутки. Казати правду й ганьбити диявола. Платити завжди, скільки заправлять, не торгуючись і не питаючи чому. Інколи тебе, може, ошукають, інколи поведуться з тобою нечемно, але як ти довірятимеш людям і довірятимешся їм, то не пошкодуєш. Так само, як не вкусить собака і не хвицне кінь, коли ти перший їх не зачепиш і не виявиш нічим, що ти боїшся. Поки ти поводитимешся просто й зрозуміло, на віть собака тебе не вкусить.

А коли йому заперечували, що на світі є не самі лише собаки, а ще й тигри та вовки, він відповідав: у цивілізованому світі вони такі рідкісні, що на них можна не зважати. А ми живемо в цивілізованому світі, що день у день цивілізується ще більше. Практично коли ми на щось не зважаємо, то тим усуваємо його. Звичайно, в житті бувають прикрощі як моральні, так і матеріальні, але довкола нас є досить чесних людей і досить доброзичливості, щоб можна було не зважати на ці прикрі випадки й ходити по світі неозброєному. Людину, що носить при собі зброю, він уважав або за розбишаку, або за боягуза. Він не визнавав ніяких заходів остороги, що їх люди вживають проти своїх ближніх. Наприклад, він ненавидів касові апарати. І всіляке шпигування за людьми. Страшенно не любив приховувати щось від людей та вдаватися до різних вивертів. Кожна таємниця, казав він, затьмарює життя, а всяку брехню мав за тяжкий гріх.

Люди лишаються добрі, поки їх не утискують, не дратують, не дурять, не морять голодом, не залякують. Люди — воістину брати. От розуміння цього, віру в це, а насамперед дотримання таких поглядів у житті й називав мій дядечко цивілізацією. Коли нарешті весь світ зробиться цивілізований, усі будуть щасливі.

Завдяки його науці та живому прикладові я й став тим, ким, сподіваюся, я лишаюсь і досі, попри всі мої жахливі пригоди та прикрі вияви страху й ницості, — цивілізованою, по суті, людиною.

У ті золоті вікторіанські дні серед вілтшірських пагорбів я майже нічого не чув про війни та соціальні бурі, що вже насувалися на нас. Остання велика війна була франко-німецька, і породжені нею ворожі почуття, казав дядько, вже відмирають. А думка про те, що війна коли-небудь може вибухнути між Німеччиною та Англією, не в’язалася з законами кревної спорідненості. Не може ж чоловік одружитися з власною бабусею, а побитися з нею — тим більше; а наша королева — всьому світові бабуся, й зокрема їхньому кайзерові Вільгельмові.

Революції здавалися ще неймовірніші, ніж війни. Соціалізм, учив мене дядько, — це дуже корисний коректив до трохи надмірної твердості та зарозумілості фабрикантів і комерсантів. Найбільш через свою соціальну необізнаність вони часом роблять те, чого не слід робити. Він дав мені почитати Рескінове «В майбутньому», а потім «Вісті нізвідки» Вільяма Морріса. Я захоплено сприйняв викладені в тих книжках ідеї й зі спокійною певністю мріяв про часи загального взаєморозуміння й згоди.

3

ДЯДЬКОВА ХВОРОБА І СМЕРТЬ

У школі мені довелось зазнати навряд чи більше лихого, ніж у дядьковому домі. Пізніше я багато всячини чув про неймовірну зіпсутість школярів та про те, що англійські школи, мовляв, справжня моральна клоака. Я певен, що в тих балачках багато перебільшення; в кожному разі, у нас в Імфілді тієї зіпсутості майже не було помітно. Не позбавлені властивої нашому вікові допитливості, ми вдовольняли її не настирливо; як і всіх хлопчаків, нас цікавили й тішили речі, соромливо й знадливо приховані під покривом суспільних умовностей. Провидіння в своїй незбагненній премудрості визнало за доцільне створити нас так, що деякі моменти нашого життя є ніби іронічними примітками до людської гідності, і юний розум у своїх зусиллях збагнути всесвіт неодмінно повинен перейти фази прикрого розчарування і зцілющого сміху.

Коли не брати до уваги таких цілком зрозумілих збочень, я ріс простосердим, чистим і здоровим хлопцем. Я непогано вивчив три мови та придбав ще деякі знання — хоч і не знав, нащо вони мені, — навчився непогано грати в крикет — чи принаймні красиво бити по м’ячеві, — а також трохи їздив верхи й грав у теніс, тоді ще зовсім примітивний. Я дуже підріс і став білявіший. Коли б ви зустріли мене тоді в тенісному костюмі, як я йшов на корт у парку сера Вілобі Денбі, навряд чи ви б подумали, що мати моя була напівпортугалка-напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, — так само, як не подумали б, що далекі предки Блетсуорсі були волохаті й хвостаті. Он як асимілював і цивілізував мене наш край — край Блетсуорсі.

З мене виріс морально чистий, упевнений у собі й довірливий юнак, і якщо я й не любив стикатися з неприємними фактами, то лиш тому, що в тій тихій, зеленій частині Вілтшіру не було таких неприємних фактів, що впадали б у вічі. І коли я врешті поїхав до Оксфорда, до Летмірського коледжу, я й там, і дорогою не спіткав нічого надто прикрого.

За моє навчання в Оксфорді платила тітка Констанція; а невдовзі вона померла, відписавши мені весь свій маєток, опріч щорічної пенсії компаньйонці; правда, пенсія та становила більшу частину прибутку від тітчиної спадщини. Страх і відраза, що їх почували спершу ті дві добродійки до мене, змінились на щиру й відверту приязнь, коли я розцвів під сонцем дядечкового піклування. Духівницю тітка склала, коли мого батька вбили в Бечуаналенді й я лишився бідним сиротою. Батька було вбито за дуже заплутаних і так ніколи до решти й не з’ясованих обставин, де переплелися бурська війна, його сумнівне одруження з дочкою одного тамтешнього туза та претензія гаданого батькового тестя на експлуатацію якихось там родовищ. Батько не зумів пояснити, як він опинився серед бурських позицій у якійсь справі, пов’язаній із його завжди складним, але, сподіваюся, ні в якому разі не безчесним особистим життям та з зовсім уже нез’ясненним шуканням золота. Однак тоді ми всі вірили, що він поліг за короля й вітчизну на бойовищі.

Бурська війна не лишила жодних близен на моїй юній душі. Певна річ, то була найкультурніша війна за всю історію, війна, що провадилась цивілізовано, стримано, не без лицарства, війна білих людей, що завершилася масовими рукостисканнями і взаємною повагою. Більшості з нас колись-то судилося осиротіти, і коли ваш давно забутий батько гинув, як гадали, в чесному бою, то була, можна сказати, найлегша форма цієї неминучої втрати.

Смерть великої королеви Вікторії також не затьмарила надовго мого життя. Звичайно, звістка була приголомшлива, і я спершу трошки дивувався, що «Панч» та англіканська церква існують як і доти. Однак вони справді існували собі далі; і помалу ми усвідомили, що й майже все існує далі — правда, з виглядом повдовілим, але не безнадійно. Замість Вікторії сів на трон Едуард, хоч і зовсім не такий, як вона, однак не менш ласкавий, і відчуття тривалості світу не тільки не захиталося з королевиною смертю, а стало ще певніше.

Роки, перебуті в Летмірі, ще дужче зміцнили мою віру в світову цивілізацію. Я усвідомлював не тільки свою убезпеченість, а й якусь привілейованість. Я захопився веслуванням і став четвертим номером на човні нашого коледжу. Непогано плавав. Помадив чуба й розчісував його на проділ посередині. І взагалі дуже дбав про свою зовнішність. Носив плетену камізельку в червону й блідо-жовту пересмужку; мало хто мав кращу. Навчився розрізняти марки вин. Завів приятелів, а з двома чи трьома заприязнився по-справжньому щиро. Закохався в дочку однієї вдови, що тримала тютюнову крамничкv недалеко від нашого коледжу. Я навіть здобув деякі знання з класичної філології, необхідні для одержання диплома. І ще брав скромну участь у діяльності Драматичного товариства Оксфордського університету.

У ті дні я мав усі підстави почувати себе щасливим. І тепер я згадую ті часи, як людина, засуджена на довічне ув’язнення, згадує якийсь святковий літній день із свого вільного, неохмареного минулого. Невеликий, але досить пристойний маєток, що лишився мені по тітці, звільнив мене від тих побоювань, що затьмарюють світанок самостійного життя багатьом юнакам. Я мужньо сприйняв смерть колишньої тітчиної компаньйонки — та смерть зробила з мене єдиного власника всього спадку — і ладнався посісти своє місце в системі божих милостей, наївно вірячи, що їм нема кінця. Я й у голові не покладав, що всьому тому щастю й усім сподіванням судилося стати лиш яскравим тлом цілої хмари чорних невдач, що вже насувалася на мене.

Перша темна тінь, що впала на моє життя, була дядькова та тітчина смерть. Померли вони обоє майже враз. Дядько, правда, захворів перший, але вмер після тітки. На що саме він слабував, я не знаю і гадаю, що й ніхто до ладу не знав. Наша система медичної освіти та лікарської практики більше сприяє гідності лікарів, їхній самовдоволеності та поважності манер, аніж вправності в діагнозах. Лікар, що курував дядька, називав як можливі причини його хвороби розлад нирок, печінки, селезінки, шлунка, апендикса, нервової системи, м’язів, якусь таємничу внутрішню інфекцію і ще щось, однак розважливо уникав конкретнішого діагнозу, що міг би його скомпрометувати. У посвідці про смерть зазначено було серцеву недостатність внаслідок застуди. Лікарів-спеціалістів не викликали ніяких — мабуть, тому, що їх довелось би запросити надто багато й дядько б не спромігся оплатити їх усіх. Лікування так далеко від Лондона залежить здебільшого від пам’яті місцевого лікаря, що пригадує, як він сам або його колеги чинили в подібних випадках, та від наявних запасів місцевої аптеки.

Дядько мужньо терпів тяжкі муки й не втрачав надії одужати. Він дуже зворушився, коли одного разу лікар з’явився на виклик серед ночі, лишивши теплу постіль і пройшовши добрих дві милі під дощем, і цілком щиро перепрошував, що слабує на таку незрозумілу хворобу й що напад стався в таку незручну годину. Певно, він вважав, що це просто-таки негарно — завдавати своєму доброму приятелеві такого клопоту з діагнозом та з нічними викликами.

— Ви, лікарі, справдешня сіль землі! — казав він. — Що б ми робили, якби не ви?

Тітка померла на запалення легенів: застудилась та занедбала себе, доглядаючи його. Він іще два чи три дні лежав, не знаючи про її смерть.

Майже до самого кінця він сподівався одужати. «Я старий, та жилавий», — казав раз у раз. Отож і не полишив мені жодних настанов, як жити далі. А коли нарешті довідався, що дружина померла (хоч навряд чи він те до кінця усвідомив), йому ніби мову відібрало. «Немає… — промовив тільки, коли йому обережно сказали про те, бо він усе допитувався, де ж це вона. — Немає. Доркас немає…» — і більше не говорив про неї. Ніби замкнувся в собі, заглибився у власні думки. Помер він третьої ночі по тому на руках у сільської доглядачки.

Перед смертю він поринув у марення й зовсім не страждав. У тому маренні він наче обходив увесь світ із своїм богом, що йому служив ціле життя, і все робилося йому ще простіше й зрозуміліше.

— Яке чудо-квіти, яке чудо-зорі, — шепотів він. — Яке чудо — людське серце! І чого б то я сумнівався хоч мить, що все йдеться на добро? Чого б то я сумнівався? — І раптом додав, ніби з доброго дива: — Ціле життя ходив я по землі й не дивувався, що кристали та самоцвіти бувають такі прекрасні. Сліпота й невдячність! Усе я сприймав як належне. Усе гарне в житті сприймав як належне, а найменше необхідне випробування — як тягар.

Довго він лежав мовчки. Потім, видимо, вже забувши про самоцвіти й кристали, заговорив знову, ніби щось палко доводив сам собі: