Містер Блетсуорсі на острові Ремполі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім, пригадую, я стояв однією ногою на тротуарі, перекинувши другу через велосипедне сідло, й питав сам себе: «Куди ж мені тепер у дідька податися?»

6

ЗІТКНЕННЯ В ТЕМРЯВІ

Я сидів пив чай у напівтемній, але чистій, аж лискучій залі в «Ширококрилому орлі» — невеличкій трактирні над Темзою, що, проте, значиться в списку «Сто найкращих готелів». Хазяїн, поважний чоловік у зеленому сурдуті з мідяними гудзиками, вшанував мене розмовою.

— Вам траплялось коли-небудь губити самого себе? — спитав я його.

— І знаходити когось іншого?

— Я шукаю такого собі Арнольда Блетсуорсі, що десь пропав близько шістнадцяти годин тому.

— А ми всі граємо в піжмурки самі з собою. Одно ховаємось та шукаємо. Ваш Арнольд Блетсуорсі був юнак, повний честолюбних надій?

Я кивнув головою.

— А вони, ті надії, завше так — згинуть, як у воду впадуть.

— А повертаються коли-небудь?

— Та врешті іноді повертаються. Часом раніш, часом пізніш. А то й зовсім ніколи.

Він зітхнув, виглянув у довгасте низеньке вікно, й щось там нараз привернуло до себе його увагу. Він щось буркнув, вибачаючись, і вийшов. Посидівши трохи, я заплатив служниці за чай, сів на велосипед і поїхав до Емершема. Моя сором’язливість не дала мені дочекатись хазяїна, але мені було шкода, що наша розмова не добігла кінця, бо голос його й поведінка сподобались мені, і він, видно, розумів мій душевний стан. А втім, коли б він повернувся, я, мабуть, заговорив би про щось інше.

Я їхав у якусь страшну пустку. Навмання їхав я крізь тепле літнє надвечір’я, простуючи на схід, аби призахідне сонце не світило в очі. Я борсався думкою в заплутаному питанні: хто ж я такий? Невже Арнольд Блетсуорсі — це тільки ймення та оболонка цілої низки суперечливих «я»? Мені був відомий напам’ять блетсуорсіанський кодекс честі та доброї волі, що ним я мав би керуватися в цій своїй кризі. Але мене приголомшив отой ураган хтивості, тваринної хтивості, змішаної з люттю й прибраної в лицемірні шати самозахисту, ураган, що розвіяв дощенту всі ті кодекси й усю культуру, мов якийсь непотріб. Хто ж був отой злий і хтивий егоїст, що силкувався запанувати над моєю волею, жадаючи тільки одного — Олівії, напівголої, переляканої й піддатливої? То був не я. Напевно не я! В давнину його називали сатаною чи просто бісом. Порушник спокою. І чи так уже він змінивсь від того, що за новітньою модою його звуть другим «я»? Але хто ж із нас Арнольд Блетсуорсі, я чи він? А обік цього смерчу пристрастей, що загрожував вирвати в мене владу над своїми вчинками, підлазив до мене ще один чужий дух сорому й зневаги. Цинічний спостерігач, із своєю лихою порадою: «Дурень ти! Дурень і хирляк! До чого всі оці велично-обурені пози? Коли ти жадаєш цієї дівчини, візьми її, а коли ненавидиш її — помстись на ній. Але влаштуй усе так, щоб не потерпіти самому. Нехай вона сама прийде до тебе, вона буде й винна. Невже ти не прочитав у її очах, яку владу маєш над нею? Занапасти її й покинь. Як це ти дав їй уярмити твою волю й затягти тебе в таке болото ганьби й згуби? Просто ти розм’як, побачивши вперше в житті гаряче й піддатливе тіло, хлопче. Але що в ньому такого надзвичайного? Хіба вона єдина жінка на світі? Я тебе питаю, хіба нема на світі інших?»

Не польовими дорогами, а крізь завірюху отаких почуттів мчав я того вечора. Пам’ятаю поміж інших іще одне невтримне бажання: ще раз побачитися, порадитися хоч із духом свого дядечка. Коли б я тільки зумів оживити в пам’яті виразно його образ і голос, усі оті злі сили втратили б половину своєї потуги. Може, якийсь спомин про нього ще витав над вілтшірськими пагорбами? Та коли я повернув на захід, надвечірнє сонце опустило свої золоті списи й, метнувши їх мені в вічі, відкинуло мене назад.

Чи молився я, спитаєте ви? Чи знайшов я хоч якусь розраду в релігії своїх ближніх? Ані крихти. Ясніш, ніж будь-коли доти, я розумів, що завше вірив у дядечка, а не в того милосердного бога, що його проміння дядечкової добрості віддзеркалювало на оцьому байдужому небі. В усіх своїх нещастях я ні разу не згадав про церковного бога. Мені те не спадало на думку так само, як би й, скажімо, молитися до Сіріуса.

Нарешті посутеніло, та я не засвітив ліхтаря. Звернувши за ріг, я побачив усього, може, за ярд перед собою задню стінку якогось фургона, що тьмяно полискувала в сутінках. Я гадав, що фургон той їде просто, і звернув, щоб випередити його, але враз та задня стінка повужчала, ніби в якому фокусі, й я зрозумів, що він повертає, однак уже запізно, щоб уникнути зіткнення. Я ніби й зараз бачу, як кермо мого велосипеда швидко насувається на велике дерев’яне колесо, відчуваю, як я схитнувся і крутнув те кермо вбік, та запізно.

До тої хвилини я пам’ятаю себе виразно, а потім ніби кудись провалився. Мабуть, я вдарився об фургон. Спитати нема кого. Напевно, мене приголомшило. Але дивно, що самого удару я не пам’ятаю. Світло, так би мовити, погасло ще до тієї миті, як я налетів на колесо й бічну стінку фургона.

7

МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ЗОВСІМ ТРАТИТЬ ПАМ’ЯТЬ

Моє оповідання про себе, досі таке докладне, від цієї хвилини стає туманне й уривчасте. Від того, що діялось дальші півтора місяця, в моїй пам’яті не лишилось і сліду. Що сталося з моїм велосипедом і як я добувся до Оксфорда, я так і не дізнався. Я повернувся до свого помешкання в Кер’ю-Фосетсі пізно вночі, візником, з перев’язаною головою, однак у пристойному вигляді.

Здається, з тиждень чи й більше я вештався по Оксфорді. Безладно й невміло розплутував свої книгарські справи. Дізнався, що Гревз вичерпав наданий йому кредит до решти, а тоді найнявся на роботу в якусь торговельну фірму й виїхав на Золотий Берег. По-моєму, він надіслав мені листа, де обіцяв колись сплатити борг та відшкодувати збитки й просив пробачення за все, що сталося. Це я гадаю так, але той лист навряд чи зберігся. Містерові Ферндайкові я, мабуть, нічого не сказав про свої прикрощі та комерційні невдачі. Певне, боявся такого приниження після недавньої самовпевненої пози. Натомість я запросив одного злиденного оксфордського адвоката, що здебільшого вів справи іподромних шахраїв, які ловили в свої тенета зелених студентів та підлітків, і за його допомогою дуже швидко й дуже невигідно для себе ліквідував майно нашої компанії. І це все зовсім згладилося в моїй пам’яті. Я, здається, ще двічі чи й більше разів пробував зустрітися з Олівією Слотер наодинці, але вона, либонь, сказала своїй матері, що боїться мене, отож із тих спроб нічого не вийшло. Видно, мене спотворювала ота страшна біла пов’язка на оці. Були в мене, певно, й напади шаленства, але, мабуть, не на людях. Щось таке мені дуже невиразно пригадується. За порушення шлюбної обіцянки мене так і не позивали.

Коли й як я покинув Оксфорд, ніхто достеменно не знає. Я просто пішов, нікому не сказавши, і тільки моя господиня помітила, що я зник. Борг за помешкання потім сплатив за мене містер Ферндайк, він-таки забрав і мої речі. Де я тинявся три тижні, не відомо нікому. А потім мене якось уранці, о третій годині, затримав полісмен у одному провулку на околиці Норіджа. Я йшов провулком, брудний, без капелюха, без мідяка в кишені, в гарячці. Гадаю, що я пив без просипу, вживав наркотики і, очевидно, був у поганому товаристві. Від мене сильно тхнуло ефіром. Я зовсім забув, хто я такий і як мене звуть, і ніяких документів при мені не було. З поліційної вартівні мене відвезли до лікарні при робітному домі, й там одна метикувата сестра-жалібниця, завваживши, що костюм мій пошитий на замовлення, заглянула у внутрішні кишені й знайшла там картку оксфордського кравця, де було записано моє прізвище й назву коледжу, і цей вузенький місточок дав змогу віднайти моє колишнє загублене й забуте місце в світі. А я тим часом не вставав з ліжка, не відгукувався на власне ім’я, тяжко хворий і в надто глибокій апатії, щоб швидко видужати.

Нова свідомість виростала в мені помалу, але неухильно. Визначити, коли почався той процес, я не можу. Мені невиразно пригадується, що мене перевели до платної клініки, бо умови покращали, та як я зрадів, коли мені сказали, що містер Ферндайк прийшов мене відвідати. Я пам’ятав те прізвище й знав, що він приємна людина, однак себе я ще ніяк не міг пригадати. Першою ознакою того, що я повертаюсь до життя, була раптова антипатія до моєї доглядачки — балакливої жінки з ріденькими лляними кучерями, що люто ненавиділа якихсь двох чоловіків, чиї імена весь час бубоніла, мов якусь страшенно набридливу примовку: «Гол Дейн» і «Гол Кейн». Я зрозумів, що Гол Кейн — відомий письменник; він скривдив мою доглядачку тим, що в одному своєму романі зобразив сестру-жалібницю Глорію Сторм, охоплену негідною пристрастю. А в Голі Дейні я вже з більшими труднощами розпізнав лорда Голдена, що якимсь чином змінив на гірше становище військових сестер-жалібниць. Я лежав і палав ненавистю до неї, аж раптом мені пригадався лордів Голденів візит до нашого студентського клубу. Далі згадалося кілька фраз із промови Лайолфа Гревза, що підвівся тоді зі стільця поруч мене.

Я — Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу! Спогади сипнули в мою голову, як школярі після канікул. Розсідалися по місцях, кивали один одному, перемовлялися, гукали один одного на ймення.

А другого дня прийшов старий Ферндайк, у окулярах, рум’яний, дбайливий. Його чисто поголене обличчя в моїх спогадах виростає до розмірів більших за натуральні, до якогось узагальнення. Неначе я дивився на нього крізь велике збільшувальне скло. Обличчя, лагідне, як у мого дядечка, тільки дядечкове ніколи не було таке земне. Над одною повікою нависла зморшка, і тому здається, наче окуляри без обідків сидять трохи криво. Волосся, вже посріблене сивиною на одній скроні, таке м’яке та гладеньке, наче хутро кицьки. Розмовляючи зі мною, він дивиться на мене, як людина, що звикла до важких казусів.

— Неврастенія, — заспокоює він мене. — Збіг невдач. Таке може статися з будь-ким. Ви спіткнулися. Шкодувати тут нема за чим і соромитися теж нічого.

Містер Ферндайк почав уважно роздивлятися свою рожеву ліву руку, мовби хотів вичитати з неї якусь пораду.

— Я б міг вам багато дечого розповісти про те, як починалось моє життя, — промовив він ніби аж трошки по-панібратському. — Правда, фортуна не наставляла на мене пасток. «У майбутнє дороги широкі…» Всім нам, любий мій Блетсуорсі, так чи інакше доводиться через це пройти. Тільки здебільшого не в такій бурхливій формі. Вас просто захопило зненацька. Вам більш нічого не лишається, як опанувати себе й жити далі в згоді зі своїми кращими традиціями і з своїм справжнім «я».

— Та я так і хочу, — озвався я.

— Скажіть, чого б ви тепер бажали? Що нам із усією цією історією робити далі?

— Може, ви щось порадите? — промовив я.